Норд-норд-вест: естонська література і золоте руно

Едуард Вільде. Фото: dankultur.ee.mikare.net

«…і навіть крихітній Естонії вдається…» – така фраза неодноразово трапляється у різних текстах радянської доби, присвячених виробничим або культурним досягненням союзних республік. Тоді, на сторінках текстів, географічні відстані втрачали значення, одні люди мимоволі зближувалися з іншими, далеко не сусідами, на основі якогось примарного спільного контексту, без потреби чи вигоди, без будь-яких явних підстав. Але що ми, українці, знаємо про естонську культуру й літературу сьогодні, коли нас розділяють не тільки шенґенські митниці, а й передпокої вавилонської вежі? Естонська мова – одна з трьох великих мов фінно-угорської групи, в якій решта європейців навряд чи знайде щось знайоме – і разом із тим, це мова, якою у світі говорить лише один мільйон людей. Тепер, щоб знати щось про естонську літературу, треба володіти її мовою, а щоб вивчити цю мову “просто так”, треба бути диваком. Проте саме екзотика недоступності здатна викликати зацікавлення. Яка ж вона, ця література: цілісна чи фрагментарна, потужна чи зародкова, а головне – який досвід її самостійного, не обмеженого старшими братами, розвитку?..

Те, що Естонія крихітна – цілковита правда, і не лише з висоти гегемонського польоту: з населенням 1,3 мільйони чоловік і площею 45 тисяч кв. км вона належить до категорії мініатюрних держав Європи. Але їй таки чимало вдається – у розбудові економіки, суспільства та культури – а надто після виходу зі складу СРСР, відколи країна рішуче керується гаслом «геть від Москви!». Зі щирим піднесенням естонці двічі на рік відзначають День незалежності (24 лютого та 20 серпня), вчать своїх дітей співати традиційних пісень і танцювати народні танці, а ще наділяють особливою вагою напівакадемічне слово “ідентичність”, яке й лягло фактурним наріжним каменем в основу естонського літературного дискурсу.

Незважаючи на те, що національна історія естонців бере початки практично від різдва Христового, розвиток їх “великосвітської” культури – й літератури – почався, як і в українців, із другої половини XIX століття. Першим письменником, який подолав містечкову свідомість, створюючи романи і п’єси під час подорожей Європою, де безпосередньо контактував зі зразковою європейською культурою, був Едвард Вільде (Eduard Vilde). Це культурне запозичення припадає на кінець XIX століття, коли у Великобританії Вільдів колега Оскар Вайльд уже завзято руйнував застарілу європейську естетику. Таку іронію долі увічнено в пам’ятнику двом письменникам, який стоїть в естонському місті Тарту – Вайльд і Вільде відпочивають на одному ослінчику, хоча в реальності вони ніколи не зустрічалися. Хай там що, а твори Едварда Вільде лягли в основу літературного канону.

Антон Хамсен Таамсаре і його роман “Правди і справедливості”

Як часто буває із землями “на розі вітрів“, упродовж віків Естонія не знала спокою від настирливих завойовників. Тутешнім народом правили і данський, і німецький, і шведський, і, врешті, російський уряди. Відтак романтичне національне пробудження, розпочавшись на зламі XIX і ХХ століть, відрядило аргонавтів від літератури на пошук золотого руна автентичної “естонськості”. Одним із письменників, які, на думку загалу, найближче підступилися до заповітної ідентичності, є Антон Хансен Таммсааре (Anton Hansen Tammsaare), найвизначніша канонічна постать. У 1926-1933 рр., у період жаданої, хоч і нетривалої, самостійності Естонії, він спромігся на створення грандіозного п’ятитомного епосу «Правда і справедливість» (Tõde ja Õigus). За словами Яна Кауса (Jan Kaus), це «роман про естонську форму свідомості, про вічно недоступну й несправедливу правду і майже ніколи не досяжну справедливість». Сповнений трагічних перипетій сюжет «Правди і справедливості» відомий у цій країні всім: якщо не від безпосереднього знайомства з текстом, то принаймні завдяки численним кінематографічним і театральним постановкам. До того ж, він виявився достатньо універсальним і гуманістичним, щоб уникати нападок ідеологічної цензури. Роман Таммсааре – це сага про долю однієї родини, точка відліку якої – усвідомлення себе як господарів на власній землі, з усіма вигодами й пастками цього становища; дія розгортається від пізніх декад XIX століття, коли освоювати країну нарешті почали місцеві естонські землевласники й розпочалося формування локальної самосвідомості. Цей – чи не єдиний – роман про квінтесенцію “естонськості”, перекладений фінською, німецькою та французькою мовами, досі чекає свого перекладу англійською, відтак лишаючись недоступним для світового загалу.

