Вільний та божевільний Антонен Арто

Антонен Арто

Усе своє недовге життя Антонен Арто намагався робити неможливе: дивитися на тіньову частину світу; на ту його половину, де є місце сакральному та жорстокості,  безформеному та божевільному, але яка ховає водночас можливості для справжньої поезії.

В історії французької літератури він залишиться, можливо, «найбожевільнішим» поетом і «найпоетичнішим» божевільним ХХ століття. Він був поетичним ґенієм і патологічним мешканцем психічних лікарень; натхненником літературного бомонду та вічним бездомним; про нього писатимуть Зонтаґ і Дерріда, Соллерс і Леклезіо, Мамардашвілі та Крістєва, але всі вони будуть «людськими, надто людськими», «нормальними, надто нормальними» коментаторами письменника, який писав по той бік раціонального світу; по той бік будь-якого аналізу та будь-якого коментаря.

«Звісно, здоров’я є єдиним прийнятним ідеалом, єдиним, чого має право прагнути той, кого я називаю людиною, але коли воно їй дане від самого початку, воно приховує від неї половину світу», – писав до нього Жак Рів’єр. Арто лікували Лакан та Тулуз, Алленді та Фердьєр, а він продовжував дивитися по той бік видимого та страждати від «розладу всіх чуттів». Наприкінці свого життя він зізнається: «я був хворим усе моє життя, і все, чого я хочу, – це продовжувати».

Цей божевільний Арто – чи був він «насправді» божевільним? Який жорстокий збіг обставин привів  його до дев’ятирічного ув’язнення у численних притулках для психічнохворих? І в який спосіб примусове лікування поета відбиває всі перемоги та поразки французької психіатрії?

***
До 1937-го року, який поділив його життя навпіл на «до» та «після» примусової госпіталізації у притулку для божевільних, він написав із півдесятка книг та велику кількість передмов, устиг попрацювати з двома десятками часописів та зіграв чотири десятки ролей у театрі та в кіно. Він також написав кілька сценаріїв та виступав із лекціями у Сорбонні, в Мехіко та в Брюсселі.

Наприкінці 1920-х він створив «Театр Альфреда Жаррі», а у 1930-х розробив теорію «театру жорстокості», що зробила революцію у театральному мистецтві 1960-х років: саме цей період Єжи Ґротовські назве «ерою Арто» у театрі, позначеною творчістю самого Ґротовські, але також Петера Брука та Living Theatre.

Нині повне зібрання його творів, видане переважно посмертно, складає двадцять шість томів – із них понад половину написано після фатального 1937-го року: поезії, нотатки, маніфести, листи, фрагменти, переклади, зошити, частина з яких досі неопубліковані – з приводу цього доробку точаться суперечки поміж нащадками, університетськими професорами, інтерпретаторами та психіатрами.

***
Усе починалося з банального менінгіту чотирирічного Нанакі (саме так називали Антонена рідні) на самому початку ХХ століття – «внаслідок падіння та удару головою», як згодом розкаже психіатрам його власна мати. Його успішно лікують апаратом, що випромінює електроенергію, і саме цей успіх надає матері віри в чудодійну силу електроструму. Саме вона, через кілька десятиліть, умовлятиме лікарів спробувати електрошок.

У вісімнадцять років, коли Антонен усамітнюється в кімнаті, звідки майже не виходить, батьки кличуть на допомогу психіатрів. Він отримує діагноз «гостра неврастенія» і на кілька місяців опиняється у медичному закладі у Марселі. Після мобілізації 1916-го його дуже швидко відправлять додому, «через нерви», як розповість його мати – попри рідкісність демобілізації в роки війни. Численні санаторії та консультації з лікарями не змінять ситуації на краще, а 1917-го лікар Ґрассе запропонує діагноз «спадковий сифіліс». Цей діагноз буде згодом поставлено під сумнів, але саме він стане важливим мотивом марень Арто:  статеве життя викликатиме у нього огиду, а нечисленні жінки в його житті розповідатимуть про його ситуативну, частково обумовлену вживанням опіуму, імпотенцію. «Я є чоловіком, який створив для себе ідею незайманості та невинності за будь-яку ціну», – напише він.

Коли він 1920-го переїжджає до Парижа, щоб займатися літературою, то відразу опиняється під опікою Едуарда Тулуза, головного лікаря притулку для психічнохворих у паризькому передмісті Віль-Жюїф. Його опікун  –  лікар із нестандартним мисленням, який 1900-го запропонував нову «наукову організацію» допомоги психічно хворим, запровадивши відкритий тип консультацій. Після закону 1838-го року божевільних примусово «ізолювали»; тож коли 1922-го Тулуз утілив цю ідею на практиці, створивши перший у Франції центр допомоги у паризькій лікарні Святої Анни, це було майже медичною та соціальною революцією.

