Валентин Бердт: «Випускник школи – це риба, викинута на берег»

Валентин Бердт. Фото з архіву автора

Можна сказати, що український дитячий письменник Валентин Бердт (справжнє ім’я – Валентин Бердута) «народився» для широкого читача 25 травня 2012 року, у день вручення літературної премії «Великий Їжак». «Хто такий Бердт?» «Що це за книжка – “Мій друг Юрко Циркуль та інші”? Хтось читав?» — такими коментарями рясніли повідомлення про переможця першої незалежної премії для українських дитячих письменників. Тепер, хочеться вірити, все зміниться, адже українська дитяча література одержала ще одного напрочуд цікавого й талановитого письменника, який не лише добре знає і любить своїх персонажів, а й торкається на письмі тих тем, що їх багато хто з відомих авторів оминає, – щоби не псувати дитинства сумними думками. В ексклюзивному інтерв’ю «ЛітАкценту» Валентин Бердт розповів про сучасних підлітків, про те, яку роль у його творчості виконує донька Яна, про нові книжки і про непростий вибір героя «Юрка Циркуля» Вадима Журбіна…

— Пане Валентине, у дитячій літературі Ви відносно недавно: як свідчать Ваші «біографи», дитячим письменником Ви стали з 2009-го (очевидно, після перемоги на «Коронації слова»). А втім, кілька тижнів тому Ви стали першим лауреатом нової літературної премії «Великий Їжак». Скажіть, що спонукало Вас із поезії й прози піти саме в прозу для підлітків?

— Не пригадую, хто саме з класиків говорив, що кожен «дорослий» письменник за все життя повинен написати хоча б дві книги для дітей і про дітей, і лише тоді він – письменник. Тому розподіл письменників на «малих» і «дорослих» вважаю умовним.

Ми всі родом із дитинства. Я його й не полишав, через те вважаю себе щасливим. Маю на увазі не дитинство як таке, а стан душі. І цьому завдячую моїй доньці Яні. Бо саме вона кілька років тому запропонувала написати книгу про нашого кота Марципана. Я охоче погодився. Але запалу вистачило на десяток-другий сторінок. Та, мабуть, Марципанові набридло чекати подальшого розвитку подій, і він почаклував – і після тривалої перерви, зумовленої низкою причин, ми поновили листування з директором львівського видавництва «Урбіно» Анатолієм Івченком. Авжеж, не оминули й тему творчості. Завдячуючи його наполегливим рекомендаціям поновити роботу над дитячим рукописом, «а потім подивимось, що з цього буде» – нас знову охопив творчий екстаз. А коли повість-казку було завершено й добряче відредаговано паном Анатолієм, з його ж таки легкої руки вона потрапила до редактора «Видавництва Старого Лева» Мар’яни Савки. Ось так відбувся «дитячий» дебют. А вже потім, 2009 року, була перша перемога на конкурсі «Коронація слова». Не покинув я й прозу з поезією. Але перевага вільного (творчого) часу вочевидь на боці текстів про дітей, підлітків. Що вдієш? Це процес абсолютно неконтрольований, непідвладний. І важко ось так взяти й детально пояснити, чому пишуться такі тексти, а чому «не такі». Знаєте, це як у тому анекдоті, коли в сороконіжки поцікавилися, в якій послідовності вона переставляє лапки. Бідолашна так замислилися над пошуком вичерпної відповіді, що розгубилася: як же їй взагалі вдається так пересуватися?

— Віктор Шкловський вірив, що писати слід про те, що добре знаєш. Звідки Ви так добре знаєте життя сучасних дітей?

— Мабуть, спершу є не знання теми, а любов до тих, про кого (чи про що) пише автор. Як батько, я вдруге пережив дитинство, підлітковий період. Зрештою, життя сучасних дітей від життя їхніх ровесників 1970-х років відрізняється лише бутафорією, а решта – це одвічні питання, моральні цінності, мрії, почуття – все це однаковісіньке в дітей усіх часів та епох. Та й не такий я вже знавець життя сучасних дітей… Якщо сьогодні суспільство аж ніяк не реагує на такі факти, коли підлітки-однокласники гуртом, ледь не до смерті, забивають ровесника й фільмують це на мобільник, щоб потім це жаховисько викласти на You Tube, то мені здається, що всі ми нічого не знаємо й не зовсім хочемо дізнатися про життя наших дітей. Не голодні, одягнуті-взуті, планшет придбали – значить, усе прекрасно. А чим живе дитина? Популярна серед нинішніх підлітків соціальна мережа «Вконтакті» – неосяжне поле, де закопано всі відповіді на болючі питання.

