Дитяча література по-норвезьки

Марія Парр. Фото з сайту zeit.de

Марія Парр — молода норвезька письменниця, авторка двох підліткових повістей: «Вафельне серце» (2005) і «Тоня Ґліммердал» (2009), — що принесли їй світову славу: книги перекладено 28-ма мовами, а сама письменниця стала лауреатом численних європейських премій. І юні, й дорослі читачі Марії Парр у захваті від її письма, а критики небезпідставно охрестили її «новою Астрід Ліндґрен». Повість «Вафельне серце» в Норвегії включено до шкільної програми й за нею знято 10-серійний телевізійний фільм для дітей. Нині Марія Парр дописує третю книгу, а її українська перекладачка — Галина Кирпа — обіцяє якомога швидше братися за переклад, сподіваючись видати український варіант найпершим.

Що ж такого особливого в письмі Марії Парр? Як молодій письменниці вдалося так швидко завоювати любов і читачів, і критиків у багатьох країнах світу?

Історії, розказані Марією Парр, доволі прості й буденні. Письменниця не пише про казкових персонажів чи фантастичних героїв і не вибудовує заплутаних паралельних світів, натомість уміє дуже тонко відчувати своїх маленьких читачів, говорити з ними їхньою мовою — і їй хочеться вірити. Так само, як її персонажі вірять у справжню дружбу і в любов, а також у те, що насправді всі на світі неприємності можна здолати.

Марії Парр вдається дуже легко поміж дитячими пригодами (та ще й якими пригодами! Тут і дорослому читачеві важко відірватися!) проговорити багато справді серйозних проблем: виховання в неповній сім’ї, проблему поколінь, питання історичного минулого, а також проблеми порозуміння, самотності, відповідальності, довіри, проблема дружби й любові й багато-багато інших. Марія Парр знайшла дуже точний рецепт поєднання динамічності й дотепності з життєвою мудрістю та людяністю.

Марія Парр. Вафельне серце / Пер. з норв. Галина Кирпа. – Вінниця: Теза, 2011

Події обох повістей відбуваються у типових невеличких поселеннях у Норвегії неподалік гір і моря з порізаною фіордами береговою лінією. Марія Парр дуже соковито змальовує краї, очевидно, схожі на ті, в яких колись минало і її дитинство: «Якщо ти зійдеш з пароплава і ступиш на пристань, тобі в обличчя відразу війне вітер із долини. Навіть тепер, коли надворі сувора зима, ти його відчуєш. Ось тільки заплющ очі. Вдихни пахощі сосни. І ялини. А тоді вже йди», — так починається повість про Тоню Ґліммердал.

Дівчатка Лена («Вафельне серце») і Тоня («Тоня Ґліммердал») – дві зірвиголови з неймовірно бурхливою фантазією, спритні на вигадку та на невідкладне виконання замисленого. Вони створюють чимало клопоту тим, хто поруч, адже постійно потрапляють у непередбачувані ситуації («Ніколи більше не робитимемо, — бурчить тато хлопчика Трілле, сусіда й найкращого Лениного друга. – Але ж ви з Леною ніколи нічого не робите двічі! Ви просто втелентуєтеся в щось інше!»). Поза тим, діти дуже добрі й щирі, а їхня бравада – то зазвичай така собі форма захисту, за якою ховається ніжне й чутливе серденько. В одному з інтерв’ю Марія Парр поділилася несподіваною для українських батьків інформацією про те, що скандинави дуже цінують дитячі пустощі, за них не прийнято карати, адже вони свідчать про дитячу креативність, самостійність, кмітливість і особливо — про відповідальність. Тобто тип поведінки, як у Пеппі Довгопанчохи чи Роні, дочки розбійника, або ж Лени або Тоні — типовий і бажаний для скандинавських батьків!

Книги Марії Марр написано дуже легко й дотепно, авторка вміло поєднує сумне й веселе. Її герої постійно потрапляють у пригоди, адже вони по-своєму трактують усе, що відбувається в світі дорослих, і, звісно, тут же випробовують замислене. До прикладу – історія про те, як після уроку в недільній школі, на якому йшлося про Ноя і його ковчег, Трілле й Лена вирішують і собі облаштувати ковчег. Вони (без дозволу) беруть катер і наповнюють його всілякою живністю. Їхні «добрі» наміри завершуються кумедним епізодом, посиленим тим, що, за законами дитячої гри, у найневідповідніший момент надходять дорослі.

Марія Парр. Фото з сайту vseedino.ru

Оповідь норвезької письменниці переповнена почуттям любові й дружби. У «Вафельному серці» Трілле переймається тим, що Лена, яку він вважає своїм найкращим другом, мабуть, не має таких самих почуттів до нього. І лише наприкінці книжки, коли, за сюжетом, від удару блискавки загорається стара стайня й хлопчик, намагаючись урятувати з пожежі коня (Гірську Шкапу), не може вибратися з палаючої будівлі, Лена береться допомагати йому зі словами: «Не можу ж я спокійно спостерігати, як гине мій найкращий друг».

Однією з найсерйозніших проблем, прописаних Марією Парр, є проблема нерозуміння між близькими і, як наслідок, перебування дітей у неповній сім’ї. Без батька виростає Лена з «Вафельного серця», більшу половину року без мами проводить Тоня з «Тоні Ґліммердал». Але найповніше цю тему розкрито на прикладі 74-річного Ґунвальда, хрещеного та найкращого друга Тоні: він близько 30 років не спілкується з рідною донькою, яку насправді невимовно любить. Власне, довкола цього конфлікту й розгортається сюжет повісті «Тоня Ґліммердал». Авторка завершує історію «блудного батька» і «блудної дочки» щасливо, як і належить у тексті для дітей, але, водночас, натякає на згаяний через непорозуміння час і марні страждання, яких можна було уникнути. Варто було тільки вчасно розв’язати конфлікт, а не ховатися від непорозумінь далеко в гори і у власну самотність.