Але й Арто був пацієнтом незвичайним: разом із Тулузом він відвідує художні виставки та театральні вистави, виконує роботу його секретаря та бібліотекаря, а 1921-го укладає, коментує та пише передмову до антології робіт свого лікаря. «Життя лікаря Тулуза було тривалою боротьбою», – напише він: боротьбою із суспільними упередженнями проти психічнохворих.

***
З 1921-го Арто  грає у театрі, хоча його колег по сцені хвилює його психічний стан:  «Дивно, що актор ніби продовжує грати і поза театром», – занотує один із них: «зацькований, він дивиться навколо, ніби його переслідують, та вимахує своєю тростиною, як захисною зброєю». 1923-го року Арто знову кілька місяців проводить у паризькій клініці, а до коханої жінки пише: «Ти мені завжди говориш про моє життя, про майбутнє зцілення, але зрозумій одну річ: ідея страждання сильніша за ідею зцілення».

«Я свідок. Я єдиний свідок самого себе», – пише він 1923-го до Жака Рів’єра. «Я є людиною, яка пізнала велике страждання духу, і тому я маю право говорити». Рів’єр був видавцем «Нувель Ревю Франсез», найвідомішого літературного часопису тогочасної Франції; він, однак, відмовляється опублікувати надіслані йому вірші, назвавши їх формально недосконалими. «Я вам відкрив себе як ментальний випадок, як справжню ментальну аномалію, а Ви відповіли мені літературним судженням з приводу поезій, які не мали і не могли мати значення для мене», – відповідає йому Арто. Напружене листування триває кілька місяців, і зрештою Рів’єр робить нестандартний крок: він вирішує оприлюднити це листування на сторінках свого часопису. Він робить спробу його почути.

Цю спробу зробить і Андре Бретон, очільник сюрреалістичного руху та колишній студент-медик. Він  запрошує молодого актора до кола сюрреалістів. Коли 1925-го року готується третє число часопису Сюрреалістична революція, Арто бере його під своє керівництво; саме він подає ідею «Листа до головних лікарів у притулках для божевільних», який напише Робер Деснос.

Невдовзі він знайомиться з Рене Алленді – лікарем, психоаналітиком, письменником, філософом та істориком. Саме Алленді переконає Арто провести десять сеансів психоаналізу, але авантюра швидко закінчиться: «я продовжую уникати психоаналізу, – пише Арто у листі, – і завжди уникатиму, як уникаю будь-яких спроб утиснути мою свідомість у якісь рецепти та формули, у будь-яку словесну організацію».

***
Тексти Арто 1920-х років – це спроба прорватися крізь словесну організацію, спроба досягти справжнього, автентичного мовлення, що не ховалося б за літературну форму, але свідчило б про існування свідомості та психіки, що балансує на межі неіснування та руйнації: «моя думка мене залишає на всіх рівнях». Саме тому «література як така мало мене цікавить», і «питання для мене полягає не у знанні того, що може увійти у межі написаної мови, а у знанні того, що становить нитку моєї живої душі». Справжнє питання – це право на існування такого автентичного модусу буття думки та слова, адже «там, де інші пропонують твори, я претендую лише на те, щоби показати мій дух». Коли 1924-го року Рів’єр пропонує надрукувати їхні листи, тобто вийти за межі приватного листування у площину літературну та «театральну», де є місце для вигадки та брехні, відповідь Арто є симптоматичною: «Навіщо брехати, навіщо шукати літературної форми для того, що є криком самого життя, навіщо надавати фікції тому, що є незнищенною сутністю душі?»

Саме тому в його подальших текстах – Пуповиння лімбів [Ombilic des Limbes] та Нервування [Le Pèse-nerfs] – дуже багато листів до вигаданих, фіктивних персонажів: такими є «подружні листи» до коханої жінки, листи до друзів, «до пана законодавця з приводу наркотичних речовин», до лікаря, «фрагменти щоденника з пекла» тощо. Йому безупинно потрібен інший, співрозмовник, читач  або глядач жорстокого спектаклю його існування – він йому потрібний як дзеркало власної присутності в світі, місток поміж його анормальністю та рештою світу. В цих листах він пояснює себе, намагається винести на поверхню весь свій біль, свій розлад, своє страждання: «Людина належить собі лише в просвітленнях, але навіть коли вона собі належить, то не повністю себе досягає». Це листи з підпілля, послання до всіх і водночас ні до кого – вони є цим нестримним бажанням свідчити про себе, про свою присутність у світі, свідчити попри те, що свідомість тобі зраджує на кожному кроці, а «центральне падіння душі» унеможливлює будь-яке розуміння. «Існує щось, що вивищується над усією людською діяльністю: це є прикладом монотонного розп’яття – розп’яття, в якому душа втрачає себе». І дивним чином, у розривах думки на сторінках цього листуванні спалахує справжня поезія.