— Тепер багато говорять, що сучасні діти дуже відрізняються від тих, які народилися хай навіть двадцять років тому. Кажуть, зокрема, що інтернет і соціальні мережі на зразок того ж таки «Вконтакті» зробили революцію в читанні. Як Ви оцінюєте ці зміни? Як гадаєте, чи мусить письменник на них зважати: орієнтуватися на читача, який не сприймає великих текстів, який усе може «заґуґлити»? Чи, може, навпаки – слід витворювати нові жанри й усіляко «заманювати» дітей знову в книги?

— Я би сказав, що інтернет і соціальні мережі зробили революцію не в читанні, а в дитячих мізках. Не все так кепсько. Є плюси, є й мінуси. Інакше неможливо. Так, з’явилося безліч іграшок, які значно потіснили книгу. Питання дитячого дозвілля вирішується досить легко, але це – сурогатне дозвілля, бо те, що пропонується з екранів телевізорів, інтернету – все це тільки забавляє, а не змушує мислити, переживати. А нові жанри? Думаю, що не варто вдруге винаходити велосипед. Й «заманювати у книги» не треба. Необхідні чіткі моральні, естетичні орієнтири у вихованні. Але їх немає. Точніше, вони є, однак ледь помітні під навалою асоціальної реклами та інших негарних «продуктів». Річ у тім, що більшість сучасних дітей не знають, що таке жити й творити. Вони орієнтовані на те, щоб жити й споживати. А коли немає творчої жаринки, то й життя видається чорно-білим. У ньому панує нудьга й бажання бути «крутим». Звісно, тоді книга перестає бути необхідністю. А великий текст чи малий – це не суттєво. Головне, щоб він був цікавим.

— В одному з інтерв’ю Ви розповідали, що працюєте над дитячими книжками разом із донькою Яною. Яку роль відведено Яні, а яку – Вам?

— Разом ми працювали тільки над «Марципаном Пломбіровичем». Після того Яна зрозуміла, що написання художніх текстів – це не її поклик. Але вона є моїм консультантом у багатьох актуальних питаннях і проблемах, із якими мають справу в повсякденні її ровесники. Наприклад, прочитавши уривок із твору, вона може зауважити: «Тату, поміж собою ми так не говоримо, як у твоєму діалозі». Або «Дівчатка-емо таких спідничок ніколи не вдягають» і т.п.

— Помітила прикру тенденцію в сучасній українській дитячій літературі: дитячим книжкам бракує конфлікту. Складається враження, що діти живуть у світлому й радісному світі, де немає ні проблем, ні бід, ні нещастя. Тоді як герої Вашої книжки зіштовхуються з реальними «дорослими» проблемами (хвороба матері, пияцтво батька), поряд із якими шкільне життя здається несуттєвим…

— Хвороба матері, пияцтво батька – це зовсім другорядні проблеми. Я би сказав – допоміжні, штучні засоби, які несуть певне психологічне, моральне навантаження у процесі розв’язанні конфлікту, в нелегких пошуках морального вибору персонажів.

У всіх батьків є певні проблеми (стан здоров’я, фінансова скрута, безробіття…), але їх навмисне приховують від дітей. І цим створюють ілюзію суцільного благополуччя. Гадаю, що не все слід приховувати. А якщо ж, як Ви говорите, «бракує конфлікту», то, може, причиною є не відсутність конфлікту, а те, що книги написано для дітей, а не про дітей. Зрештою, це творчий вибір автора. Знає він свого читача чи лише уявляє.

