Соломонова Червона Зірка: відповідь Андруховичу

Соломонова Червона Зірка / упоряд. Л. Белей. - К.: Темпора, 2012
Соломонова Червона Зірка / упоряд. Л. Белей. – К.: Темпора, 2012

Відколи Патріарх оголосив географію відповідальною за історію, а заодно й за культуру (див. передусім есеї з книжок Ю. Андруховича «Дезорієнтація на місцевості» /Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2006/ і «Диявол ховається в сирі» /К.: Критика, 2006/), у нас позитивно йшлося здебільшого про географію західноукраїнську, що ж до східної й південної – негативно, центральної – нейтрально (мовляв, нічого цікавого). Політичні події останнього десятиліття й електоральні вподобання окремих регіонів України тільки підсилюють негативне ставлення до них із боку багатьох співгромадян. Тож поки прихильники сепаратизму бавляться з нав’язлою в зубах ідеєю про “дві України”, а з уст тих, кому давно не довіряємо, кволо зринає вже дискредитоване “Схід і Захід разом!”, видавництво “Темпора” видало книжку про 25 регіонів, які — природно — складаються в одну країну.

“Соломонова Червона Зірка” (автор ідеї та упорядник — Лесь Белей) —це 25 есеїв, написаних письменниками, журналістами, літературознавцями, вихідцями з кожного регіону, про їхні малі батьківщини. Відомо, що з погляду маркетингу книжки, в яких уміщено тексти багатьох авторів, – продукт виграшний: хтось не хоче читати одного автора, але радий почитати іншого, то чому б не купити? Втім, більшість антологій і збірників якраз і створено радше для пожвавлення продажів та піару чиїхось менш відомих імен поряд із відомими, ніж виходячи зі справжньої потреби у текстах певного типу. Що ж до «Соломонової Червоної Зірки», то тут маємо справу з текстами, які за нормальних умов розвитку книжкового ринку мали би продукуватися стотисячними накладами і щороку — якраз тому, що без таких текстів пізнати власну країну в цілості дуже важко. У вступі упорядник пояснює потребу в цій книжці тим, що Україна досі не пройшла стадії самопізнання. Осмислення регіонів, окремих міст потрібне, принаймні, для «інтегрування власного образу в уяві» (саме для цього, згідно з Жаком Лаканом, діти у віці 6–18 місяців розглядають себе у дзеркалі, а згідно з упорядником, це ж мають робити — звісно, на символічному рівні — і новопосталі держави у перші роки незалежності). Причому йдеться про незнання не так ландшафтів, як, сказати б, духу окремих регіонів.

Що ж до назви, то непосвяченим її важко зрозуміти, тому доводиться пояснювати: Соломонове – найзахідніше село України, Червона Зірка – найсхідніше, і в книжці, відповідно, йдеться про “геграфію” між ними. Можливо, у виборі заголовку бажання скреативити взяло гору над прагненням досягти ясності. Насправді вміст книжки — менш похмурий, аніж обкладинка, менш соломонівський і менш червонозоряний, ніж заголовок: про євреїв тут ідеться не більше, ніж про представників інших націй, які живуть або жили на теренах України, а комуністичне минуле не є визначальним у поясненні реалій сучасних українських регіонів.

Чи багато з нас можуть похвалитися знанням краю, з якого походимо або в якому мешкаємо? Припустимо, що у своїх регіонах ми якось орієнтуємося. Та навряд чи пересічний українець відповість на питання, якою областю прямує потяг “Сімферополь — Львів”, щойно залишив позаду кордон  Херсонської. Так само далеко не кожному відомо, де є печери святого Антонія, і мало хто зуміє розповісти, які цікавинки можна побачити на Рівненщині.

Виявляється, Луганськ — це теж неіснуюче місто (а ті, хто начитався Патріарха, думали, тільки Львів!). Виявляється, у Пархомівці Краснокутського району, що на Харківщині, є історико-художній музей, де можна побачити оригінальні полотна Ван Дейка, Сезанна, Реріха, Врубеля, Пікассо, Кандинського та ін. Виявляється, поліетнічністю славляться не тільки нащадки “клаптикової імперії” (Львівщина, Франківщина, Закарпаття, Чернівеччина), а й Кіровоградщина (крім українців, росіян, євреїв — молдавани, поляки, болгари, серби), Донеччина (лемки та греки), Житомирщина (німці, поляки, чехи) тощо. Виявляється, у Волинській області мешкають два етноси: волиняни й поліщуки, які дуже відрізняються між собою антропологічно й ментально. Ці факти були новими для мене — ви ж, безперечно, знайдете тут інші цікавинки.