***
Жорстока та незнана хвороба його не полишає, і вся альтернативна медицина була безуспішно випробувана: гомеопати, ясновидці, спеціалісти з масажів та акупунктури. 1930-го року Арто намагається вмовити свого лікаря Тулуза спробувати маляріотерапію – штучне введення в організм малярії, що викликає високу температуру та надзвичайно сильну захисну реакцію організму. Цій екзотичній процедурі інколи вдавалося продемонструвати дивовижні раптові зцілення від психічних хвороб. Тулуз, однак, відмовляє – і Антонену залишається опіум, який він почав вживати ще в юності, не втомлюючись переконувати, що наркотики є для нього лише засобом «боротьби проти болю та тривоги». «Я розумію, що треба заборонити наркотики для маніяків, але не для нещасних типів на кшталт мене, які потребують їх для послаблення страждань», – пише він у «Листі до пана законодавця з приводу закону щодо наркотичних речовин». Регулярні сеанси реабілітації після наркотиків майже щороку забирають багато місяців його життя: «Вже багато років моє життя, – пише він, – є лише довгою та невдалою дезінтоксикацією».

***
Він драматизує розриви та неспівпадіння себе із самим собою, і ця драматизація буття через листування виразно свідчить про те, що для Арто все в житті було театром. «Театр – це ешафот, це шибениця, це траншеї, це піч крематорію або притулок для божевільних», – напише він у 1940-х, у передмові до «Повного зібрання творів». Але театр посідає таке важливе місце в його житті передусім завдяки «магічному, жорстокому зв’язку із небезпекою і реальністю», – пише автор «Театру та його двійника» 1938-го року. Він переконує, що сучасний європейський театр зайшов у глухий кут і має повернутися до магії, що «перетворює слова в закляття», та зруйнувати залежність від сюжетних текстів. Цей новий театр мусить спиратися не на репрезентацію, а на дію, його мовою має бути не мова повідомлення, а мова жесту, і саме дійство має бути понад усе перформативністю, а не повідомленням.

Метою існування такого театру є перформанс, космогонія, сакральне дійство, що мають ставити метафізичні запитання про те, що таке людина: «Ані гумор, ані поезія, ані уява нічого не значать, якщо їм не вдається […] поставити під сумнів саму людину, її уявлення про реальність та про її поетичне місце всередині цієї реальності».  Навіщо в цьому театрі жорстокість, та про яку жорстокість ідеться? У написаних до Жана Полана «Листах про жорстокість» Арто уточнює: «Я використовую слово «жорстокість» в сенсі життєвої жаги, космічної суворості та необхідності, в гностичному сенсі, життєвої круговерті; до добра прагнуть, воно з’являється унаслідок певної дії; зло ж є постійним. Прихований Бог, коли він творить, підкоряється жорсткій необхідності творіння, нав’язаній йому самому, він не може не творити […] І театр в сенсі його постійного творення, вся його магічна дія підкоряється цій необхідності». Саме тому він пропонує звертатися в театрі до тем космічних, усезагальних, до найдавніших текстів, запозичених у старих мексиканських, індуїстських, іудейських та іранських космогоній.

***
1936-го він їде до Мексики, майже по той бік знайомого світу, «у пошуках неможливого», як напише він сам у листі до художника Рене Тома. Син його провідника у Мехіко засвідчить через півстоліття: «Арто був украй нервовим та не виглядав здоровим». У святковий день на площі він – не знаючи іспанської – «почав говорити до людей, майже кричати до них, але ніхто його не розумів». Він хоче піднятися в гори, щоби зустріти шаманів та цілителів, curandèros.

У серпні 1936-го він відвідає Сьєрра Тараумара – місцину на північному заході Мексики, заселену індіанцями-автохтонами – та опише цю мандрівку в «Подорожі в країну Тараумара», опублікованій анонімно 1937-го: «Для мексиканців божевільний – це той, хто віднайшов святе і хто повертається до природи. Для них божевільний є тим, хто віднайшов істину, а істина, як і смерть, їх не лякає».