Лена з повісті «Вафельне серце» — дівчинка рішуча, вона намагається виправити відсутність батька у свій спосіб: чіпляє на дверях магазину, в якому працює мама, оголошення штибу «Розшукується тато», беручи за зразок оголошення про цуценя — згодом ця історія завершується дуже кумедно.

Марія Парр. Тоня Ґліммердал. Повість / Пер. з норвезької Галина Кирпа, малюнки Ошильд Ірґенс. – Вінниця: «Теза», 2012

Тоня Ґліммердал – єдина дитина в містечку, мама якої з’являється вдома кілька разів на рік, більшість часу перебуваючи в експедиції в Гренландії. У Тоні живе приручена чайка, яка часто їй нагадує про маму: «Либонь, мама цілий день чує чаїні крики, коли досліджує море, а пропадає вона там частенько. Якщо хтось досліджує море, то мусить у морі пропадати, інакше пуття не буде», — по-дорослому розмірковує дівчинка. І тут же продовжує: «І що собі мама з татом думали, як закохувалися одне в одного? Мабуть, не думали взагалі». Тужливих і зворушливих епізодів, у яких читачеві добре видно сум за близькими, в обох книгах доволі, хоч, як правило, герої Марії Парр перейняті іншими клопотами, а в своєму смутку вони вам ніколи прямо не зізнаються.

Окрема тема – спілкування дітей із тими, хто належить до покоління бабусь-дідусів. У «Вафельному серці» колоритним персонажем є дідусь хлопчика Трілле і дідусева сестра – тітка-бабуня. Дідусь – чи не єдиний дорослий із повісті, якому не доводиться пояснювати важливі речі. Він не лише чудово розуміє двох бешкетників (Лену і Трілле) і їхні витівки, а й часто їх покриває або сам бере активну участь у затіях чи ініціює їх. Тітка-бабуня – персонаж, змальований авторкою чи не з найбільшою симпатією: саме вона пече для своїх гостей вафельні серця, і це невигадливе печиво стає метафорою усієї повісті, авторка навіть виносить його в назву. Ґунвальд – хрещений і найкращий друг Тоні Ґліммердал, єдиної на ціле селище дитини, замінює їй і батьків, і друзів: він майструє і вдосконалює для неї снігокати, заготовляє найсмачніший у світі сік, готує оленину й пече торт із крихтами шоколаду.

Скандинавам узагалі притаманно у дитячій літературі чимало уваги приділяти людям літнього віку. На думку спадає дуже пронизлива повість «Чи вмієш ти свистати, Юганно» шведського письменника Ульфа Старка, у якій ідеться про двох хлопчаків, які, не маючи рідних дідусів, одного дня вибираються у притулок для самотніх старих людей, щоб вибрати дідусів серед чужих. Натомість українські письменники, пишучи для дітей, тему літніх людей зазвичай оминають. І дуже жаль, адже нашій традиції виховання притаманне перебування дитини поруч із бабусею чи дідусем, не кажучи вже про те, скільки важливих питань можна порушити таким простим, здавалося б, ходом. Покоління бабусь-дідусів є носієм історичної пам’яті: тітка-бабуня в Марії Парр розповідає дітям про війну (Другу світову) й заборону слухати радіо (після чого Трілле й Лена, звісно, граються у війну і викрадають усі доступні їм радіо, щоб закопати їх за стайнею), про концтабір Рімі, про походження назви бухти, в якій вони мешкають, тощо. Тут норвезька письменниця на дуже цікавому прикладі дає нам, дорослим, зрозуміти: якщо нуднющу й обридлу історію подати 10-річним дітям цікаво і з любов’ю — то вони все зрозуміють і захочуть дізнатися більше.

Марія Парр. framtida.no

Тема старості неминуче пов’язана з темою смерті – у «Вафельному серці» всі прикрощі в Трілле, від імені якого ведеться оповідь, починаються після смерті тітки-бабуні: «У неділю випав сніг. І в неділю померла тітка-бабуня… Смерть приходить майже так само, як сніг, ніхто не знає, коли він випаде, хоча найчастіше випадає взимку». Тема смерті – одна з тих, які сучасним батькам, особливо на фоні розриву поколінь, дуже важко пояснити дітям. Проте таємниця смерті дітей непокоїть і, як стверджують психологи, є однією з найскладніших для усвідомлення. Часто дитячі письменники уникають писати про смерть, проте в Марії Парр вона — логічна складова життя. До того ж смерть, як ніщо інше, пов’язана з любов’ю: вона нагадує, як сильно ми любимо тих, хто, за мірками дитинства, мав би жити вічно.

Дитячий читач – дуже мудрий і дуже перебірливий. Він не повірить надуманим героями, він завжди точно знає, як воно буває насправді. Тому, щоб писати для дітей, – насамперед слід набратися сміливості й чесності, бо діти особливо тонко відчувають фальш. Довіру такого читача завоювати найважче. Проте Марії Парр це вдалося, і вона вкотре підтвердила, що скандинави таки по-справжньому вміють писати про і для дітей.

Читання уривка з книги «Тоня Ґліммердал» авторкою:

 

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"