Читаючи (досліджуючи) тексти, де визначальним є образ певної нації, країни, регіону, міста, маємо справу з імагологією. Д. Наливайко зауважує, що літературний образ не є фотографічним відбитком, “за ним стоїть  і в нього інкорпорується автор зі своєю суб’єктивністю, зі своєю культурною ментальністю, своєю ідеологією й ангажованістю”. Звісно, якщо йдеться про, так би мовити, “географію одного письменника”, то слід пам’ятати, що це не традиційна, не узаконена, а літературна географія — дуже часто вона впливає на читача  більше, ніж те, що він бачив на власні очі.

Як і в кожному імагологічному тексті, в есеях “Соломонової Червоної Зірки” прозирають фігури «Свого» й «Чужого». Слід розуміти, написано це переважно для Чужого — написано обережно, щоб не віднадити, але водночас і не збрехати, подано детальні пояснення — щоб Чужий якнайкраще затямив головні особливості краю. З текстів складається враження, що Свій знає, а Чужий не знає — тільки оточує себе стереотипами, мислить вузько («Над селищем нависає темнозелений кошлатий бік Аю-Дага (колись мене вчили в університеті, ніби Аю-Даг та Ай-Петрі жіночого роду, бо гори, – проте як це може бути, коли один з них Ведмідь, а другий узагалі Святий Петро?!)», – обурюється Яна Дубинянська, кримчанка, яка навчалась у Львові). У багатьох есеях озвучено стереотипи про регіон (те, що думає про нього «Чужий»); як правило, автори зазначають ці стереотипи ще на початку тексту – для того, щоби протягом есею їх спростувати. Очевидно, ця книжка створена не останньою чергою саме для того, щоб накреслити шлях подолання стереотипів, якщо вже не знищити їх повністю.

Більшість авторів намагалися віддати належне й історії краю, і пам’яткам культури, і ландшафтові, і відомим постатям регіону, й особливостям мешканців (наприклад, Антон Санченко в есе про Херсон Ми всі в Херсоні проїздом дає пречудову мозаїку характеристик херсонців — зауважує речі дуже дрібні, помітні лишень для вельми спостережливого ока). У книжці є стрункіші есеї, а є більш розхристані, є ті, що впевнено пробираються горами та горбками, балками і ярами, а є ті, що гуляють степом, петляють стежками, виписують мисліте.

Чи не всі есеї містять згадку про якесь «най», адже майже у кожному регіоні можна знайти щось, що заслуговує на суперлятиви (наприклад, Леонід та Олександр Ушкалови в есеї про Харківщину Нова Америка не уникають згадки про найстаріший діючий кінотеатр в Україні «Боммер»). І це бажання не похвалитися, а поділитись унікальним, запам’ятатись.

На відміну від путівників, тут не замовчано проблеми регіонів. Дуже зворушливо звучать висловлювання авторів «про наболіле» (якщо це не є банальні нарікання, які можна почути у приміських електричках). Може, й правда, що про непривабливе мають право говорити тільки “свої”? Описані проблеми регіону могли б знеохотити потенційного мандрівника до подорожі цим краєм, але нічого не приваблює більше, ніж щирість. Варто пам’ятати, що якщо є любов (а щó любити в Україні, можна знайти, як видно з есеїв, усюди), то страх відступає.

Якщо східні та південні автори багато пишуть про «машину часу», про тривання радянського минулого у містах, то «правобережніші» відзначають інше, як-от Ростислав Семків у статті Рубіжна земля: Тернопільська область між земель та століть: «На відміну від багатьох інших міст, Тернопіль майже повністю ілюстровано від спогадів минулої епохи».