Після повернення до Парижа він продовжує дивувати друзів своєю ексцентричною поведінкою: декламує Бодлера посеред паризьких руїн, забираючись у будинки, призначені для знесення; нападає на перехожих зі своєю тростиною, вимагаючи грошей; ночує в друзів або на вуличних лавках чи під мостами; навіть планує одружитися. Заради 18-річної Сесіль Шрамм, доньки заможного бельгійського інженера трамваїв, він поїде до Брюсселя, де відвідає трамвайне депо та виступить із лекцією в Будинку Мистецтв. «Оскільки я загубив мої нотатки, – починає він свій виступ під назвою “Про розклад Парижа”, – то розкажу вам про вплив мастурбації на отців-єзуїтів».

Лекція завершується у повній та ворожій тиші. «Хто вам сказав, хто вам сказав, що я ще живий?», – вигукує Арто. До Парижа він повертається сам.

***
Подорож до Мексики оприявнила фанатичне захоплення Арто архаїчною культурою, ініціаціями, ритуалами та міфами. Після відвідин Мексики він писатиме про індіанців Тараумара до самої смерті, по обидва боки муру притулку для божевільних. «Гора знаків» була написана ще під час його перебування в Мексиці; «Ритуал пейотля у Тараумара» – в притулку в Родезі, на прохання його психіатра Фердьєра; а «Тутугурі» –  вже незадовго до смерті, після остаточного звільнення з численних лікарень. Але у всіх цих текстах присутній розрив із «дуалістичною Європою», що не може запропонувати світу нічого іншого, окрім «пилу культур». «Індіанці Тараумара», натомість, «живуть так, як ніби вони вже померли», адже «вони знають, що кожний крок уперед […] завдяки домінуванню суто фізичної цивілізації означає також втрату та регрес». Тараумара, на думку Арто, володіють справжньою традицією, а «справжні традиції не прогресують, тому що вони є найпросунутішою точкою істини».

***
1937-го року він їде в Ірландію. «Назустріч долі», – як напише сам, вирушаючи з Аранських островів на континент. Метою його відвідин є «пошук джерел дуже старовинної традиції», – адже він шукає «останніх автентичних потомків друїдів, які охороняють їхні філософські секрети», а супроводжує його тростина — головний фетиш та предмет багаторічних фантазій, яку він вважає автентичною тростиною Святого Патрика. Він сам, Арто, є святим Патриком, і він молиться «про повернення Христа часів катакомб, що є поверненням християнства до катакомб». Зрештою, «тіло Антонена Арто було обране Богом заради втілення», – він є Ісусом Христом та пророчить близький кінець світу, надсилаючи заклинання та прокляття у листах до друзів.

20 вересня 1937-го року  Арто забирають у дублінський поліцейський відділок. У розмовах із поліцією та французьким аташе він заперечує своє французьке громадянство, стверджуючи, що є греком на ім’я Антонео Арланопулос, і що шукав документ із могили святого Патрика. Його відправляють до Франції на американському кораблі «Washington»: дорогою до Європи він хоче вистрибнути за борт.

Повернення додому – рубікон у його житті. Поміщений до психіатричної лікарні примусово, «у службовому порядку» (placé d’office), згідно з законом 1838-го року, він більше ніколи не зможе залишити притулку без погодження не лише з медиками, а й із префектом поліції. На нього чекають довгі дев’ять років ув’язнення у психіатричних лікарнях: кілька місяців у Сотвіль-ле-Руан біля Гавру, потім у лікарні Катр-Мар поблизу Руана, згодом майже рік у паризькій лікарні святої Анни, чотири роки у лікарні Віль-Еврар у паризькому передмісті. Насамкінець, він потрапить до психіатричної лікарні міста Родез, що на півдні Франції, під керівництвом Ґастона Фердьєра, де проведе останні три роки свого ув’язнення.

Він остаточно залишить притулок лише у 1946 році, за два роки до своєї смерті.

***
Нечисленні відкриті нині медичні документи та свідки стверджують, що з моменту примусової госпіталізації Арто повністю поринув у стан марень, незрозумілих для оточення мрій та фантазій. Він не йде на контакт із іншими хворими, розмовляє сам із собою, час від часу малює дивні кабалістичні знаки на стінах чи на папері.

Він безупинно пише листи назовні, разом зі списками людей, яких він не хоче бачити за жодних обставин. Але більшу частину часу він зайнятий тим, що «відганяє демонів» енергійними жестами та сумлінно охороняє від них медперсонал: «Щодня з тринадцятої години він йшов до внутрішнього двору, де годину викрикував свої заклинання», – згадує свідок із лікарні Віль-Еврар, «аж поки, о чотирнадцятій годині, в дверях павільйону не з’являвся медбрат, який щиро дякував йому за допомогу.

Арто, виснажений, відповідав: «На щастя, я був тут».

