Україніана Віри Річ

Косів Ганна. Віра Річ. Творчий портрет перекладача. — Львів: «Піраміда», 2011
Косів Ганна. Віра Річ. Творчий портрет перекладача. — Львів: «Піраміда», 2011

Монографія «Віра Річ. Творчий портрет перекладача» львівської дослідниці перекладу Ганни Косів, що вийшла друком у літературній агенції «Піраміда» наприкінці 2011 року, справляє враження ґрунтовної наукової праці.

Видання побачило світ завдяки фінансовій підтримці Люсі Тейлор та Джин Тейлор, родичів пані Віри. Це перша в Україні монографія про перекладацький метод Віри Річ (Faith Elizabeth Joan Rich), у перекладацькому доробку якої — Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Микола Зеров, Павло Филипович, Василь Стус, Ліна Костенко та багато інших представників українського літературного канону. Ганна Косів — авторка першої ґрунтовної наукової студії про англійську перекладачку. Книжка складається з переднього слова Роксолани Зорівчак, чотирьох основних розділів дослідження (зокрема, про Віру Річ у контексті англо-українських літературних взаємин, особливості творчої стратегії, перекладацький метод як перекладознавчу проблему тощо), бібліографії перекладів Віри Річ, безпосередніх зразків її перекладів, власних творів, англомовного синопсису.

Також у виданні вміщено чудові ілюстрації пані Віри, є навіть фото з пам’ятника британській перекладачці в Каневі на «Козацькому цвинтарі», який було відкрито 15 квітня 2011 р. Відповідно до волі пані Віри, частина її праху мала знайти спочин на українській землі, що було виконати дуже і дуже непросто через бюрократичну специфіку «поховальних справ» в Україні, тим паче, коли йдеться про англійку (можу про це говорити, оскільки долучився до здійснення цієї сумної процедури).

Перше ознайомлення англійки Faith Rich з українською культурою має, на диво, точне датування. Це сталося 24 квітня 1956 року — під час відзначення двадцятиріччя Віри. Тоді голова Українського англомовного товариства Володимир Микула запропонував їй перекласти «Пролог» до поеми «Мойсей» Івана Франка. На той час Віра Річ уже відвідувала курси української мови,  навчаючись у Лондонському університеті. З цієї несподіванки і розпочалася величезна дружба Віри Річ з Україною завдовжки в життя. Тож не випадково одним із останніх бажань Віри Річ було поховати частину її праху в Україні. Найбільше вона хотіла, щоб це сталося в Каневі… десь поряд із Шевченком, на шляху до якого перекладачка була все життя.

Українську літературу Віра Річ сприймала з особливим пієтетом. Вона не видавалась їй нецікавою, несучасною, немодерною. У нашій літературі (переважно — поезії) перекладачка знаходила філігранне володіння стилем, блискучий звукопис, що, зрештою, формувало визначну сугестивну силу такої творчості. Сугестивність означала довговічність, оскільки кожне нове покоління потраплятиме під чарівливий вплив поетичної мови Шевченка і Франка.

Ганна Косів справедливо зауважує: «Віра Річ завжди дотримувалася поглядів, що найсвятіший обов’язок перекладача — передавати засобами цільової мови не тільки зміст оригіналу, а і його поетичні своєрідності — риму, ритм, алітерацію. Всупереч сучасним панівним тенденціям  в англомовному світі, вона намагалася відтворювати в перекладах просодію оригінальних текстів. Аналіз перекладів Віри Річ та зіставлення їх з оригіналами засвідчують, що Віра Річ добре почувається в ролі перекладача-інтелектуаліста з її, так би мовити, професійним двомовним та двокультурним статусом. Вона ніколи не дозволяє собі будь-якої поспішності чи недбалості, поверхневого ковзання по матеріалі. В її перекладах майже немає випадків надмірного впливу культури-реципієнта чи, навпаки, засилля і   культури оригіналу». Так, переклад поеми «Кавказ» Шевченка, який підготувала Віра, в англомовному світі вважають чи не канонічним, одним із найкращих. Уривок із перекладу викарбовано на пам’ятнику Шевченкові у Вашингтоні. Надзвичайно близькою пані Річ була й Леся Українка. Саме завдяки їй англомовному читачеві стали відомі «Лісова пісня», «Кассандра», «Оргія», «Камінний господар» тощо.