Матс Траат. Фото: luuleleid.wordpress.com

Після періоду повоєнної тиші в національній прозі за продовження справи Антона Таммсааре взявся визначний романіст Матс Траат (MatsTraat). Його багатотомова сага, теж центрована довкола “естонськості”, містить чимало перегуків із «Правдою і справедливістю», — як сюжетних (іще одна родина землеробів), так і часових (той-таки значущий злам століть). Зі здобуттям Естонією незалежності ці книги було відзначено національними літературними преміями – і справді, Траат не просто продовжив, але розвинув та ускладнив тему, задану свого часу Таммсааре, відвівши більше простору для культурної історії, висвітливши процеси створення закладів та соціальних угрупувань, об’єднаних певною ідентичністю. Надалі цей “перегляд історії” став у пригоді рухові національного відродження, який активізувався в останні десятиліття радянської доби.

У новому тисячолітті добре видно, як гостро закарбувався в колективній пам’яті досвід, пережитий у складі Радянського Союзу. На тлі короткого міжвоєнного періоду незалежності Естонія тверезо оцінила всю жорстокість радянського втручання – воно й досі розцінюється не інакше як окупація (за часів сталінізму до Сибіру під прапором розкуркулення було вивезено 70 тисяч естонців). Цей досвід нав’язаного «чужого» і став відправною точкою для постулювання власної окремішності. Попри те, що сьогодні молодіжна маскультура користається з дотепності совдепівської естетики (інтер’єри деяких барів нагадують дитячі садочки, музиканти стилізують платівки під вініли, а режисери оздоблюють кадри промовистими ностальгійними деталями, як-от: старі запорожці, побутова техніка, вазонки з каланхое та, звісно, червоний посуд у білий горошок), інтелектуальна спільнота ні на крок не поступається своєю нелюбов’ю до спадщини СРСР. Само собою, ще в радянську добу естонські літератори неохоче складали пера перед універсальністю соціалістичного реалізму: Естонська Спілка Письменників, котра належала до мережі партійних органів, сама була суперечливим явищем. Передовсім тому, що в невеличкій країні задля кількісного виконання плану організація неминуче об’єднувала літераторів як і лояльних, так і бунтівних, отож в Естонській РСР літературі мейнстрім і андеґраунд не були чітко розділеними, й навіть дисиденти мали легальні можливості для самовираження.

Будинок письменників у місті Тарту. Фото Насті Сідельник.