***
Як визначала тогочасна психіатрична наука стан Арто?

1938-го року, у паризькій лікарні святої Анни, де він прожив близько року, ним опікується молодий лікар, який захистив дисертацію із назвою «Параноїдальний психоз у його зв’язках із особистістю». Його звати Жак Лакан, і він  керує центром розподілу психічнохворих. Діагноз відомого психоаналітика щодо Арто був невтішним: «чудове фізичне здоров’я Арто дасть йому змогу прожити до вісімдесяти років, – стверджував Лакан, – але його жахливий психічний стан, напевно, унеможливить будь-яку творчість». Важко було помилитися більше, аніж майбутній класик французького психоаналізу: Арто проживе мало, але стане одним із найгеніальніших французьких поетів. «Можливо, Докторе Л., Ви й належите до раси неправедних серафимів, – писатиме  Антонен про Лакана, – але, заради Бога, залиште людей у спокої».

Він отримує діагноз «парафренія» – різновид психічної хвороби, що не завдає шкоди інтелекту та розумовим здібностям, пам’яті та здатності судження – але страждає на наявність багатих та фантасмагоричних марень та вперто розповідає «монументальні дурниці». Арто стверджує, приміром, що його переслідують вищі теологічні сили.  У листах та розмовах із лікарями він розказує, що його переслідують Посвячені – таємнича секта, до якої входить і поліція, і адміністрація, і політики, і інші відомі люди; вони насилають на нього прокляття та заговори, свідомо спотворюють і підмінюють реальність та вводять в оману.

Сучасники в його мареннях перетворюються на персонажів фантасмагоричного карнавалу: Андре Бретон, Андре Жид, Жан Полан – заклинателі чи незграбні захисники, а сучасні історичні діячі (Гітлер, Сталін чи де Ґоль), або релігійні постаті (фараони, священики та друїди) беруть активну участь у подіях на боці Арто чи проти нього. Реальність заплутана та підмінена, надруковані статті зникають із газет, і навіть його власна ідентичність підступно привласнена: сам Ісус Христос зайняв його місце на Голгофі. «Я 101 раз змінив ідентичність відтоді, коли я був Антоненом Арто, адже пережиті муки змусили мене пройти двадцять один цикл космічної еволюції, тоді як решта людей не встигла прожити навіть одного людського життя», – напише він у листі.

***
Пише він безупинно, передусім листи – лікарям, рідним, друзям, знайомим та навіть історичним персонажам. Його лікарі стверджують, що він страждає на «графорею», патологічне бажання писати. Своєму лікарю Леону Фуксу, молодому інтерну у лікарні Віль-Еврар, він повідомляє у листі, що той був особисто присутній при розп’ятті Христа, був свідком його Преображення і тому залишається улюбленим учнем Бога. Він пише і назовні: в архіві Фукса зберігся лист до «Агента № 1 з національної безпеки», де Арто попереджає про присутність у Парижі «інфернальних машин» та різних заколотів; він пише листа і до Адольфа Гітлера, лаконічно зазначаючи на конверті «канцлеру Рейху, Німеччина» та «нагадуючи» Гітлеру про їхню особисту зустріч 1932-го року. А у липні 1939-го він пише до Прокурора Республіки, повідомляючи про підготовку «справи з отруєння, ускладненої справою із зачарування, ускладненої справою з крадіжки, ускладненої справою з вбивства, ускладненої справою з довільного ув’язнення».

***
Дуже ймовірно, що Арто завершив би своє життя у лікарні Віль-Еврар, якби не Друга світова війна. Мешканці притулків для психічнохворих дуже швидко відчули історичні зміни, насамперед через катастрофічну нестачу харчування: «лікарняний раціон був смертельним вироком», – писав Ґастон Фердьєр у своїй автобіографії. За підрахунками Макса Лафонта, історика медицини, з початку війни психіатричні лікарні від недоїдання нараховували близько 40 тисяч смертей. «Під час ранкового візиту в палаті стояв труповий сморід», – цитує Лафонт одного зі свідків, а Фердьєр розповідає, що заради порятунку своїх пацієнтів від голодної смерті він навмисне збивав курей на сільських дорогах: селяни м’ясо не продавали, і лише в такий спосіб, заплативши господарю за «збиток», Фердьєр міг принести курятину на кухню своєї лікарні. Саме в цей період у листах Арто з’являються довгі списки омріяних наїдків та вишуканих страв: «Вам треба наважитися відвідати мене та принести мені щось гарячого поїсти, наприклад маленьких гарячих листованих пиріжків, пухких булочок, круасанів, булочок із шоколадом та медом із теплим та густим, хоча і легким кремом, та пиріг із сиром, і це листоване хрустке тісто знову перетворить мене на Атанаеля», – пише він в одному з листів; в іншому він згадує кіно, Каббалу, Едемський сад, Сефірот, усіх демонів та ангелів, та врешті-решт вибухає, змінює інтонацію і просить «героїн, стейк, смажену картоплю, фільтровану каву, поплакати і спати. А далі побачимо».

Лікарі нотують, що під час війни марення та галюцинації багатьох пацієнтів усе частіше живилися мріями про їжу (психічнохворі, через особливості енергообміну, потребують багатшого раціону, ніж здорові люди); дехто з приречених на голодну смерть порпається в помиях, підбирає крихти з підлоги або їсть траву. «Коли ми їмо, ми повертаємо Бога, – пише Арто,  – демони, навпаки, відмовляються їсти», а його медична картка говорить більше за його слова: потрапивши до Віль-Еврар у лютому 1939 року, він важив 65,5 кг, а у березні 1942 – лише 52 кг. Ситуація стає критичною, тому його мати звертається за допомогою до Робера Десноса, який контактує із Ґастоном Фердьєром, головним лікарем клініки в місті Родез, у так званій «вільній зоні».

У 1943-му Арно їде в Родез, до Фердьєра. Тут йому більше не загрожуватиме голодна смерть.

***
Ґастон Фердьєр не був звичайним психіатром. Освічений поціновувач літератури та мистецтва, він читає Лотреамона та Анрі Мішо, дружить із сюрреалістами та цікавиться методами арт-терапії.

Він давно знає Арто, але на відстані: упродовж 1930-х років, зізнається він, «коли я бачив Арто на вулицях Латинського кварталу, я просто переходив на інший бік». У мирні часи доцільність примусової госпіталізації автора «Театру та його двійника» у притулку конфліктувала б із переконаннями психіатра: «марення та парафренія не є для мене достатніми підставами для того, щоби закрити хворого в притулку», – говорить психіатр в інтерв’ю; «я майже ніколи не госпіталізую […] я живу, залишаючи людей на свободі, або повертаючи їм свободу».

Але 1943-го, коли йдеться про фізичний порятунок хворого під номером 262.602, – він погоджується, як погоджується надавати притулок учасникам руху Спротиву: під час війни у його лікарні, розрахованій на двісті пацієнтів, перебуває близько тисячі осіб.

Арто прибуває до Родеза 11 лютого 1943 року, і залишатиметься там до травня 1946-го. Здичавілий, виснажений тривалим недоїданням, схожий на бездомного, він їсть руками та безнадійно грузне у спіралях своїх фантасмагоричних марень. Втім, саме у Родезі він швидко набирає вагу, проживає в окремій індивідуальній кімнаті і не змушений поділяти життєвий простір із іншими хворими, як у попередніх притулках.

***
У чому ж полягає лікування Антонена Арто, а також інших подібних хворих, в умовах психіатричного притулку?

В арсеналі французьких психіатрів 1930-х та 1940-х років не було ані винайдених пізніше нейролептиків, ані антидепресантів, а психоаналіз залишався відірваною від психіатричної реальності практикою. Тому «лікування» Арто, як і інших хворих, полягало в його ізоляції від суспільства, підтримці фізичного існування, та у застосуванні так званої «шокової терапії». Її історично першим різновидом була конвульсіотерапія: вона штучно викликала у хворого конвульсії, подібні до тих, що мають місце під час епілептичного нападу. Після подібного брутального шоку психічні  симптоми тривоги, депресії чи болю могли послабитися або навіть зникнути.

Інший метод, електрошок, або «сисмотерапія», було вигадано наприкінці 1930-х років саме як покращена версія конвульсіотерапії: у Франції електрошок почали масово використовувати у 1941-1942 роках на апараті Дельмаза-Марсале – саме такий апарат привозять психіатричну лікарню Родеза у травні 1943-го.

Цей метод часто давав позитивні результати, переважно у випадках глибокої невиліковної депресії та суїцидальних настроїв: адже антидепресантів у 1930-х-1940-х роках ще не існувало. Андре Рюм’є, який описав реальність тогочасної французької психлікарні у книзі «Я працюю в притулку для психічнохворих», згадує випадки невиліковних депресивних хворих, які називають себе «врятованими завдяки електроструму».

Звісно, 1943-го року, коли Арто потрапляє до Родеза, електрошок є ще мало знаним, експериментальним, новим методом, на який лікарі покладають великі надії, але побічні ефекти якого ще маловідомі. Мати Арто, яка ще в дитинстві успішно лікувала свого сина за допомогою електроенергії, повністю підтримує лікарів і пише Фердьєру: «Я вірю в Електроенергію і сподіваюся на добрі результати». Перший електрошок Арто призначають на 20 червня 1943 року, а загалом він пережив 58 подібних процедур, які розподіляються на шість серій. Перша була перервана вже на третьому сеансі, 23 червня. Арто зламав собі хребець в процесі неконтрольованих конвульсій – подібні травми виявилися першим серйозним побічним ефектом нової терапії, і були описані асистентом Фердьєра Жаком Латремольєром у його дисертації. Лікарі вжили запобіжних заходів, і такі випадки зникли з практики.

У листах Арто неодноразово жаліється на електрошок та просить більше його не використовувати: «Це лікування є страшним катуванням, – пише він матері, – тому що з кожним застосуванням переживаєш падіння у безодню, звідки думка більше не повертається». Він жаліється, що електрошок викликає у нього «розумове отупіння», провокує проблеми зі сном та «забирає його душу».

Навіщо було застосовувати електрошок до Арто? Адже сам Фердьєр визначав свого пацієнта як парафреніка – людину, яка, хоча і говорить монументальні дурниці, але не є, по суті, небезпечною для суспільства. На це незручне питання Фердьєр відповідає 1985-го року: «В мене не було вибору. Це був єдиний засіб терапії, який тоді існував».

Тривалий час Фердьєр стверджував, що саме після застосування електрошоку в Родезі Арто знову почав писати, він знову став поетом, і в цьому полягає найвища нагорода для психіатра. Це не зовсім так – адже Арто ніколи не полишав писати: ані у лікарні святої Анни, ані у Віль-Еврар. Але він переважно писав листи, послання своїм лікарям та назовні – ці листи, на розсуд лікарів, дуже часто не залишали стін притулків. У Родезі його письмо стає «літературним» та соціальним: приміром, Фердьєр змушує його робити літературні переклади з англійської – Роберта Саусвела (поета кінця XVI століття), Едгара По, Кітса та навіть Льюїса Керрола. Допомагає йому абат Жульєн, священик при лікарні, який добре знає англійську, а Фердьєр сприяє публікації цих перекладів у літературних часописах.

Саме після завершення усіх сеансів електрошоку у лютому 1945-го Арто починає писати один із найцікавіших своїх творів – «Зошити з Родеза». Дрібним почерком, олівцем, у звичайних шкільних зошитах, із численними малюнками, «я продовжую писати, але вже особисті психологічні нотатки, що обертаються довкола кількох моїх спостережень щодо людського несвідомого, його витіснень та секретів, що їх не знає звичне “я”». За останні п’ятнадцять місяців у Родезі він напише близько сотні таких зошитів, а разом із написаним після повернення до Парижа їх стає чотириста шість.

***
Фердьєр надає Арто можливість виходити в місто та повертатися до притулку лише надвечір, а в березні-квітні 1946-го року надає дозвіл самостійно залишити лікарню на три тижні, щоби відвідати письменника Андре де Рішо, який мешкає за двадцять кілометрів від Родеза.

Наприкінці травня 1946-го року Арто назавжди залишає Родез: він повертається до Парижа. Фердьєр висуває дві вимоги: наявність грошей на життя, та проживання поблизу медичного закладу, персонал якого слідкував би за його харчуванням та гігієною (неохайність Арто була легендарною). Колишній пацієнт номер 262.602 оселиться у кімнаті при клініці Іврі, що у паризькому передмісті. Він нарешті став вільним.

***
Йому залишається двадцять один місяць свободи, він ще напише кілька важливих текстів у своєму житті («Арто Момо» та «Ван Ґоґ, самовбитий суспільством»), матиме можливість виступити публічно у театрі В’є-Коломб’є та записати радіо-передачу «Щоб покінчити із Божим судом». Але він, як і раніше, не любитиме Парижа – тривожне та дике місто, яке він стільки разів хотів зруйнувати; місто зачаклувань та проклять; місто, де його завжди оточуватимуть двійники та клони його старих та нових друзів.

У присвяченому Ван Ґоґу тексті, нагородженому згодом премією Сен-Бева, Арто називає Ван Ґоґа «лише художником і нічим більше, без філософії, без містики, без ритуалу […] без історії, літератури чи поезії»; художником, на чиїх картинах «немає привидів, візій та галюцінацій», лише «пекельна істина сонця о другій годині дня». Арто знає, що має дещо спільне із автором «Соняшників», який останній рік свого життя провів у притулку для божевільних у паризькому передмісті. Саме тому на сторінках цього тексту можна віднайти фукіанські тези про те, що «медицина народжена від зла, якщо не від хвороби, і вона спровокувала та створила хворобу як сенс власного існування». Арто вважає, що Ван Ґоґ покінчив із собою після розмови зі своїм лікарем Ґаше: «я знаю, що кожна розмова із психіатром […] викликала у мене бажання повіситися», адже «існують свідомості, здатні вбити себе за просту суперечність, і для цього необов’язково бути божевільним, визначеним та каталогізованим божевільним».