З котом Марципаном — героєм однойменної книжки — і дипломом переможця “Великого Їжака”

Що таке шкільне життя? От Ви поцікавтеся у підлітка: «Як справи, що новенького у школі»? І він у відповідь тільки мовчки стене плечима. Та варто запитати, до прикладу, в кого у класі найдорожчий мобільник, як ниточка розмови заведе так далеко, що ви й не підозрювали! Шкільне життя різнопланове, видиме й невидиме. Дитина й у школі залишається дитиною, а не тільки школярем, хоча це їй вдається дуже й дуже важко.

— Ще одна прикра тенденція – майже повна відсутність українських книжок для читачів 15-18 років, так званих young adults. Чому, на Вашу думку, автори не беруться писати книжки для цієї читацької аудиторії?

— Справді, таких книжок бракує. Прогалину дещо заповнюють переклади. Свого часу цим професійно опікувалося видавництво «Молодь». Не знаю, чому ця тема не є цікавою для авторів.

— Персонажі Ваших книжок дорослішають із книги в книгу. Можливо, скоро все ж таки візьметеся за роман для старшокласників?

— Ви помітили цікаву тенденцію. Напевне, це зумовлено тим, що дорослішає донька. Разом із нею дорослішає й моя «дитяча» творчість. Цим питанням Ви поцілили в «десятку», бо нині працюю над повістю для юнаків і дівчат. Це твір про випускників, про їхні проблеми, складнощі, конфлікти, які назрівають. Випускник школи – це не соціальний статус, а стан душі. Як сказала подруга моєї доньки, «це синдром риби, викинутої на берег».

— На останній «Коронації слова» Ви одержали першу премію за роман для підлітків «Все починається в тринадцять». Розкажіть про героїв цієї книжки. За що вони Вам найбільш симпатичні? Що викликає у Вас осуд?

— Персонажі цього роману – школярі, які з’їхалися з міст України в село на шкільні канікули, тобто — «на заслання», як каже один із головних героїв. Вони й не підозрюють, що літо їм приготувало безліч пригод, а також почуття першого кохання… Батьки далеко, бабусі з дідусями слідом не ходять, тому підлітки чи не вперше в житті отримують свободу. Що з нею робити, коли немає комп’ютера? А на мобільнику – кілька гривень, «обмежений ліміт», встановлений батьками… Ось тут і відкривається досі незнаний ними світ, багатий спілкуванням, суперечками, пригодами, пошуками правильних відповідей на непрості запитання. Усі персонажі мені подобаються. Місце судді я лишаю читачам. Герої книги цікаві своїм світобаченням, що тільки-но формується. Ось, наприклад, твір одного з героїв на тему «Мені тринадцятий минало»: «… Тринадцять років – це вік, коли вперше в житті почуваєш себе обдуреним на всі сто. Бо до тебе нарешті доходить, що в житті рідко коли спрацьовує “на відмінно” бодай хоч одне правило, яке вчителі втовкмачували в голову. У цьому світі все навпаки: за улесливу брехню – хвалять, за правду – б’ють, перемагає не розум, а гроші. Через те часто-густо спрацьовує закон бутерброда, що падає завжди маслом на асфальт. Коли була моя воля! З якою б насолодою я поставив би колінами на гречку усіх брехунів, які вчать нас у школі тому, чого ніколи не буде в житті»… З такою думкою можна й потрібно сперечатися, бо не все так, як вважає автор шкільного твору. І в цьому він переконується під час літніх канікул у товаристві друзів.

— Останнім часом прочитала зо три-чотири книжки, головні герої яких – відмінники. Автори на цій деталі наголошують і всіляко натякають своїм читачам, що вчитися добре, виконувати домашні завдання, багато читати – це чеснота. Тим більше здивувало те, як ставляться до навчання персонажі «Юрка Циркуля й інших»: для них соціальне виховання, моральне, практичне і якесь суто людське куди важливіше, ніж оцінки у школі. Єдині книжки, які фігурують у романі – посібники з магії та гіпнозу, які, зрештою допомагають вирішити деякі проблеми.