В основу покладено кандидатську дисертацію Ганни Косів, яку було успішно захищено в 2006 році під керівництвом Роксолани Зорівчак, завідувачки кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Г.П. Кочура ЛНУ ім. І. Франка. Роксолана Петрівна впродовж багатьох років була близьким другом Віри Річ і однією з перших відкрила в Україні ім’я перекладачки.

На жаль, стосунки Віри Річ з українською культурою часто були драматичними, далеко не завжди їм притаманна паритетність. В Україні, як зазначає Ганна Косів, твори Т. Шевченка у перекладі Віри Річ вийшли вперше окремою збіркою у лютому 2008 р. у видавництві „Мистецтво” («Т. Шевченко. Вибрана поезія. Живопис. Графіка»). До видання увійшло 94 переклади, зокрема й поеми Т. Шевченка (із них 37 — здійснені спеціально для цієї збірки, інші перекладачка ретельно відредагувала). Україна часто не виявляла належної підтримки тим ініціативам, які виводили українську літературу у світовий простір. Ось реакція шевченкознавця П. Зайцева на збірку перекладів Шевченка англійською мовою «Song out of Darkness»: «Молода дівчина, без досвіду, без належного знання української мови не може перекладати Шевченка»,  —  безапеляційно твердив професор П. Зайцев. Проте навіть не це було основним аргументом. «Жінка в принципі не здатна перекласти Шевченка. Тут потрібний твердий чоловічий характер…». Зауважу, що для Віри Річ ґендерна рівність була однією з передумов демократичного правового суспільства…

Перекладачка в радянський час опинялася в епіцентрі партійно-ідеологічного змовництва, що мала на меті дистанціювати українську культуру від західного світу, робити все, аби Україна «мовчала» як країна самобутньої історії й традицій. Збірка «Song out of Darkness» в Україні «стала початком довготривалих нападок на Віру Річ. її опублікувало видавництво The Mitre Press („mitre” — мітра — єпископський головний убір). І хоча воно не було жодним чином пов’язане з церквою, радянська влада одразу ж потрактувала цю подію як диверсію католиків. „Докладніше знайомство зі змістом збірки скоро викликає почуття розчарування, — читаємо у рецензії Джона Віра „Шевченко в англійському тумані”. — Починаючи від заголовка, крізь вступи і передмови і аж до кінцевих приміток, — все прошито чорною ниткою: умисним намаганням використати ім’я і твори Шевченка для антирадянської пропаганди в дусі „холодної війни” й підтримати погляди збанкрутілих українських буржуазних націоналістів”».

Віра Річ відкрила для себе Україну у вимірі, що вивищувався над радянським часом. Серед її «співрозмовників» були київські неокласики, П. Тичина, М. Йогансен, Б.І. Антонич, представники празької поетичної групи (Є. Маланюк, О. Теліга, О. Ольжич — до речі, Віра часто шкодувала, що так і не довідалася про місце поховання в Лондоні Галі Мазуренко, яка також мала стосунок до пражан, а згодом виїхала в Лондон, викладала російську словесність. Творчість Мазуренко перекладачка також шанувала), шістдесятники, В. Стус, Е. Андієвська… Цей вимір культури не вкладався в радянські рамки соцканону. Історія української літератури часто була історією боротьби, тому, хто вступає в цей світ, доведеться приймати правила гри… і так само змагатися за українську літературу. Саме таким видається мені перекладацький шлях Віри Річ — шлях боротьби. Можливо, така стратегія була суголосна її внутрішньому світові. Віра боролася за свободу і демократію як представник журналу «Nature». Їй випало писати про наукову діяльність соціалістичних країн, а це передбачало входження у простір наукової етики та питання про свободу думки.

