Про Галичину з бромом

Лукаш Сатурчак. Galiція / Пер. із пол. Т. Прохаська. – К.: Темпора, 2011
Лукаш Сатурчак. Galiція / Пер. із пол. Т. Прохаська. – К.: Темпора, 2011

«І Львів, і Краків, Будапешт, Відень і Прага. Усі могли жити разом. Малі автономії, що утворюють одне велике цісарство. Однак було, мабуть, недобре. Недобре, бо розвалилося»
(Л. Сатурчак. «Ґаліція»)

Ні, це зовсім не роман про ностальгію за «золотим віком» і не менш «золотим» міфом австро-угорської Галичини. За тими ідилічними часами, коли представники стількох різних національностей нібито мирно й щасливо співіснували в одній державі, об’єднані в незмінному пієтеті до Франца Йосифа та його канонічного парадного портрета (хай навіть  інколи й загидженого мухами).

Радше навпаки. Галичина Лукаша Сатурчака – це простір, на якому ідея толерантності зазнала найжорстокішої поразки. «Ґаліція» – це роман саме про те, як легко й непомітно добросусідство обростає недовірою, нехіть до іншого змінюється на ворожість, а за «сприятливих» обставин – і на ненависть. Як зі звичайних стереотипів і забобонів – спершу безневинних, ніби підкови на щастя, – проростає ксенофобія. Як ті, хто ще вчора разом гуляли на ярмарку й віддавали дітей у спільну школу, починають фізично знищувати одне одного. І як легко колишній самаритянин стає месником, а жертва – катом.

Лукашеві Сатурчаку на час появи роману в Польщі (2010) було лише 24 роки. Тим несподіванішою може здатися і обрана ним страшенно складна й неоднозначна тема (в найсхематичнішому окресленні – українсько-польський конфлікт на пограничних територіях), і, власне, масштаби задуму (більша частина подій відбувається напередодні, під час та після Другої світової війни; але є також і екскурси в польську, а почасти й українську, дійсність 2000-х).

Відомо також і про гостру реакцію на книжку в Польщі: в рідному для автора Перемишлі, за його власними зізнаннями, точилися цілі «війни» на інтернет-форумах, де йому навіть бажали смерті. Нічого дивного, зрештою, адже автор зважився наступити на той задавнений і болючий мозоль, який нікуди не зник (хоч інколи й може здаватися, що дошкуляє він уже не так сильно). Втім, для багатьох галичан старшої генерації – і поляків, і українців – згадані в романі події аж ніяк не є історичними абстракціями, а досі живими, й переважно трагічними, сторінками з родинних історій. І, попри всі зусилля польсько-українського примирення (загально, мабуть-таки, на диво успішного) цей задавнений біль часом дає про себе знати й нині; а старі образи й упередження можуть проступати і крізь стіни відновлених кам’яниць уже «євросоюзного» Перемишля.

І стається це, наприклад, тоді, коли молодий письменник – поляк і за походженням, і за місцем проживання – раптом пише роман про міжнаціональну ворожнечу, в якому поляки не виглядають лише безневинними жертвами (як-от хоча б у фраґменті, де польський священик згадує про пацифікацію українського населення Східної Галичини 1930 року, що відбувалася за наказом Юзефа Пілсудського). Але й українцям у романі дістається не менше: гори трупів, червона від крові вода в криницях, спалені хати й костели, – ось далеко не повний перелік злодіянь, згаданих у романі, до яких мали пряму причетність і українці.

Власне, в «Ґаліції» взагалі немає чорно-білих кольорів, і жодній із націй тут не дістається ролі «героя». Хоча й усім національностям (не меншою мірою, ніж українцям та полякам, також євреям і ромам) випадає роль жертв.

Та в Україні, на відміну від Польщі, поява роману восени 2011 року (в перекладі Тараса Прохаська) особливого резонансу не викликала, а реакція на нього обмежилася кількома рецензіями. Хоча, здається, за конфліктним потенціалом твір Сатурчака не поступається тому-таки «Чорному воронові» Василя Шкляра. Не кажучи вже про те, що погляд на себе ззовні – до того ж, не звинувачувальний, а радше зацікавлений – завжди корисний. І нарешті «Ґаліція» – один із тих приємних винятків, коли гострій тематиці не доводиться компенсувати літературні недоліки тексту.

Автор не зловживає ні натуралізмом (хоча від окремих сцен і можуть піти мурашки по шкірі), ані мелодраматизмом. Головного ж персонажа – малого поляка Юзека Хованця, якому не пощастило дорослішати в передвоєнному селі Лопушки «на південній межі Перемиського Підгір’я», – не можна назвати протагоністом, а радше мимовільним учасником усіх тих подій.

Зрештою, Лукаш Сатурчак доволі майстерно поєднує «репортажність» (оповідь про події, які для багатьох читачів уже можуть бути маловідомими) з «художністю». Він витворює повнокровний фікційний світ довоєнного галицького села, з десятками персонажів – від самого Юзька, який переживає типові для свого віку психологічні зміни, до старого жида Міхала, який любить пофілософствувати або й дотепно покпити над різними національними чи релігійними стереотипами; від польського священика Станіслава, перейнятого просвітницькими ідеями (він засновує в селі школу і просто-таки змушує лопушан віддавати туди своїх дітей, хоча чимало з них усіляко цьому опираються), до вчительки Анни Сольмарк – вихрещеної єврейки, який, прийшовши «ззовні», намагалася вписатися в цей консервативний галицький світ.

Зрештою, переповідати якісь сюжетні ходи чи навіть згадувати всіх персонажів тут немає сенсу, адже в простеженні їхніх доль  – переважно трагічних, але іноді справді дивовижних, хоч і типових для свого часу й для тих територій, – одна з читацьких насолод роману. Зауважу лише, що події в «минулому» розгортаються за оберненою до «Божественної комедії» логікою: не від Пекла до Раю, а від «Раю» (безтурботного світу дитинства Юзька) крізь «Пекло» (воєнні події) до «Чистилища» (повоєнні митарства хлопця у Перемишлі).

До речі, пише Лукаш Сатурчак навіть не лаконічно, а просто-таки дуже ощадливо: цей ледь не епічний за розмахом твір займає неповні двісті п’ятдесят сторінок. Але відчуття схематичності або перевантаженості фактами (подіями, сюжетними лініями, персонажами тощо) при цьому майже не виникає. Навпаки, його лаконізм є дуже містким, – майже, як у старого-доброго Гемінґвея, один короткий абзац у якого може бути вичерпнішим за декілька сторінок описів.

Цікаво також, що автор не піддався спокусі «об’єктивно»-безсторонньої розповіді (що можна було очікувати від письменника – журналіста за першим фахом). Та, здається, Лукаша Сатурчака більше, ніж самі події (про які, зрештою, завжди можна почитати в історичних працях), цікавить людська психологія, включно з усіма тодішніми уявленнями, упередженнями та стереотипами людей різних національностей, що мешкали на спільній території. Тож читач бачить світ не лише очима малого хлопця, а й, скажімо, священика Станіслава чи старого Міхала. І це, звісно, додає тому світові додаткової стереоскопічності.

Є тут і кілька містичних штрихів із типово галицьким колоритом (маю на увазі пророчі з’яви «Найсвітлішої Діви», що неодноразово рятувала Юзека під час війни).

Зрештою, звучить у тексті й голос оповідача, який знає не тільки про те, що чекає персонажів, а й може припустити, що буде з самим цим світом за якісь шістдесят років: «тепер це, мабуть, місце зеленого туризму з уже всіма головними благами цивілізації», зокрема, з «телевізором із кількома сотнями каналів».

Та навіть тоді, коли цей оповідач так буквально й не засвідчує свою належність до наших часів, він любить порозповідати про причини тутешніх історичних катаклізмів ХХ ст., а ще частіше – поміркувати (або й поіронізувати) над тим, чому ця частина світу є саме такою, якою вона є. Зрештою, в оригіналі назва роману – «Galicyjskość» (дослівно – «галичанськість», або ж «ґаліційськість», якщо йти за Прохаськовою версією перекладу). Тож ідеться не так навіть про територію, як про ідентичність, що була спільною для цих людей. Хоча також і про Галичину та всі її чи то вкриті золотом, чи то вже порослі мохом міфи, які оповідач роману не боїться нещадно критикувати: «Про ці землі написано цілі хроніки. Народився самобутній культ Галичини, значною мірою неправдивий, висмоктаний з пальця, міфологізований, але яке це тепер має значення. Як це може впливати на Юзька і таких, як він. Усі ці апологети створили світ, який, зрештою, іноді захоплював незвичністю інших, але передовсім здавався магічним власне тим, котрі про це писали. Зачинені у тих бідних містечках, де багатство конкурувало з убогістю не менше, ніж на дикому заході старого континенту, вони писали те, що хотіли побачити, а не те, що там бачили. Насильно створюючи історію людям, яким історія була зовсім не потрібна».

Як уже згадувалося, є в романі й сучасний часовий вимір – початковий та прикінцевий розділи «Тепер» і «Поміж тим», – що виконують роль такої собі рамкової конструкції (до того ж, окремі «нинішні» персонажі виявляються пов’язаними з «минулими»). Тут з’являється й автобіографічний образ молодого поляка Лукаша, котрий на початку розповідає своїй приятельці-українці Наталі про намір написати роман, «у якому буде багато про її земляків».

Думаю, цікавими українцям можуть бути й озвучені в романі окремі вислови поляків про своїх східних сусідів чи, скажімо, міркування звичайних перемишлян про українські євро-сподівання (особливо контрастні до «помаранчевих» подій, що їх на той момент показують на екранах місцевих забігайлівок). Сатурчак цим не зловживає, але, поза сумнівом, такі не зовсім «політкоректні» моменти (схоже, все-таки взяті з реальності, а не вигадані) додають текстові гостроти. А водночас створюють додатковий зв’язок із романними подіями в минулому.

Тож урешті коло замикається. Адже логіка роману так чи так підводить до висновку, що історичні обставини – це лише такі собі часові декорації; людська ж природа в своїх найзагальніших рисах залишається незмінною: радше великодушною в сприятливих умовах і радше еґоїстичною (або й агресивною) в ситуації, коли доводиться чимось поступатися або просто задовольнятися меншим, ніж хотілося б.

І вже тут ми остаточно виходимо за межі суто літературної дійсності, опиняючись віч-на-віч із головними викликами глобалізованого світу. Світу, де ще нагальнішою стає потреба в тому, що інший сучасний поляк, відомий дослідник Кшиштоф Чижевський, метафорично називає «мостобудівництвом», або ж «неймарством» (від балканської назви цієї професії). «Надто довго ми жили у громадах, яким бракувало ремесла неймарів, не існувало шкіл філософії діалогу, де було відсутнє мистецтво будування мостів», – пише він у своєму есеї «Перевинайдення Центральної Європи» («Критика», ч. 11–12, 2011).

Та позірна – чи, точніше, вибіркова – толерантність у нинішніх умовах не мають нас надто заспокоювати, адже жодне примирення чи порозуміння не можна вважати назавжди остаточним, як і діалог – особливо у випадку безпосереднього сусідства – не може бути одноразовою акцією, а лише безперервним процесом. Бо ж зрештою, кожна «зустріч з Іншим – це акт будівництва. Ми його не отримуємо, й він сам собою не трапляється. Така зустріч є ремеслом».

І, здається, «Ґаліція» Лукаша Сатурчака, крім усього іншого, є ще й спробою автора долучитися – а може, й долучити читача – до цього завжди марґінального, але такого актуального в усі часи ремесла.