— Можливо, я передав куті меду з езотеричними книгами, не здогадавшись покласти поряд шкільний підручник. Я вже казав, що у школі діти залишаються насамперед дітьми, а не виключно школярами. Й оте дитяче має більше місця, ніж шкільне. Куди подітися підліткові зі своїм внутрішнім світом? Батькам завжди бракує часу на розмови. Тому вони через помилки й прикрощі знаходять рідні душі в середовищі ровесників.

— Як гадаєте, чи правильно вчинив розповідач у «Юркові Циркулі» Вадько Журбін, покинувши ліцей? Колись я зробила майже такий самий вибір, і теж у сьомому класі. Не скажу, що жалкую, але й досі не знаю, чи правильно вчинила з якихось суто «практичних» міркувань.

— Думаю, він вчинив правильно, бо зробив це він сам, без порад батьків і друзів. Важливо, щоб дитина самостійно зробила свій вибір, керуючись виключно власними міркуваннями і почуттями. Це виклик, до якого спонукав власний досвід. Напевне, й у Вас це був своєрідний протест через розбіжності шкали моральних цінностей.

— Один із великих «плюсів» премії «Великий Їжак» — широка інформаційна кампанія, в центрі якої – дитячі книги й дитячі письменники. Чи відчуваєте Ви себе її рушієм?

Валентин Бердт. Фото Романа Коника з сайту uk.wikipedia.org

— Справді, «Великий Їжак» це не тільки премія, а передусім соціальний проект. Ноша, яку поклала на свої тендітні плечі Маріанна Кіяновська, дуже важка. Дивуюся її запалові й енергії, тому, як цілеспрямовано вона втілює кожен пункт цього проекту. Тому рушієм «Великого Їжака» є комітет премії. А дев’яти фіналістам премії надана велика честь буди задіяними в цьому цікавому проекті, оскільки ми маємо цікаві зустрічі з читачами, бібліотекарями, журналістами.

— Володимир Рутківський в інтерв’ю «ЛітАкценту» сказав, що між дитячими письменниками, на відміну від письменників «дорослих», немає аж такої жорсткої конкуренції («Дитячого письменника “жаба” не душить» — цитую). Чи відчуваєте себе включеним у повноцінне творче середовище дитячих письменників? Якщо ні, то чому? Якщо так, то як це допомагає Вам в особистій творчості?

— Жаба душить тільки жабу. Література – це не майстерня з ремонту взуття, у повсякденні якої природно панує конкуренція, як і на всякому виробництві. В автора є талант, а критерієм його виміру є час і шкала інтелектуальних, моральних цінностей читацької аудиторії, а також безліч «форматів» видавництв.

Я не знаю, що таке «повноцінне творче середовище дитячих письменників». Спілкуюся з фіналістами «Великого Їжака» – це цікаві співрозмовники, товариство яких ніколи не набридає. Форум видавців у Львові подарував знайомство з Олексою Росичем. Ось уже кілька років ми час від часу обмінюємося дзвінками, але рідко говоримо про літературу.

Отже, вдячний Вам за увагу до моїх книг. Зичу авторам сайту цікавих творчих знахідок, терпіння й мужності в нелегкій роботі розставляння акцентів! Спасибі за вашу роботу!

Спілкувалася Ольга Купріян.

Довідка «ЛітАкценту». Валентин Бердт (нар. 10 вересня 1967 року) – український письменник, журналіст, редактор, видавець. Літературну творчість розпочинав як поет. Видав збірку верлібрів «Потойбіччя». Вірші та оповідання друкувались у місцевій періодиці, українських часописах «Український засів», «Медіа-поліс» та антології молодої поезії «Початки» («Смолоскип», 1998). Як прозаїк дебютував романом «Останній клієнт». З 2009 року активно працює в дитячій літературі. Лауреат творчих конкурсів «Часопис», «Часопис-2000», «Коронація слова» (2009, 2012), переможець літературної премії «Великий Їжак» (2012).

Ольга Купріян

Народилася 1988 року на Київщині. Закінчила національний університет «Києво-Могилянська академія». Авторка численних статей, оглядів і рецензій для журналів «Однокласник», «Український журнал», «Критика», «Барабука» видання «Друг читача», сайту «Великий Їжак» тощо. Авторка книжки для підлітків «Солодкі поцілунки»