Нові п’єси з Європи

Олександр Гаврош
Олександр Гаврош

Вісбаден належить до найславніших курортів Німеччини. На згадку спадає назва ще одного міста – Баден-Баден. Обидва мають у своїй назві слово «баден», яке можна перекласти як купальні. Власне, гарячі джерела Вісбадена, температура яких сягає до 70 градусів, спричинилися до того, що ще в античні часи тут виникло місто. Це одне з найстаріших німецьких «бургів», що належало Римській імперії. Уламок тих далеких часів можна побачити в сучасному Вісбадені у вигляді стіни і мосту, а також численних артефактів у музеях.

Але я їхав до відомого курорту не приймати гарячі природні ванни. Я мав потрапити на бієнале. Двадцять років тому німці заснували театральний фестиваль «Нові п’єси з Європи», на якому кожна країна-учасниця представляє одну найсвіжішу виставу сучасного драматурга. Так, раз на два роки стало можливим оглянути в одному місці все найцікавіше, що твориться на європейських сценах.

В останньому театральному вагоні
Раніше імпрезу приймав Бонн, але в останні роки фест перебрався до Вісбадена, столиці Федеральної землі Гессен, до якої входить і побратим Ужгорода — Дармштадт. Як не дивно, але Франкфурт-на-Майні, який є фінансовим центром Німеччини, також належить до цієї німецької провінції, хоча й удвічі більший за Вісбаден. Але на боці останнього – історія. Адже імператорський курорт був чудовим брендом. Тож чимало знаті і скоробагатьків зводили собі тут розкішні вілли і будинки, творячи імідж Вісбадену як місту краси, грації, розваг і культури. Недарма тутешній театр, збудований, коли столиця Гессену не мала й п’ятдесяти тисяч мешканців, за розмірами і розкошами може змагатися з оперними театрами — Львівським і Одеським.

Отже, 275-тисячне місто й надалі живе розвагами, відпочинком, туризмом, а більшість його мешканців їздять на роботу до Франкфурта, що за тридцять кілометрів.

Тож проведення великого театрального фестивалю тільки на руку відомому курорту на Рейні. Однак бієнале «Нові п’єси з Європи» — це не тільки перегляд вистав. У двотижневій програмі фестивалю чимало супутніх імпрез, як-от семінари драматургів, молодих критиків, перекладачів, круглі столи, публічні інтерв’ю тощо.

Зрештою, навіть такий великий фестиваль не має можливості привезти до себе представників усіх понад сорока європейських держав. Тому здійснюється попередній відбір. Куратори Міжнародного театрального інституту, які є в кожній країні, пропонують на вибір кілька найцікавіших постановок сучасної національної драми за останні два роки. Далі з матеріалом ознайомлюються організатори фестивалю, навіть більше — намагаються приїхати на перегляд вистав. А тоді вже приймається рішення про запросини на бієнале. Адже організатори покривають усі витрати гостям. Зважаючи на те, що цьогоріч приїхало понад двадцять театрів, то це кілька сотень людей.

Держави, що не були запрошені на показ вистав у Вісбадені, все одно мають можливість узяти участь у фестивалі. Так, шість країн були представлені п’єсами, для яких було влаштовано публічнек читання німецькою мовою. Саме до їхнього числа потрапила й Україна – разом зі Швецією, Голландією, Чехією, Македонією і Фінляндією. Що ж, краще так, аніж ніяк.

Тим паче, що Україна має вельми сумний порахунок на цьому фестивалі. За двадцять років вона була представлена тільки один раз виставою Національного російського театру імені Лесі Українки. Одне слово, дожилися! Навіть Білорусія була тричі представлялася на сцені «Нових п’єс з Європи». Ми ж, здається, позаду всіх. Хоча й мали кураторів з ім’ям – Олександра Ірванця та Олександра Морданя.

Читання «Ромео і Жасмин» у Вісбаденському театрі
Читання «Ромео і Жасмин» у Вісбаденському театрі

Але цього разу Україну нам випало представляти удвох – молодому драматургу Неді Нежданій, яка з минулого року є українським патроном Міжнародного театрального інституту, та вашому покірному слузі як автору п’єси «Ромео і Жасмин», котру відібрали для читання.

Життя зі сцени
Ранковий Вісбаден запам’ятався зайцем, що кружляв по галявині перед парком, та табуном диких качок, що дружно паслися перед пишним театром стоп’ятдесятирічної давності. Кам’яний Шиллер мовчки співчував прибульцю з невідомого йому Ужгорода, який примандрував чотирма потягами – через Україну, Польщу, Чехію та Німеччину.

Зате учасники семінару перекладачів, які вже тиждень вправлялися на наших текстах, мало не кинулися на шию з криками «Гаврош!». Чи то вже так начиталися п’єс, чи то заниділи без нових облич, але я відразу потрапив у перехрестя восьми мов, бо ж спілкування велося переважно англійською та німецькою. Мене врятувало знання слов’янських, бо одна учасниця семінару володіла словацькою, а друга тлумачила з чеської. І, ясна річ, рятівна Лідія Нагель, яка перекладала «Ромео і Жасмин» і чудово володіє українською.

Публічне читання п’єс було призначено через два дні, тож був час поспілкуватися між собою у величній «Віллі Климентині» – нинішньому літературному будинку у Вісбадені, в якому колись знімали фільм «Буденброки» за Томасом Манном. А також сходити на кілька вистав, показ яких відбувався на різних сценах міста і в розташованому на другому березі Рейну Майнцу, з яким у Вісбадена були завжди конкурентні стосунки — перший відрізнявся більш релігійним і суворим характером, а другий вів світське і розважальне життя.