Із послабленням ідеологічного тиску в кінці 1980-х на хвилі національного піднесення молода естонська література розбилася на чимало угруповань, захоплених пошуками нестандартних підходів до творчості. Поезія, як найгнучкіша літературна форма, остаточно проламала лід соцреалістичних стандартів і повернула в русло інновацій. Проте, великий, по-справжньому актуальний, естонський роман, на думку критиків, так і не був написаний: уже кілька десятиліть поспіль тон у літературі задає поезія, що перебрала роль авангардного загону. Мова віршування засвоїла різноманітні сленгові форми, діалекти (зокрема південний, нині внормований окремим правописом), іншомовні запозичення, архаїзми тощо. Наприклад, у 1986-1989 рр. естонці писали панк-поезію, вводячи в літературу низький стиль, рясно приправлений просторіччям – і звісно, за законами жанру, радикальний ідейний протест. З іншого боку, через радіо й телебачення поезія проникала в активи поп-культури, розмиваючи кордони між реальним і конвенційним (згадати хоча б діяльність Kostabi-$ociety, чий засновник, Калев Марк Костабі (Kalev Mark Kostabi), заповзявся руйнувати стереотип “бідного поета”, успішно поставивши літературну творчість на комерційні рейки). Для “капітального ремонту” культури, ушкодженої тоталітаризмом, естонські автори обирали два ключових засоби: реконструкцію зруйнованої автентики та засвоєння прогресивних інновацій. Орієнтуючись на перегляд власних творчих ресурсів, вони також підтримували діалог із західними культурами. Наприкінці 80-х оригінальним явищем постав етнофутуризм: це поняття виникло як жарт у колах молодих поетів, але згодом набуло концептуального значення. Його автором був Карл Мартін Сініярв (Karl Martin Sinijärv) учасник групи Hirohall, що пояснювала цей стиль як поєднання прадавніх художніх форм, або характерних рис місцевого світогляду із сучасним світовідчуттям чи образністю. На цьому ґрунті як гібридне явище сформувалася стилістика етнопанку, представлена скандальним тартуським угрупуванням NAK (Ліга Молодих Авторів). Така літературна археологія розвивалася завдяки жвавому інтересу молоді до фольклору, національної історії і традицій, штучно витіснених на маргінеси радянським культурним втручанням. З іншого боку, прогресивні естонські літератори провадили експерименти з постмодерним інструментарієм: спрямовували тексти на підрив ієрархій та диверсифікацію вираження у жанровому та стилістичному планах. Найвідоміший представник цього напряму, письменник і театральний режисер Маті Унт (Mati Unt), зажив слави завдяки роману «Осінній бал» (Sügisball), екранізованому 2007 року. В літературі виокремилося чимало підрозділів, зорієнтованих на потреби певних субкультур: піонерами тут, окрім NAK’у, були групи Erakkond (Братство Відлюдників; назва співзвучна естонському слову erakond — «політична партія»), TNT (Таллінські Молоді Творці), та Õigem Valem (Точніша Формула). Постмодерністи не обходили гострих кутів лібералізації естонського суспільства й наростання космополітизму в сучасному світі, а їхнім улюбленим засобом лишалася деконструктивна іронія.

“Любовні листи” Марка Костабі. Фото: julevoyeur.blogspot.com

Нині в умовах вільного ринку, критики вказують на неоднозначну ситуацію: число молодих авторів суттєво зросло, хоча це далеко не завжди означає підвищення якості текстів; разом із тим, їхній ентузіазм вартує подиву. Поза сумнівом, пишучи естонською мовою, якою розмовляє всього один мільйон людей, навіть автор бестселера не може розраховувати на значний заробіток – тим більше дивує (в основному, критиків) і надихає (в першу чергу, колег) енергія, з якою молоде покоління письменників береться за свою справу. За рік в Естонії приблизно у 100 видавництвах виходить у середньому 5 тисяч книжкових найменувань; 15 мільйонів євро – це сума, яку естонці щороку витрачають на походи до книгарень. Сама галузь літератури фінансується з двох основних джерел: окрім державної підтримки, існує спеціальний фонд із податку на алкоголь, тютюн та азартні ігри, з якого кожен член Спілки Письменників отримує творчу стипендію на написання та публікацію нової книги (отже, все випите в барах у суботній вечір насправді сприяє розвитку національної літератури).

Попри те, що естонський читач і досі чекає на великий роман про сучасність, низка авторів пропонує різні прозові експерименти. У 2006 році тижневик Eesti Ekspress опублікував складений на основі фахової критичної оцінки рейтинг найкращих книжок, які вийшли після 1991 року, – і як не дивно, всі вони виявилися романами… про ту саму ідентичність. Серед нинішніх письменників, які найбільше приваблюють увагу читацької аудиторії, — Тину Иннепалу (Tõnu Õnnepalu), відомий, окрім іншого, завдяки елегійно-сповідальному колажеві «Вправи» (Harjutused), Пеетер Саутер (Peeter Sauter) із мазохістичними ритуалами пошуку «істинного буття» у «Кровотечі» (Vere jooks), Ене Міхкельсон (Ene Mihkelson), авторка похмурого автобіографічного роману-авантюри «Чумна могила» (Katkuhaud) та найпопулярніший серед прозаїків Андрус Ківіряхк (Andrus Kivirähk), дотепний та іронічний, заглиблений у стихію фольклору й разом із тим підкований великою західною традицією. Ці постаті вигідно вирізняються з-поміж інших – авторитетний критик Яак Йоерюют (Jaak Jõerüüt) констатує, що чимало авторів сьогодні беруться за перо (чи то пак клавіатуру), аби запропонувати публіці певний обсяг тексту під міткою “роману”, проте за якістю ці спроби рідко наближаються до визнаних зразків письменства: видати книгу може кожен, у кого є бодай трохи заощаджень, але не кожен завдає собі клопоту піднятися над рівнем особистого щоденника.

