У затишному колі

Посмішка чорного кота. Гобі, забобони, анекдоти: збірник. – К.: Ярославів вал, 2011. (серія «Пегас»); Шість соток на Парнасі. Анекдоти, рецепти, про себе: збірник. – К.: Ярославів вал, 2012. (серія «Пегас»)
Посмішка чорного кота. Гобі, забобони, анекдоти: збірник. – К.: Ярославів вал, 2011. (серія «Пегас»); Шість соток на Парнасі. Анекдоти, рецепти, про себе: збірник. – К.: Ярославів вал, 2012. (серія «Пегас»)

Не хотіла б я бути Михайлом Слабошпицьким. Себто в його іпостасі укладача серії «Пегас» видавництва «Ярославів вал».

Після успіху (про специфічність цього успіху – далі) збірки «Одкровення в кафе “Пегас”» видавництво започаткувало серію малоформатних, проте грубезних ошатних книжок у твердій палітурці із стрічечками-закладками, і випустило вже дві збірки, позиціонуючі їх як «масове видання», втім, не вказуючи накладу. Концепцію серії можна сформулювати так: «український письменник із людським обличчям». Учасники обох збірників на замовлення упорядника написали твори – майже у шкільному розумінні цього слова – на теми «Моє гобі», «Мої забобони», «Я сам про себе», а також поділилися трьома кулінарними рецептами кожен та розповіли про три улюблені анекдоти.

Колективні збірники у нас нині вийшли на тренд, але «ярвалівські» видання докорінно відрізняються від тематичних збірників «Фоліо» чи «Клубу сімейного дозвілля». І ця відмінність дуже показово ілюструє кардинально різний менталітет двох паралельних українських літератур, а якщо висловитися відвертіше – літературних тусовок.

Із комерційними збірниками про кохання чи футбол усе зрозуміло, рецепт простий, як яєшня: виграшна тема та з десяток «продавабельних» імен на обкладинку. За сумісністю автори можуть бути приятелями упорядника (рецензія на одну з таких збірок називалася «Одинадцять друзів Жадана» – як на мене, геніально), але це, так би мовити, побічний ефект герметичності тусовки, для якої поки що не придумали кращої назви, ніж «сучукрліт». Та визначальний чинник – все-таки only business. І майже nothing personal.

Тусовка, що її гобі, забобони та кулінарні й анекдотичні вподобання презентує «Ярославів вал» – назвемо її умовно «спілчанська» – абсолютно інша. Тут усе складніше, усе зав’язано на особисті стосунки та хистку ієрархію, не завжди помітну стороннім оком. Плюс ще купа додаткових чинників, що в сумі перетворюють працю упорядника на еквілібристику, гідну іноземного дипломата у багатоконфесійній країні напередодні війни.

«Ми запросили сюди тільки справжніх письменників», – стверджує у передмові до одного зі збірників Михайло Слабошпицький. А у другій книжці зізнається: «…до видавництва пішли претензії: «А чому мене не запросили до книжки?!»».

Щиро захоплююся мистецтвом упорядника – і не заздрю. Якщо не запросити X, це буде образа на все життя. Якщо запросити Y, то смертельно образиться і відмовиться Z – і навпаки. А, В, С і далі аж до S запрошуємо автоматично, вони пишатимутися такою честю, про решту ще подумаємо. Складно з Q – не запросити не можна, але ж дід геть без почуття гумору… І щось у нас замало жіноцтва, дорікнуть чоловічим шовінізмом, тож треба відновити гендерний баланс. І додати якусь талановиту юнь, бо скажуть, що зібрали самих пенсіонерів. А ще ж, мабуть, закидатимуть, що бракує масової літератури, тож покличемо завжди готового Кокотюху… А ось А, З і Ж, не кажучи вже про К і Д, нам не треба, бо вони (захочуть гонорар – закреслено) несправжні письменники!

Як наслідок — до кожного збірника увійшли не десять і не одинадцять, а по шістдесят із гаком авторів. Не буду ганьбитися і казати, що першою моєю реакцією було розпачливе «Хто всі ці люди?!», зовсім ні! Я все ж таки дотична до нашого літературного процесу, так-сяк орієнтуюся і навіть не полінувалася підрахувати: зовсім незнайомими виявилися лише тридцять прізвищ із шістдесяти, плюс-мінус. На своє жалюгідне виправдання змушена зізнатися, що не є членом Спілки і майже не тусуюся на Банковій.

