Свобода і безслідність

Зигмунт Гаупт. Фото Артура Гаупта
Зигмунт Гаупт. Фото Артура Гаупта

А може, він на нас зовсім не ображається. Гицає на конику райськими садами і всміхається до себе. Єдина прикрість – що в раю не дозволяють носити рушницю.

*
Свобода досягається заперечним жестом, свобода не буває «завдяки». Так само, як не буває «заодно». Свобода належить до порядку строго індивідуального і виняткового. Однією з найабсурдніших у світі формул є «дарувати свободу». Не лише тому, що неможливо дарувати те, що тобі не належить.

Дарувати можна знання чи місце, але свобода – не знання і не місце, а рух. До того ж рух на самоті, у відлунні власного «ні», у темряві між двома освітленими місцинами.

Ти боровся з усіма і виборов свободу – то тепер іди. Тут більше свободи не буде. Рушай у свій бік.

*
Зиґмунт Гаупт був одним із тих, хто зрозумів негативну природу свободи. Він завжди робив усе всупереч і навпаки. Піддавшись намовам батька і вступивши до Львівської політехніки, він замість технічних креслень узявся малювати гуцульські мотиви. Коли батько помер, Гаупт за гроші зі спадку міг собі «облаштувати життя», натомість купив мотоцикл, а згодом подався до Парижа вивчати образотворче мистецтво. Грошову компенсацію за участь у Другій світовій війні витратив на патефон і подорож до Альп. Емігрувавши після війни до США, знову мав шанс розпочати облаштування життя, але перше, що зробив, прибувши туди, – пішов до банку, щоб попросити кредит на купівлю верхового коня. Навіть сама доля часом приймала його правила гри, гри у «замість»: у найгарячіший воєнний час Гаупт у складі роззброєних польських військ опинився на Британських островах, де отримав скерування на два місяці до Шотландії – малювати.

Гаупт, уродженець Улашківців біля Чорткова, писав свої оповідання польською, але його рідко згадують в історії польської літератури, як і всіх інших літератур. Він усім вислизнув. Усе побачив, запам’ятав, описав і розчинився. Зник між пагорбами Вірджинії, поїхав кудись у туман верхи на своєму Лісовчику, якого, не дочекавшись кредиту, таки купив собі у 1960-х.

*
В оповіданні «Золота грамота» він розповідає таку історію: парашутист приземляється в глухих горах, далеко від цивілізованого світу, серед диких племен. Аборигени виявляються гостинними, і, попри незнання їхньої мови, герой хоче їм якось подякувати. Врешті вирішує виголосити їм урочисту промову українською – з надією, що їм, коли вже не сенс, то хоч звучання мови сподобається. За текст обирає так звану Золоту грамоту – документ, що звільняв від кріпацтва подільських селян під час Січневого повстання 1863 року. Промовець вкладає у виступ весь свій артистизм, але аборигени лишаються незворушними. І в цьому весь Гаупт: прибулець з якоїсь іншої цивілізації, він у своєму американському екзилі промовляв незрозумілими мовами, прикликав образи стертого війною східноєвропейського світу, чаклував назвами, які в його читачів у найкращому разі викликали якісь тьмяні, тривожні асоціації: Жовква, Кременець, Горлиці, Хлонд. Вантажив в абсолютну тишу цілі оберемки деталей, описів, слів, місць того втраченого світу, цитував українські пісні й темну халдейську мову хасидів: шамес, тефілін, ейрув, мезуза; розповідав і розповідав, відгалужуючи від однієї розповіді десятки інших, ніби боявся, що щось чи хтось залишиться не згаданим, вислизне, як вислизнув він сам. Говорити до тиші – особлива форма свободи, щоправда, найтяжча. «Що тут казати, навіювати, розводитися? – писав Гаупт. – Ти сам. Самому хочеться висловитися за інших».

*

Зигмунт Ґаупт
Зигмунт Ґаупт

Але проза Гаупта – то не плаксиве ностальгування. Він – професійний спалювач мостів, це мистецтво він практикував усе життя («не потрібно повертатися до місць», – писав він). Галичина для нього – не ванільний торт і не виняткова планета. Вона є простою моделлю – як мініатюрна шкільна модель парової турбіни, – котра демонструє закони, за якими обертається турбіна світобудови. Моделлю, яку він знає до останнього гвинтика і якою досконало вміє користуватися. Він знає її краще, ніж, скажімо, Бруно Шульц, відданий своїй фантасмагорії і овіяний пивничними протягами несвідомого, чи Манес Шпербер, який не виходить поза мури свого штетлу. Він знає її майже так само добре, як Вінценз знає Гуцулію.

Він уважний до них усіх, вони всі тут, із симпатією і увагою описані: «поліціянт у надто теплому влітку і непомітно розстебнутому на шиї мундирі (…), баба з Дедеркалів з малим, зашмарканим і босим хлопцем, і міський гицель, і колишній царський штабс-капітан, і місцеві франти в надто коротких штанах і фільдекосових шкарпетках, і сектант, перекладач Святого письма з вилинялою борідкою, (…) і архітектор з Луцька у відрядженні, і старий селянин у непідперезаній сорочці, що спльовує шкаралущу від насіння, і монтер з міської електростанції, і погано законспірований емісар з Галичини, український ірредентист…». Гаупт не шукає навмисно сюжетів, вони виринають в його оповідях спонтанно, як і все інше; він часто відхиляється, забуває про них, повертається. Сюжет є не більше, ніж тоном в акорді, навіть не основним. У цій прозі все рівноправне, все пливе в одному човні, який неухильно наближається до водоспаду.

«Цілковита послідовність тотожна з практичним фанатизмом», – сказав колись Лєшек Колаковський. Гаупт – непослідовний, хаотичний, дещо наївний у своєму намаганні схопити несхопне, впіймати світ у його нескінченній різноманітності. А отже, й толерантний, але його толерантність – спонтанна, позбавлена платформи і стратегії. Він не шукає ніякої «об’єднавчої ідеї». Гаупт мав час зневіритися в ідеях, і знає, що ідея, яка зараз об’єднує, невдовзі може стати ідеєю, яка ділить; знає, що доктрина – то зброя сліпа і тупа. Не дуже довіряє порозумінню між «ми» і «ми», бо розуміє, якими мінливими і маніпульованими є межі людських спільнот.

Малюнок Зигмунта Ґаупта
Малюнок Зигмунта Ґаупта

В оповіданні «В Парижі і в Аркадії» є епізод розмови оповідача-поляка з українцем зі Львова. Дія відбувається одразу після Другої світової в Парижі, у тяжкий час взаємних претензій і не зведених порахунків, і це відлунює в діалозі, як далека гроза, щоб за мить, після фінального «виріжемо!», заглухнути. Вони обидва самотні тут, викинуті на берег історії. Їхні ідеї, територіальні амбіції й історичні образи – не більше, ніж вимахування шаблями, по яких уже поповзла іржа. Оповідач позичає українцеві сімдесят сантимів на метро, і той іде алеєю паризького авіарію серед різнокольорового пір’я папуг, соколів і туканів.

*
Щось є в Улашківцях, що нагадувало б про Гаупта? А у Львові, де минула його богемна молодість? У Жовкві чи Кременці, про які він написав свої найтепліші рядки? Кілька оповідань перекладено українською. Стаття у Вікіпедії – лише польською, англійською і російською, та й то куца.

Припускаю, що Гауптове уявлення про свободу могло передбачати і таку її форму – безслідність. Але чи когось виправдовує чуже розуміння свободи?

Читайте також:
Остап Сливинський. Поезія як щоденник.