Що би придумати з чайником?

Джонатан Сафран Фоер. Фото: hellogiggles.com

Більшість людей не питає про це. Принаймні не так часто, як Оскар Шелл, головний персонаж роману Джонатана Сафрана Фоера “Extremely Loud & Incredibly Close” («Страшенно гучно і неймовірно близько», 2005 р.). Оскар – 9-річний хлопчик, батько якого загинув у катастрофі 11 вересня 2001 року. Маленький «винахідник, дизайнер ювелірних виробів, франкофіл, пацифіст» (інших ролей у нього дуже багато) майже щоночі вигадує тисячі модифікацій побутових дрібничок, які б мали допомогти людям.

Що, як винайти машини швидкої, які б від під’їзду видовжувались до лікарні?
А якби винайти книгу з усіма написами всіма мовами, щоб німі могли користуватися нею для пояснення своїх думок?

Ці питання переростають у щось подібне до відомого питання Селінджерового Голдена Колфілда, де опиняються качки взимку. Хоч зовні прості, вони мають глибокий підтекст та екзистенційне значення. За питанням Голдена про качок ховається проблема небайдужості до світу в суспільстві, цікавості, яку більшість людей в оточенні Голдена втрачають або втратили, але якої він сам виявляє аж надто багато. Так само своїми кумедними винаходами Оскар щоразу намагається відгородити близьких від катастроф, часто аж надто стараючись. У нього надто багато цих питань, як і надто багато знань навколо, але вони більше не допомагають. І так само, як із Колфілдом, — не знати, йдеться тільки про індивідуальну драму чи про жахливий прорахунок суспільства: уже не байдужість, а параноя, переобтяження інформацією, неповага до життя загалом, нездоланна нездатність сказати «люблю» тим, кого справді любиш.

Фото Майкла Купера

Паралель із Селінджером промовиста ще й тому, що деякі речі, які йому вдалися, не вдалися й Фоеру (та й сумнівно, що той їх прагнув). Голден Колфілд, звісно, розмовляє не зовсім так, як його сучасники-підлітки, але він і на час першого видання «Ловця в житі», і нині викликає в читачів відчуття автентичності, а багато хто навіть ідентифікує себе з Голденом. Не такі мовлення й поведінка Оскара. Він нетипова дитина, ба більше, він – діагноз суспільству дорослих, і з його травм не так просто сміятися, як із підліткової самовпевненості. Один із найпоказовіших епізодів “Extremely Loud & Incredibly Close”  шкільна вистава за «Гамлетом» Шекспіра, в якій Оскар грає… Йорика. Оскільки в більшості дітей синдром дефіциту уваги, текст «Гамлета» скорочено (наприклад, відомий монолог звели до репліки «Бути чи не бути – ось у чому питання»). Попри це, Йорик імпровізує й видає довгу промову на захист гноблених і незаслужено забутих після смерті, при цьому вгативши вельможному Гамлетові черепом по голові. Можна сміятися (і це справді весело) з бурлескної ситуації, можна недобре усміхнутися щодо недоумкуватих дітей-симулянтів (а може, це результат того, що їхнім вихователям бракувало чуйності?), але куди менше охоти насміхатися з самого Оскара-Йорика, який має викликати й викликає радше сентиментальне співчуття, а може, й провокує засудити суспільство, достоту як дитячі персонажі в Діккенса.

Український переклад роману побачив світ у видавництві «Факт» у 2005 р., перекладач – Ростислав Семків

На мовному рівні Фоер часто й сміливо експериментує, іноді цікаво, а іноді й недоладно. Що як написати півкниги від імені людини, яка погано знає англійську, але вдає, ніби знає? Що як уявити собі, що чоловікові відібрало мову і він вибив собі на долонях «так» і «ні», а решту найнеобхідніших реплік бере з записника, час від часу замінюючи відповідь на питання «Як справи?» такими реченнями, як, наприклад, «Від солодкого я ще ніколи не відмовлявся»? Що як занести всіх знайомих людей у картотеку, для кожного з життів обравши по одному слову чи словосполученню?

Тексти єврейсько-американського письменника загалом нагадують експерименти із серії «Що би придумати з чайником?». Як і в Оскара, ці експерименти надзвичайно серйозні, хоч іноді автор і намагається ними смішити читачів. Всюди, як і в “Extremely Loud & Incredibly Close”, метою цих літературних дослідів є певна етична й естетична модель, а не наближення тексту до реальності. Серед найновіших експериментів Фоера – «Дерево кодів» (Tree of Codes), перевидана книга Бруно Шульца «Цинамонові крамниці», з якої слова вирізано таким чином, що утворюється історія останнього дня з життя однієї людини (видання побачило світ восени 2010 року). Ще одна книга, редактором якої був Фоер, — «Словник американського майбутнього» (The Future Dictionary of America) 2005 р. Ідея словника в тому, щоби створити нові слова чи переосмислити значення вже наявних так, щоб вони сатирично вказували на певні реалії американського майбутнього (наприклад, «Secularity blanket – буквально «захисна мирська ковдра»  1. Шматок тканини, часто з портертом Ноама Хомського, в руках атеїста чи агностика, який забув зареєструватися відповідно до Акту про відродження релігії в Америці 2012 р. 2. Будь-який засіб захисту від релігійного фундаменталізму»). До створення словника долучилися такі відомі письменники, як Дейв Еґґерс, Ніколь Краусс (нині дружина Фоера) і Джойс Керол Оутс (яка була науковим керівником Фоера у Принстоні).

Обкладинка й сторінка з книжки “Extremely Loud & Incredibly Close”

Більшість читачів, однак, знає Джонатана Сафрана Фоера за двома романами – «Все ясно» (Everythіng Is Illuminated, 2002) і «Страшенно гучно і неймовірно близько» (Extremely Loud & Incredibly Close, 2005). «Все ясно» —  це історія мандрівки молодого американського єврея з таким самим іменем, як і в автора, в Україну, до колишнього єврейського штетля Трохимбрід (Trachimbrod), де дивом врятувався від нацистів дід героя Сафран. Крім цієї сучасної сюжетної лінії, є куди цікавіша й досить провокативна лінія минулого – історія штетля від заснування до сьогодення, що рясніє несподіваними поворотами сюжету, фрагментами, в яких зображено малопомітні, кумедні або суперечливі боки життя єврейської громади. Наприклад, жінок у синагозі змушували дивитися на дитину, котра містичним чином з’явилася в річці після возотрощі, через вузьку шпарину, і від цього в серцях жінок зріла ненависть; або наречений на весіллі розмовляв із монументом прапрадідові, витираючи піт із чола трусиками своєї коханки. Мова цієї частини оповіді художньо довершена й нагадує латиноамериканський магічний реалізм і сучасну постколоніальну літературу з їхніми мікроісторіями в межах історії родини чи громади (у творі Фоера є кілька вставних новел, що їх можна читати як притчі) і закоріненістю фантастичного в буденному. Цього не можна сказати про мову «сучасної» частини твору, яку Фоер довірив оповідати українському «перекладачеві» Алексу. Задум, напевно, був таким, що двоє оповідачів роблять взаємні виправлення в роботі над книгою Джонатана. Саме взаємні – навіть попри те, що Алекс не тільки значно гірше володіє мовою, ніж Джонатан, і при цьому припускається дотепних для американця, хоч і не автентичних для англомовних слов’ян помилок, а й що молодий перекладач загалом є менш глибокою і вдумливою особистістю. Мовлення Алекса стало окремим викликом для перекладача: Ростислав Семків зізнається, що переписував частину Алекса тричі, адже помилки мали бути не діалектними й не сленговими, а воднораз і не зовсім неприродними. У результаті хлопець одеського походження став розмовляти як львівський «рагуль» — ситуація фантастична, якщо не зважати на те, що мовлення персонажа в оригінальному тексті навіть до цієї категорії складно віднести. Переклад спочатку на українську мову, а потім на кіномову (однойменний фільм із Ілайджею Вудом у ролі Джонатана і Євгеном Гудзем, вокалістом гурту “Gogol Bordello”, у ролі Алекса, з’явився у прокаті в 2005 р.) увиразнив імперіалістичні тенденції твору: американська культура і книжна культура євреїв і справді видаються у «Все ясно» вищими від українських невігласів, як озброєних, так і мирних. Те, що у фільмі випущено майже всю єврейську сюжетну лінію, тільки підсилило прикрі стереотипи в загалом красивій і дуже (часом навіть надто) зворушливій історії. «Все ясно» і “Extremely Loud & Incredibly Close” — це книги про любов у різних її проявах, від судомних намагань створити ілюзію, що вона є, до болю через загибель тих, кого любили, від уміння пробачати до життя з тим, чого саме через любов прийняти не можна.

А втім, любов любов’ю, а образи на національному ґрунті рідко закінчуються полюбовно. Зокрема, роман «Все ясно» дошкульно розкритикував Олександр Бойченко в єдиному есеї («Не все так ясно») книги «Мої серед чужих», який присвячено не близькій і милій авторові книзі, а навпаки, — нелюбій. Бойченко справедливо зауважив, що Саша (Алекс) і Джонатан – «різножанрові» герої, і право серйозно говорити про реальність належить у тексті, на жаль, лише Джонатанові. Про повагу до інших культур варто було би пам’ятати й групі, що працювала над екранізацією “Extremely Loud & Incredibly Close”: у фільмі немає жодної згадки про катастрофи в Японії та Німеччині, згадані у книзі, а є тільки історія, пов’язана з терактом у Нью-Йорку, до того ж, у поведінці персонажів куди більше надриву й менше емпатії, ніж у цій Фоеровій історії. Можливо, це тому, що глядач бачить цю поведінку іззовні, а не зсередини, із тканини тексту. Крім певної зосередженості на Америці, фільм вичерпно показав, якою важливою для Фоера є оповідь від першої особи. Всі його герої розповідають про почуття, нерідко не чують один одного, але самі промовляння й письмо ніби додають світла. Під кінець кожної з книжок світла дедалі більшає (тому «все ясно»), а разом із кількістю літер більшає й відстань від травматичних подій. Якщо екранізації відображають переживання й біль персонажів безпосередньо й спрощено, а тому тяжіють до сентиментальності, то у книзі болісні переживання опосередковані винахідливими словами.

Ця книга Фоера є бестселером серед вегетеріанців

У будь-якій біографії Фоера можна прочитати, що в основі «Все ясно» — реальна мандрівка автора до України у 2000 році з метою розібратися в історії його діда Сафрана. Однак сумнівно, що молодий письменник вирушив би в таку подорож із підозрілою українською конторою, тим паче, що єврейська громада колишніх Трохимброду й Лозіхта (Софіївки й Ігнатівки) діє в Америці та Ізраїлі щонайменше з 60-х рр. і регулярно їздить у поля неподалік від Луцька, де в роки Другої світової війни відбувалися масові вбивства євреїв. Так само серед усіх травматичних епізодів “Extremely Loud & Incredibly Close” (бомбардування Дрездена й Хіросіми, теракт у Нью-Йорку 11 вересня) до реального досвіду Фоера близький лише один – коротка оповідь японки Томоясу про загибель дочки від хімічного опіку: Джонатан бачив, як страждав від хімічного опіку його друг, коли вони у віці 8 років потрапили у вибух у лабораторії. У романі 2005 року, напевно, найважливіше,  пам’ять, різні способи жити після втрати близьких і цінувати життя, реальні історії реальних людей, яких міг би описати (та й описує на сторінках книги) будь-який журналіст. Але при цьому ця книга залишається книгою, письмом.