Обидві вистави, які вдалося побачити, – ірландська та словенська – вразили гострою соціальною спрямованістю. Таке враження, що читаєш свіжу газету. У першій розповідалося про зловживання в католицьких інтернатах для виховання хлопчиків, а в другій – про національну нетерпимість на Балканах. Але обидві були вирішені надзвичайно мистецьки. І це був таки театр, панове, а не теленовини.

Можливо, тут ховається причина, чому українські вистави не приваблюють організаторів «Нових п’єс з Європи». Адже наш театр досі розважає комедіями або «перечитує» класику, боячись впускати на підмостки життя з вулиці. Принаймні сидячи за німецькою кавою з Недою Нежданою, ми довго міркували, кого слід запросити на наступне бієнале, але так і не придумали. Бо ж має бути не тільки гостра тема, цікава всій Європі, але й несподіване її вирішення.

Український прапор для німецького актора
Поміж тим, гуляючи Вісбаденом поміж неоготичними соборами та ледь не «іграшковими» будинками, яких оминули союзницькі бомбардування; відвідуючи найбільшу книгарню у своєму житті з написом на підлозі «Тут був Гете», чи знамените казино, в якому програвся до останнього шеляга Федір Достоєвський, за що вдячні банкіри навіть поставили йому постамент; милуючись уперше у житті баченим Рейном, який виявився доволі брудним, – все одно подумки повертаєшся до фестивалю.

Читання п’єс викликало несподіваний ажіотаж, невеличкий зал був переповнений. Актори, розділившись на дві групи під орудою режисерів, читали (чи, може, грали?) по три тексти. Лідія Нагель після завершального фото на пам’ять шепнула мені на вухо, що представники відомого театрального видавництва, які приїхали на читання, попросили її переслати текст «Ромео і Жасмин». Тобто п’єса з України справила враження, а отже, знайомство із Вісбаденом було недаремним.

Уже пізніше, розмовляючи у неймовірному гаморі за пивом із організаторами семінару перекладачів – Андреєю Загорскі та Барбарою Кріст — я дізнався, що, окрім бієнале «Нова п’єса з Європи», німці мають і щорічний фестиваль німецької сучасної драматургії. Сучасна п’єса посідає вагоме місце в понад 180 державних театрах Німеччини та в десятках недержавних. Але дві третини репертуару – це німецькомовні автори і тільки третина з поставлених п’єс належать закордонним драматургам і то здебільшого – англомовним. На решту країн припадають крихти.

Така даність. Пробитися на чужий ринок справа нелегка, а, може, й неймовірна. Он фінка зізналася, що в них за рік з’являється близько трьохсот нових п’єс. Куди там вклинитися чужинцю? Це тільки у нас своїх не помічають, відчинивши навстіж ворота усім прибульцям. І Закарпатський обласний український музично-драматичний театр завершає сезон сербською п’єсою, начебто закарпатцям це буде цікавіше за свої реалії.

З перекладачкою Лідією Нагель
З перекладачкою Лідією Нагель

Ще одне спостереження з подорожі: у німецьких і чеських книгарнях переважають книжки власних авторів. Закордонні є, їх чимало, може, до третини, вони перекладені по-німецьки та по-чеськи, але перевага ринку все-одно на боці свого письменника. Він ближчий читачеві тематикою, ментальністю, мовним колоритом. А в Україні рідний автор переважно на задвірках книгарень. І навіть видавництва, що друкують книжки українською, переважно видають закордонних літераторів.

Боїмося свого, не працюємо над ним, не створюємо йому належних умов, а далі дивуємося, чому свого не маємо. Але ж ми – теж не пальцем роблені. І поїздка до Вісбадену це демонструє. Недарма ж доктор Барбара Кріст, яка перекладає п’єси з англійської, зізналася після семінару перекладачів, що її вразила драматургія «зі Сходу». А талановитий німецький актор Йорг Цірнштейн, який «грав» пса Чарлі у «Ромео і Жасмин», навіть купив у крамниці український прапор. До речі, це був єдиний національний символ на читанні.

Олександр Гаврош народився 26 березня 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського Національного університету імені Франка. Працює в закарпатських та всеукраїнських ЗМІ. Член Асоціації українських письменників. Переможець «Коронації слова» 2007 року (ІІ місце) та лауреат 2008 року за п’єси «Ромео і Жасмин» і «В Парижі красне літо…». Автор поетичних збірок «Фалічні знаки» («Дніпро», 2004), «Тіло лучниці» («Піраміда», 2006), «Коньяк з дощем»(«Факт», 2009); публіцистичних книжок «Моя р-р-революція» («Карпатська вежа», 2005), «Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю», («Мистецька лінія», 2006) «Владика Мілан: «Свобода – це можливість обирати добро» («Карпатська вежа», 2009); «Точка перетину» («Грані-Т», 2009); дитячих повістей «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева», 2007), «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» («Видавництво Старого Лева», 2008). Остання стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» як краще видання для школярів середнього та старшого віку. Упорядник гумористичних альманахів «Карпатський словоблуд» та «Карпатський блудослов». Упорядник публіцистичних дайджестів: «Украдена перемога: хроніка найбрутальніших виборів», «Мукачівська епопея», «Закарпаття: 15 справ УСБУ», «Михайло Заяць -- наша людина в кіно». Також твори друкувалися в часописах «Сучасність», «Київська Русь», «Ї», «Дніпро», антології «Біла книга кохання», альманахах «Джинсове покоління», «Корзо». Окремі твори перекладені білоруською, словацькою, польською, сербською мовами. Засновник і співголова журналістського клубу «НеТаємна вечеря». Автор багатьох творчих проектів. Лауреат журналістської премії імені Йосипа Терелі (2010 рік). Захоплення – література, історія, культура.