Монографія Ганни Косів — добротне перекладознавче дослідження, розбавлене світлинами, важливими для розуміння життєвого шляху перекладачки. Якоюсь мірою фотографії також багато в чому промовляють про внутрішній світ людини, яка не мала української крові, але обрала для себе українську ідентичність. Віра Річ не вписувалася в теперішній британський (чи й лондонський світ) із його неймовірною суєтністю. Часи, психологічно близькі Вірі, здавалося, канули в Лету, залишилися в епосі Павнда й Еліота, а може, ще й сестер Бронте. Віра Річ була екстравагантною в мисленні, можливо, навіть трохи ексцентричною, але все це свідчило про її поетично-художню натуру, яка не визнавала одноклітинності й форматності. Віра Річ почала писати вірші в десятирічному віці, а з п’ятнадцяти років — публікувати їх. Вона — автор трьох поетичних збірок: «Portents and Images» (1963), «Heritage of Dreams» (1964), «Outlines» (1969). У душі В.Річ усе одно залишалася поетом. До останніх днів підтримувала добрі стосунки з британським ПЕН-Центром, редакцією журналу «Index on Censorship»

Напевно, перша книжка про Віру Річ могла бути іншою. Дослідження Г.Косів відкрило в новому світлі перекладацький метод Віри Річ, воно є ґрунтовним і глибоким. Проте, як мені здається, книжка виграла б, якби дослідниця доповнила «академічний дискурс» захищеної дисертації, можливо, менш науковими, але такими життєво потрібними сюжетами із життя та творчості видатної англійки — з того, що традиційно залишається поза кадром, поза науковою увагою. З цього насправді і формується уявлення про людину. Частково цю ідею втілено в першому розділі монографії «Творчість Віри Річ у контексті англо-українських літературних взаємин».

Віра Річ була надзвичайною — саме про таких людей потрібно писати українську версію колись популярної серії «ЖЗЛ». Віра Річ не було місця у своїй епосі. І мало людей насправді здатні оцінити той огром праці, що її підняла пані Віра задля України. Людина з надзвичайним способом життя, з надзвичайною біографією. Розумію, що авторка монографії акцентувала увагу на перекладацькому доробку, на окресленні перекладацьких стратегій пані Річ. Але в першому розділі, де все ж таки подаються відомості менш наукового ґатунку, можна було докладніше розповісти бодай про останні двадцять років життя Віри Річ, про її візити в Україну — всупереч фінансовій скруті, всупереч викраденим документам, усупереч страшній хворобі… Віра зустріла свій 70-літній ювілей в Україні. Вона була дивовижною перекладачкою, прекрасною поеткою, але, як зізнавалася пані Віра, в основі її стилю життя був журналістський режим. Справжні англійські журналісти завжди працюють уночі, готуючи на ранок свіжий випуск щоденної газети. Так і пані Віра: вона працювала над перекладами і вдень, і вночі. В затишку і поряд із котом Піно — своїм дивовижним чорним другом.

Для справедливості скажу, що Віра Річ ніколи не вважала себе якоюсь надзвичайною, ніколи не просила пошани за свою працю, вона була неймовірно скромною. Її стиль життя, її побут у будинку на Vera Avenue, 99 — яскравий приклад стихійності її духу, неформатності її життєвого стилю. І це попри надзвичайний перекладацький педантизм і навіть «буквалізм», наслідування класичних перекладацьких стратегій, про що слушно зазначає Ганна Косів у монографії.