Естонські “молоді автори” — представники угрупування NAK. Фото: estiil.blogspot.com

Крім того, оригінальні явища пропонує й найновіша естонська поезія. Одне з них – жанр ліричного письма про природу (looduskirjandus), де сюжетна присутність людини й людської культури зведена до мінімуму, тоді як самобутнє існування природних явищ, істот і процесів передано так безпосередньо, як це взагалі можливо в поетичній мові. Найповніше цей підхід відбився у віршах Тімо Марана (Timo Maran), але чимало авторів, таких як Мехіс Хейнсаар (Mehis Heinsaar), Юрґен Роосте (Jürgen Rooste) чи Крістііна Ехін (Kristiina Ehin), звертаються до подібного прийому для увиразнення пасторальної чи навіть урбаністичної тематики. Протилежна категорія експериментів – у царині сучасних медіа-технологій: можна сміливо твердити, що нині естонці захопилися оцифровуванням аналогової реальності й позиціонують себе як медіа-суспільство (що виражається у можливості голосувати, одружуватися чи вступати в університет із допомогою самого лише інтернету). Технології дають можливість змішувати вербальне з візуальним та аудіальним, схрещувати на позір несумісні художні практики й гратися з каналами сприйняття – наприклад, Вальдур Мікіта (Valdur Mikita) у своїх збірках адресує лінгвістичні концепти людським органам чуттів (“Поезія нюху”, “Поезія облизування” тощо). Відвідувача книжкового магазину вражають артбуки й альбоми, де вільно співіснує поезія, графіка, фотографія та фактура; з іншого боку, стрімко розвиваються індивідуальні та колективні жанри інтернет-поезії, що досліджують потужності віртуального простору й можливості веб-дизайну.

Обкладинка книги Тімо Марана. Фото: pood.rahvaraamat.ee

Лукавством буде оголосити, що проблеми самоідентифіації та віднаходження власного місця у світовій культурі зникли після того, як Естонія здобула незалежність: літератори й досі, а може, ще дужче, ніж у минулому, шукають квінтесенцію естонської ідентичності. Сьогодні без перебільшення гаслом естонської культури стало виховання національної свідомості засобами мистецтва – й літератури зокрема. Письменник і критик Мярт Вяльятаґа (Märt Väljataga) влучно зазначив, що весь східноєвропейський націоналізм у ширшій історичній перспективі варто розглядати як квазілітературну справу, де письменники відіграють не меншу роль, ніж політики. Естонці свідомі такої розстановки сил, отож теми, на яких фокусуються сучасні письменники – це межі часу й простору. Пролити світло на стосунки народу з власною історією стало так само важливо, як і наголосити на прикордонному статусі Естонії, на її нестабільній позиції між Сходом і Заходом. Колишня межа СРСР, ця країна нині перетворилася на межу Європейського Союзу, і література слугує словесним дзеркалом стурбованості цієї нечисленної нації своєю подальшою долею, одночасного бажання триматися коренів і справлятися з ритмом світового розвитку. Виходить, координати золотого руна ідентичності мають перебувати десь на перетині цих векторів… Нове тисячоліття і свобода, подарована медіа-технологіями, не вплинула на розв’язок – обчислювальні машини не дали більше результату, аніж Піфагорові рівняння на піску, й загадкова сутність “естонськості” досі чекає на свого Тезея. Втім, недосяжні ідеали змушують рухатись далі: сучасна література Естонії не втомлюється експериментувати й дивувати, й цілком можливо, що цим вона сприяє своїй культурі краще, ніж жаданий Тезей.