Як, боюся, й основна маса так званих «пересічних читачів», на яких, мабуть, спрямоване «масове видання».

Отут пан Михайло Слабошпицький має переможно всміхнутися і хитро мені підморгнути. Бо, зрештою, так і було задумано.

«Хай наша книжка не належить до високочолих видань, але за нею – позитивні інтенції видавців, прагнення брендизувати сучасних українських письменників, наблизити їх до читача».

Слово «брендизувати» надто зворушує. Загальновідомо, що «спілчанська» тусовка у своїй більшості не вписалася в ринок, досі ностальгуючи за колишніми стотисячними накладами та тернистим шляхом в літературу через цензуру та номенклатуру (рима ненавмисна), але поза владою «формату» і «продажів». Вони і тепер духовно вищі за дикий видавничий капіталізм – але ж хочеться того ринку, продажів, гонорару, кортить стати брендом! І виникають «позитивні інтенції», наївні до нестями: мовляв, розповідають же поп-зірки про свої гобі та сніданки, і всім то цікаво! – розповімо ж і ми, і додамо анекдотів, і пересічний читач запам’ятає наші імена, і зростуть продажі, і з’являться гонорари…

Шановні, це робиться не так. Не можна «брендизувати» одразу шістдесят, ну добре, тридцять імен, видавши їхні теревені про особисте під однією обкладинкою. Щиро кажучи, я сама не знаю, як це робиться, але зверніться до вашого ж колеги, присутнього в обох збірниках Василя Шкляра! – він знає точно, але, боюся, не скаже.

А щодо самих книжок, то вийшли вони справді веселі й позитивні, читати їх легко та приємно. З упорядницького завдання написати твір на задану тему кожен викручувався, як міг. Щодо «гобі» одразу декілька письменників філологічно пожартували про пустелю Гобі (мабуть, пам’ятаючи часи, коли це слово звично транлітерувалося через «х»), чи не третина зізналися, що їхнім гобі є саме писання книжок, ще одна третина розповіла про свої дитячі колекції, багато хто похвалився подорожуванням, по кілька голосів набрали грибництво й риболовля, а дехто під соусом збирання дотепних історій видав тексти, з темою жодним чином не пов’язані. Із забобонами традиційно: лідирують чорні коти й подивитися у дзеркало, коли щось забув та повернувся, – і ще суто письменницьке: нікому не розповідати про задуми творів, бо… вкрадуть. Еге ж, і продадуть у «Фоліо» чи «КСД» за великі гроші.

Що ж до завдання «розповісти про себе», що його сам пан Слабошпицький  не без специфічного задоволення називає «прихованим тестом», то це взагалі пісня та клондайк для психоаналітика. Хтось із удаваною скромністю розповідає про заслуги, хтось обмежується нарисом із дитинства, хтось знов-таки віртуозно уникає завдання, подаючи твір на довільну тему. І рецепти – щось із високої кулінарії, щось суто по-приколу, а деякі нічогенькі, треба спробувати. «Отак одним махом і десакралізується поет-небожитель, постане він в очах читача рум’яним м’ясоїдом і вульгарним обжерою», – радіє упорядник.

Взагалі-то дивно – за часів ЖЖ і фейсбуку – говорити, хоча б і жартома, про якусь письменницьку десакралізацію. Але для більшості (звісно, не для всіх) авторів серії «Пегас» це таки актуально. Вони й досі живуть в цілком іншому світі, де немає блогів і соцмереж, де письменник апріорі стоїть на одному з найвищих щаблів соціальної ієрархії, а «спілчанська» тусовка є єдиною справжньою літературою. Цей світ невпинно зникає, разом із паперовими щоденниками та колекціями сірникових коробок – і, знаєте, як і кожне зникоме явище, він заслуговує на те, щоб бути зафіксованим. Формат, який пропонує для цього видавництво «Ярославів вал», є аж ніяк не найгіршим.

Що ж до успіху цих книжок, причому успіху комерційного, то тут я не маю жодних сумнівів. Маємо шістдесят авторів під однією обкладинкою, і переважно це люди, в менталітеті яких книжкова публікація – це вам не просто, а показник статусності, майже магічний артефакт; придасться в нагоді і стрічечка, ненав’язливо закладена біля власної фотографії.

А уявляєте, скільки в кожного з них родичів та знайомих?

Яна Дубинянська

Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».