Зрештою, самим способом, у який письменник конструює свої тексти, Фоер дає знати, що умовності в них куди більше, ніж може здатися. Відчутно, що «книжність», наявність паперового артефакту, який можна потримати в руках, помилуватися картинками, перейнятися зв’язком цього артефакту зі своєю долею, цілком серйозно хвилює письменника (між іншим, куди менш прихильно він ставиться до електронних медіа). Цей пієтет до книги, цілком можливо, є даниною єврейській культурі, а також наслідком інтересу до колажів, спроб візуалізації тексту.

Фото Адама Беррі з сайту michaellevitin.com

Фоер зізнається, що після «Все ясно» він усвідомив, якою важливою є для нього єврейська ідентичність; нещодавно він закінчив редагування «Нової американської Аґади» (New American Haggadah) — збірки текстів до пасхальних свят, пов’язаних із виходом євреїв з Єгипту. Особливість цього видання в тому, що воно зберігає прикмети національної графіки тих періодів, до яких належить кожен із дібраних текстів. Деякі сюжетні епізоди художніх текстів Фоера також вказують на зв’язок із юдейськими й хасидськими ідеями. Наприклад, коли в романі «Все ясно» українці на службі в німців змушують жителів Трохимброду плювати на Тору під загрозою розстрілу родичів, тільки один відмовляється плюнути. Через це солдати вбили його дружину з дитиною і ранили в живіт його вагітну дочку. Але плюнув на Тору він урешті лише перед тим, як застрелили його самого: в єврейській культурі самогубство може виправдати глум зі священних текстів. У розділі «Все ясно», який називається «Закоханість», є цілий словник, де різні морфеми й концепти пояснено з характерним гумором, який стосується носіїв єврейської традиції: наприклад, Фоер проголошує, що «Бог любить плагіаторів», бо Каїн нібито вбив Авеля за плагіат.

Дж. С. Фоер. Фото: metro.co.uk

Прагнення записати своє життя у книгу притаманне персонажам роману «Все ясно» (там усе записують рабини, але є й книги, писані мешканцями Трохимброду про своє власне минуле й майбутнє), як і ледве чи не всім помітним постатям “Extremely Loud & Incredibly Close” (наприклад, підсліпувата бабуся Оскара довго набирає історію свого життя на друкарській машинці, не помічаючи, що виходять самі чисті аркуші). При цьому сакральне й профанне, високе й низьке часто важко розмежувати: видається, що, перетворюючись на історію, будь-яка подія в певному сенсі стає священною.

Оскільки книга у Фоера – артефакт, вона має численні зв’язки з іншими артефактами. Скажімо, Книга минулого у «Все ясно» — це коробка з речами мешканців Трохимброду, яку мандрівник дістав від єдиної вцілілої мешканки. Самі книги Фоера теж оформлено артефактами: у романі “Extremely Loud & Incredibly Close”, крім схем і капіталізації, шрифтів різного розміру, пустих сторінок, розмиття літер, він використовує фотокартки людини, котра падає з хмарочоса, і численних замків та ключів (основа сюжету – Оскар шукає замок від загадкового ключа, який батько лишив перед смертю). Те, що письменник цікавиться об’єктами ready-made, відзначає і його друг, художник Сем Мессер, із яким Фоер створював колажі й на портрети якого писав прозові фрагменти «потоку свідомості». Крім робіт Мессера, Джонатан захоплюється творчістю Джозефа Корнелла – митця, який робив композиції з різних побутових предметів у коробках.

Візуальна культура також «любить» Фоера: обидва романи, які він видав, уже екранізовано. Слава й загалом прийшла до письменника рано, адже перший бестселер з’явився, коли його авторові було 25. І, хоч не всі його лексичні інновації вдалі, а настроєність творів інколи видається надміру жалісливою, його прозові «винаходи» є непересічним відображенням людського досвіду, дизайн «чайника» – цікавим, а «чай» – поживним.