У листопаді 1947-го року на прохання директора драматичних та літературних передач французького радіо Фернана Пуе Арто записує радіопередачу «Щоб покінчити із Божим судом», яка  мала увійти до циклу «Голоси поетів». Планувалося, що передача вийде в радіоефір пізно ввечері, коли «невинні діти та суворі старі діви вже давно в ліжку», як іронізувала тогочасна преса. Втім, запропонований Арто жорстокий та божевільний перформанс, де поезія змішується із лайкою та прокляттями, а верескливий фальцет зривається на крик та тоне у глосолаліях, було заборонено. Вступ про штучне збирання сперми у американських школярів з метою «робити нових солдатів», поема про Тутугурі – ритуал чорного сонця в індіанців Тараумара, пасаж під назвою «Пошук фекальності»… «схоже, що мікрофон розташовувався у притулку Святої Анни», напише налякана паризька преса. Але, зрештою, з Божим судом він таки покінчив: «так званий христос – ніхто інший, як той, / хто, обличчям до блазня бога / погодився жити без тіла, / тоді як армія людей / що зійшла з хреста / на який її вже давно повісив бог / повстала / і озброєна залізом / кров’ю / вогнем та кістяками / іде уперед, погрожуючи Невидимому / щоби покінчити із Божим судом».

***
У Парижі Арто опинився в середовищі молодих «летристів» на чолі з Ізідором Ізу, посеред «другого покоління» сюрреалістів, Поль Тевенен, Анрі та Колетт Тома, Марти Робер та інших. Завдяки цим молодим людям та відомому своїм лібералізмом лікареві Дельма з лікарні в Іврі, в нього знову з’явився доступ до лаудануму (шафранно-опійної настоянки) – небезпечних ліків, що їхні побічні ефекти, на думку Фердьєра, й призвели до його передчасної смерті 1948-го.

У 1940-х Фердьєр дозволяв йому виходити в місто; але знаючи, що той насамперед піде в аптеку за опіумом або його похідними, він заздалегідь телефонував до місцевих аптекарів і просив видавати його пацієнту ліки проти кашлю в упаковці з-під наркотичних речовин. У Парижі все буде інакше. Його нові друзі допомагатимуть йому в пошуках наркотиків, а Фердьєра перетворять на демона, який уособлює усю репресивну психіатричну машину, примусово ізолює психічно хворих та завдає їм нелюдських страждань. У повоєнні роки Ізідор Ізу та його друзі щоночі телефонуватимуть лікарю додому та звинувачуватимуть у тортурах Арто.

Хто з них мав рацію: психіатр, який прийняв його серйозно та прагнув урятувати, часом збільшуючи його страждання? Чи паризькі друзі, які дали йому омріяну свободу, що вбила його за два роки?

Питання, яке нині, напевно, залишається без відповіді.

***
Того травневого ранку 1946-го року, коли Арто та Фердьєр стоять на платформі на Аустреліцькому вокзалі  в Парижі – вони востаннє бачать один одного – обоє, напевно, розуміють, що той збіг обставин, який поєднав їхні долі, перебуває по той бік поразок чи перемог. Один із них зазнав професійного фіаско, адже не зміг принести зцілення своєму пацієнту – але увійшов до історії літератури як лікар одного з найкращих письменників століття, якому він, можливо, в чомусь усе-таки допоміг. Інший отримав, нарешті, свободу – омріяну свободу поза стінами притулку, свободу для нового життя, що виявиться сильнішим за нього і зламає його за якихось двадцять місяців. Зцілення було йому непотрібне: «вилікувати хворого – це злочин, / це означає пригноблювати існування життя, / людина була хворою від самого початку».

Арто був хворим до самого кінця. В останньому з чотириста шести зошитів колишній пацієнт номер 262.602 напише: «Магія існує». Далі дата – 4 березня 1948: вірогідно, вона означала призначену зустріч. Останній запис у зошиті уривається на словах: «Один і той самий персонаж повертається щоранку, щоб здійснити свою огидну, злочинну та вбивчу місію – зачаклувати мене, щоб продовжувати робити з мене вічного зачаклованого».

Він ще не знає, що  4 березня 1948-го року стане днем його смерті.