Математиком вона була в поезії, у спілкуванні з іншими (в її приватній електронній скриньці було слово «emergency»), у  редагуванні… Натомість, як мені здалося, це була людина зовсім не пристосована до сучасного суєтного життя, в якому на перше місце виходять такі слова, як мода і формат. Вона у свої сімдесят могла вдягнути досить екстравагантну сукню в стилі іншої епохи — епохи Вірджинії Вулф (яку вона не дуже шанувала за штучно ускладнений стиль) чи Агати Крісті (яку вона також не дуже шанувала за погану англійську мову). Для Віри художній світ мав триматися на мовному розмаїтті, на культурі вислову, на бездоганному синтаксисі. Кілька міркувань самої перекладачки: «Наша основна вимога — це те, щоб поезія була якісною у своєму роді. Більшість тем є прийнятними — але поети, які подають твори на політичні, „бунтарські” чи релігійні теми, повинні передовсім пам’ятати про справжню повинну якість своїх віршів». «Ми намагалися, але безрезультатно, зібрати всього 25 сторінок поезії, написаної поетами віком до 21 року. Вірші — так, є! Квазі-еротики та квазі-сексуальної розхлябаності, більше придатної для сповідального чи психіатричного записника — тут повно! Поезії — дуже вже мало. Поезія, а особливо поезія молодих, повинна вирувати, впиватися словом, бути складною і всепоглинаючою». Ці максими були в основі і її поетичного мислення, і редакторської праці.

Біографія пані Річ вартує якщо не художнього роману, то принаймні науково-популярного видання. Ця жінка віддала Україні своє життя, коли України формально навіть не існувало. А наявність перекладів української класики англійською мовою — стратегічне завдання для держави, якщо вона прагне вийти на міжнародну арену. Англійська мова — це lingua franca цивілізованого світу. Мова Віри Річ — зразок взірцевої англійської мови трохи «старого» зразка. Старого, бо Віра не приймала багатьох тенденцій в англійській мові, що спрощувала синонімічний ряд, збіднювала мовні ресурси. Все це, хочеться вірити, буде предметом колись написаної книжки. Щось на кшталт біографії Гарсії Маркеса, яку чотири роки тому видав професор Джералд Мартін. І до 2014 року видання повного зібрання перекладів Шевченка Віри Річ мало б бути першочерговим завданням.

Дозволю собі вислів, не маючи жодного патосу: Віра Річ була геніальною у своєму житті — перекладацькому, журналістському і творчому. Не випадково ця жінка здобула дві освіти: вона була фахівцем із давньоанглійської та давньоскандинавської мов (навчалася в Оксфордському університеті, відвідувала курси Толкіна), але також і з математики (навчалася в Лондонському університеті). Навіщо поетові, перекладачеві чи й навіть журналістові математика, знання з точних наук? Для Віри Річ так питання не стояло: журналіст, який працює в журналі «Nature» зобов’язаний знати технічні, природничі, фізико-математичні науки. В цьому — одна з компетентностей журналіста. Ганна Косів підсумовує у післямові: «Часто переклади Віри Річ є довершеними зразками перекладацької майстерності. Часом їй вдається відтворити практично кожне слово оригіналу, зберегти всі стилістичні прийоми… З одного боку — це результат природної обдарованості поетеси-перекладачки, а з іншого — це почуття відповідальності за те, якими постануть шедеври української класики перед світом, це велика праця, широка ерудиція, глибокі енциклопедичні знання. З цього ж огляду Віра Річ унікальна, вона здавалось би позачасова — це людина, яка вільно оперувала всією літературою, всіма її пластами одночасно. Це людина надзвичайно широких інтересів, на рівні академіка».

Віра Річ ніколи не пасувала перед труднощами. Вона знала, чому пов’язала своє життя з Україною. Навіть якщо самі українці не завжди це розуміли. Ганна Косів у монографії наводить досить промовистий спогад самої Віри Річ, яким мені б і хотілося завершити ці хаотичні розмисли над чудовою монографією: «Чому Шевченко? Чому таку талановиту англійку, яка б могла досягти успіху та й кращого зарібку в іншій формі занять, цікавить Україна? — з недовірою продовжують запитувати Віру Річ… українці. Бо лише українці, — за словами самої перекладачки, — які без сумніву є надто скромними щодо свого національного поета, продовжують запитувати. […] Це було в Хайфі, — продовжує Віра Річ, — старший офіцер органів безпеки проводив зі мною процедуру формального інтерв’ю. У ході розмови виявилося, що я трохи знаю українську мову. Але чому, — запитав він, — чому ви вчили українську? Для того, щоб перекласти Шевченка, — відповіла я. На тому інтерв’ю і завершилось»…

Дмитро Дроздовський

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики