Поезія як щоденник

Остап Сливинський
Остап Сливинський

Є в мене одна позиція, яку доволі часто доводиться боронити. Отже, я вважаю, що письменник не має обов’язку створити винятковий твір. Більше того, він навіть не мусить ставити собі цього за мету.

Під час різних живих і «фейсбучних» розмов виявилося, що в головах багатьох письменників і критиків досі живуть дві речі: з одного боку, цілком позитивістське уявлення про те, що автор мусить постійно вдосконалювати свою «творчу майстерню», щоб нарешті (нарешті!) розкрити гіпотетичну «глибину свого таланту». З іншого боку, вже зовсім романтичне уявлення про те, що письменник має жити і писати так, щоб заслужити мить виняткового натхнення, яке уможливить його найкращий твір. У певному узагальненні все це саме так і звучить – нестерпно анахронічно.

Якщо хочете, можете мене закидати камінням, але я не вважаю, що поет – це «semper tiro», який мусить постійно намагатися стрибнути вище власної голови, і якого невідступно має переслідувати благородне незадоволення власним твором. Ще менше я вірю в те, що варто посипати голову попелом і бурчати на свого «демона», якщо той не дарує хвилин особливого натхнення. Бо натхнення – це не миті «екстази», а постійне підтримування напружених стосунків зі світом.

Для мене був і залишається цінним не opus magnum, а просто opus – життєвий твір як цілість, організм, вітраж, у якому кожне окреме скельце-текст має своє місце, важливе саме тим, що не виняткове.

«Я охоче розпорошуюся, та й власну творчість розпорошую на величезну кількість текстів. У мене немає потреби створити геніальний вірш. Мене цілком задовольняє такий стан речей, коли мої вірші залишаються у вигляді часто незакінчених, дещо хаотичних нотаток», – сказав в одному з інтерв’ю польський поет Яцек Подсядло. Я дуже добре його розумію, мені дуже симпатичним є його нескінченний (саме так: який не має початку й кінця) поетичний щоденник, котрий лише на позір складається з окремих віршів, насправді ж це – один текст, весь час дописуваний, творений так близько до світу, як це можливо, фактично, в саму мить його спонтанного переживання, без пом’якшувальної тканини ретроспекції, і так відверто, як це, власне, буває лише у щоденниках і листах. Крім того, з такого тексту неможливо вилучити автора – це не «лірика ролі», не маска і навіть не ухильне «ліричне я»; така поезія має сенс лише тоді, коли знаходить собі причетного, когось, хто готовий супроводжувати поета в його дорозі.

Дорога – одне з кількох слів, які Яцек Подсядло завжди пише з великої літери. Інші такі слова: Хліб, Любов. Можна це вважати приватною формою релігії. Як у звичайному щоденнику, кожен вірш опоряджений датою. Щоб нам легше було йти поруч із поетом, відстежувати його маршрут.

Усе це – лише метод, один із багатьох можливих. Тут ніщо нічого не гарантує: спонтанність не гарантує правдивості, правдивість, ясна річ, не гарантує якості. Як і будь-який метод, він може бути доведений до абсолюту, тобто абсурду: коли від поезії спонтанності залишається лише спонтанність, від поезії буденності – лише буденність. Хтось, можливо, відчує в цьому «легку поезію», light poetry, яку можна писати, не напружуючись. Але ніхто не несе відповідальності за своїх епігонів.

Тим часом поет розпочинає свій черговий день, розпалює в печі, годує пса, сідає, бере ручку, записує. Або: прибуває на нове місце, розкладає намет, впізнає деякі види дерев і трав, дослухається до галасу по той бік ріки, сідає, записує:
Вологим є листя, котре беру до рук,
холодною – земля. Притулившись до неї,
сплять наші коні. Удалині хтось співає –
чому? Небом раз у раз перекочується вогонь (…)

Вірш має вагу тут-і-зараз, або в якусь наступну мить, коли знову так само перетнуться місце і час – ніби сонячний годинник, який працює лише в ясну погоду, або сейсмограф, який лише в мить сильнішого підземного поштовху прокидається і починає надсилати сигнали тривоги. Вірш має вагу як сторінка щоденника. Він не має абсолютної ваги.

Ймовірно, все це – не більше (але й не менше), ніж інша можливість поезії: вірш, який нехтує згущенням сенсу і формальною віртуозністю, вірш, який не будуть декламувати на урочистій академії, який (сподіваюся) нікому не спаде на думку змушувати учнів вивчати напам’ять. Вірш, який не покладуть на мелодію маршу. Якщо вірш може бути текстом маршу, чому б йому не бути щоденниковим записом?

Вірш, а як із прозою? В цьому контексті спливає ще одне ім’я – Зиґмунт Гаупт. Але про нього – наступного разу.