Цікавим виглядає задум творців книжки ілюструвати кожен регіон пам’ятником Шевченкові, який мають усі обласні центри (справді-бо, що ще об’єднує міста й містечка країни, як не Кобзар у бронзі?). Виявляється, є ще дещо, про що йдеться в кожному тексті: пам’ятник Леніну, – немає жодного автора (може, хіба крім Тараса Прохаська), який би про нього не згадав, навіть якщо в його регіоні Ілліча уже не вшановують (як не вшановують, то на щось же пам’ятник мусили переплавити? І про це варто згадати). Втім, згідно з Миколою Леоновичем (дуже тонко він підмітив у  статті Острів Полтава), об’єднавчою річчю України є «не мова, культурна спадщина чи ще яка романтична муть, а мережні супермаркети».

Можливо, книжка виграла б у продажах, якби містила імена дуже відомих письменників. Але, по-перше, не кожен край може похвалитися хоча б одним вельми знаним літератором, по-друге, далеко не кожен відомий письменник є географічно чутливим (себто знає регіон, із якого походить або в якому мешкає). Із найвідоміших тут, звісно, — Тарас Прохасько (і у своєму есеї про Франківщину Абстрактна Франківщина: між Довбушем і Буковелем він по-прохаськівськи геніальний). Очевидно, важко було знайти рівноцінних авторів, тому в деяких есеях ви натрапите на шаблони зразка «Усе це складає неповторну картину, яка часто проходить повз увагу не лише мандрівників, а й місцевих мешканців» або «…татарські орди плюндрували цю землю, і ставали на прю козацькі паланки».  Втім, кожен автор має якісь стилістичні знахідки, і з усіх текстів можна взяти принаймні одну фразу, щоб вона вистукувала у скронях, коли ви їдете в потязі або маршрутці до цього краю.

Якщо припустити, що для кожної людини її дім є Центром Всесвіту, а всі автори писали про свій дім, то вийшла збірка про 25 Центрів Усесвітів. Чимало авторів мають подвійну ідентичність, адже від деякого часу мешкають у Києві, і багато де можна почитати про відмінність між ритмом життя у провінції та столичним ритмом. Що цікаво – про сам Київ у збірці не йдеться, і причини упорядник пояснює ще у вступі. Є есе про Київщину і названо його, як на мене, дуже влучно: У затінку столиці (автор — Олександр Богаченко). На мій погляд,  рішення уникнути розмови про Київ було цілком доречним: з одного боку, це дуже опрацьоване місто — і в художній літературі, і в есеїстиці, в путівниках, в історії. Здається, що писати про Київ — це продукувати очевидності. З іншого боку, не можу не погодитися з упорядником, що, вивчене топографічно, культурологічно воно досі не осмислене, тому варте окремої книжки. Зрештою, його в будь-якому випадку забагато — як уже було сказано, навіть у статтях про інші регіони Київ оминути важко.

Другим вельми опрацьованим у літературі містом є Львів. З огляду на це, авторові есею про Львівщину Остапові Сливинському випало, як на мене, чи не найскладніше завдання. Але у своїх Чотирьох стихіях Сливинський залишається Сливинським: неепатажно-оригінальний, він не наслідує ані Йозефа Рота, ані Андруховича, ані будь-кого іншого. Він узагалі мало пише про саме місто Лева (хоча не позбавляє його уваги), зосереджуючись на тому, що зникає у регіоні (наприклад, занедбані церкви і замки, од яких за кілька десятиліть  не залишиться й сліду), – можливо, для того, щоб хоч текст продовжив їх тривання.

Безумовно, про кожний край можна було написати інакше. Якби, скажімо, про Хмельниччину писав не Нечитайло, а Бондар, про Франківщину – не Прохасько, а Андрухович, про Харків – не Ушкалови, а Жадан або Коцарев, про Закарпаття – не Белей, а Мідянка чи Любка, про Тернопіль – не Семків, а Дністровий, про Житомир – не Стахівська, а Шевчук, то ми побачили б ці регіони цілком інакшими. Але це зовсім не означає, що я воліла б читати тут інших авторів, тим паче, що і Андрухович, і Жадан, і Мідянка з Любкою, і Дністровий, і Шевчук неодноразово мали можливість висловитися про свої регіони, і багато з них це успішно зробили. Мені йдеться тільки про те, що слова Петра про Павла зазвичай більше кажуть про Петра, ніж Павла, і про це слід пам’ятати, читаючи «Соломонову Червону Зірку». Не погоджуватися, сперечатися з авторами, обурюватись – усе це потрібно, і думаю, письменники будуть вам за це вдячні, може, й більше, ніж якби ви були цілком згодні і все сприймали на віру.

Проте кортить іще повернутися до літературної географії Патріарха — мушу зізнатися, вона вже багато років не дає мені спокою. 1994 року в есеї Ерц-герц-перц Андрухович писав, зокрема, про те, що Станіславів «усе-таки (хвала Богові!) відрізняється від Дніпропетровська, Кривого Рогу чи Запоріжжя, які в свою чергу нічим не відрізняються між собою». Слід віддати письменникові належне: він переглядає свої позиції. І в есеї Дніпропетровськ, уміщеному в “Лексиконі інтимних міст” (2011), зазначає: “А тим часом любі дніпропетровці показували мені Нагірне Місто… – і тут, бляха-муха, виявилося, що я таки дійсно не мав рації, коли далекого 1994 року наквецяв у своєму «Ерц-Герц-Перці», що от мовляв Австро-Угорщина залишила нам архітектуру, яка досконало різнить наші западенські міста від усіляких запоріж та дніпропетровськів, а ті натомість нічим не різняться між собою. Тепер мені слід було падати на коліна і благати у дніпрян пробачення за ту давню легковажну ахінею”. Втім, можна стверджувати, що ідея “двох Україн” і культурної та розмаїтої Західної в силу багатьох факторів уже посіла поважне місце у свідомості багатьох українців.

Між іншим, Вікторія Наріжна в есеї Дніпропетровськ постіндустріальний: “не друге місто” у пошуках ідентичності дає відповідь на запитання, чому більшість орієнтованих на українськість вибачливіше ставляться до ностальгії галичан за «мамунею Австрією», ніж до ностальгії за Російською імперією в різних її іпостасях: «Чому галичани душі не чують у своєму Франці Йосифі (хоч той теж завдав деякої шкоди розвитку української культури в краї), і це жодним чином не заважає ні їхньому патріотизму, ні державницьким поглядам, ні національній гідності? Думаю, ймовірно, відповідь така: Австро-Угорської імперії давно немає, а Російська нехай і смертельно поранена, та все ще живе. Лоск колишніх монархій в особі Франца Йосифа – не більше ніж мила екзотика з претензію на європейськість, а образ Єкатєріни досі розглядається як символ цілком реальної небезпеки». Ви можете далі пізнавати Сарматію з негативного боку, скажімо, в Андруховичевому есеї Атлас. Медитації (Диявол ховається в сирі. – К.: Критика, 2006). А можете в «Соломоновій Червоній Зірці» прочитати есеї про Луганщину, Донеччину, Запоріжжя. І зайнятися компаративістикою. Можливо, тексти Люби Якимчук, Станіслава Федорчука, Валентина Терлецького підтвердять тези Юрія Андруховича. Але, цілком імовірно, спростять їх. Залежно від того, на що ви будете налаштовані. Втім, і про Львівщину з Франківщиною, про Чернівеччину й Закарпаття, як виявиться для багатьох, можна писати, не зосереджуючись на їх австро-угорському минулому. Виявиться, що і Хмельниччина з Кіровоградщиною є по-своєму цікавими. In varietas veritas — так називається стаття про Закарпаття. Імовірно, ця назва показує квінтесенцію всієї задуманої ужгородцем Белеєм збірки.

Утім, чимало цитат із есеїстики Патріарха могли би стати епіграфами до “Соломонової Червоної Зірки”.  Бо ця книжка таки справді доводить андруховичівське “Географію слід починати з азів. Для нас вона ще не починалась” (Вступ до географії) і намагається таку ситуацію виправити.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Літературознавиця, журналістка, менеджерка літературних проектів. Ініціаторка й кураторка рубрики «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua). В минулому - арт-директорка мережі книгарень «Є», заступниця директора з розвитку Українського інституту книги, редакторка відділу «Культревю» «Українського журналу» (Прага, Чехія). Авторка підліткового роману у щоденниках «Старшокласниця. Першокурсниця»