Морок, що знає

Тарас Федюк. Хуга: Поезії. – К.: Гамазин, 2011

В одному зі своїх недавніх опусів я писав, що Тарас Федюк є одним з найбільш відданих слуг Рими в сучасній українській поезії. Він не просто не пише верлібрів у час, коли писати їх стало нарешті популярно, а й гостро критикує жанр верлібру, вважаючи його згубним для мистецтва поетичного. Мені ж завжди верлібр здавався прогресивнішою формою, ніж силабо-тонічний вірш, тож логічно, що до Федюкової творчості я ставився з певною дистанцією. Та читання поезії має сенс, коли ти готовий долати власні стереотипи. Для такого ламання може бути замало просто читати, треба перечитувати, робити паузи, повертатися.

Як і попередні збірки Тараса Федюка, «Хуга» складається із силабо-тонічних та тонічних віршів, майже позбавлених пунктуації (найчастіше трапляється тире). Мовлення автора часом здається невимушеним, природним, наближеним до розмовного мовлення, і цим можна пояснити деякі відхилення від норм літературної мови (русизми, сленг і т.п.). Проте подеколи Т. Федюк відхиляється від літературної мови та віршованої традиції настільки, що про природність його мовлення говорити не випадає. Особливо вільно поводиться він зі синтаксисом: пропускає слова, не завершує фрази, ігнорує загальноприйнятий порядок слів у реченні. Володимир Моренець у рецензії на одну з попередніх збірок «Трансністрію» (2007 р.) висловив думку, що такі “стильові поступки сьогоденню” неістотні. “Це як згода поміняти кльоші на завужений фасон”, – пояснює літературознавець. Мені ж здається, що коли певний прийом стає для митця традиційним, то, мабуть, цей прийом для нього важливий. Інверсія та еліпсис – найголовніші стилістичні засоби, до яких вдається Федюк; зрідка трапляється й анаколуф – словосполучення, в якому слова погано узгоджуються між собою. Читачеві доводиться вслухатися у провали в досить-таки плавних звукорядах поезій, а часом подумки перебудовувати фрази, додумувати пропущені словосполучення.

Візьмім, наприклад, такий рядок: “де я жив колись хоча” (с. 56). Цей рядок не має продовження – вірш так і завершується сполучником, який сполучає… текст з невисловним. Поетичний ефект виникає не лише завдяки нагромадженню мовних засобів, а й завдяки їхній елімінації. Звичайно, що коли б не мундир рими, то цієї і подібних поетичних вольностей у віршах Федюка або не було б, або вони виглядали б дуже дивно. Рима, сковуючи поета, дає йому водночас і додаткові можливості. Хоча залишається вічна проблема: як уникнути полону, як не стати невольником мови. Володимир Моренець у згадуваній статті писав, що в окремих випадках мова таки “поневолює” Тараса Федюка. Це дуже складне питання, яке я волів би залишити без відповіді. Відповідь на нього мала б бути відповіддю на слизьке питання співвідношення раціонального й підсвідомого у поетичній творчості.

Значна частина поезій Федюка – твори безсюжетні, а тому вони видаються таким собі нанизуванням реалій, яке має шанс стати цілісною картиною лише за умови активної емоційно-інтелектуальної співучасті читача. На щастя, поет усвідомлює це і ставиться до своєї творчості з певною мірою відстороненості. Якби я став наводити приклади самоіронії у його текстах, то їх обсяг, напевно, перевищив би обсяг цієї статті. Зупинюся тільки на одному вірші, випадково чи ні розташованому в самому осерді книжки (с. 69–70):

пішли дощі і південь нарешті намок
намок бур’ян про який всі думали що загориться
намокло поле на ньому ферма на ній замок
намок ставок садок млинок ну і дідок для годиться

хоча вже пізно початок серпня стара вівця –
телячі очі в холодній вовні холодні слюди
на темній воді лиману біліють сліди Творця
він тут лиманом, виходить, часом виходить в люди

прогулянковий катер туман іржа
причал об який бортом скрипіти і жити мушу
запас на зиму: собака морква буряк душа
прогулянковий катер що викинувся на сушу

гронами на горищі прив’ялений виноград
рука у гронах літає неначе птиця дзьобата
і навіщо потрібен був цей смішний маскарад
що звався життям ці маски розв’язки ця вата

між вікон і зрештою навіть невмотивований хист
писати чорнильним кольором рядки поріділі…
але пішли дощі такі пішли дощі
і зміст
розмито
а це найголовніше в нашому ділі

Початок вірша нічого особливого не обіцяє. Другий, третій і особливо четвертий рядок першого катрена видаються непотрібними. У другому катрені виділяється третій рядок – поява Творця вносить у вірш певну серйозність. У третій строфі, зокрема у другому рядку, вектор поетичного зображення переноситься із зовнішнього світу у внутрішній, приморські реалії стають знаками, що метафорично передають стан ліричного суб’єкта. В інших рядках строфи проглядається якась тьмяна історія прогулянкового катера (персоніфікація ліричного суб’єкта), який викинувся на море. У четвертій і п’ятій строфі поет скептично підсумовує власне творче життя, і тепер стає зрозуміло, що історія з прогулянковим катером, яка спершу здавалася лише епізодом, – то, виявляється, і було життя. Слово “горище”, яке при першому читанні не привертає до себе уваги, напевно апелює до назви попередньої збірки автора. З безпощадністю, що наближається до Рембо, Федюк називає власне творче минуле “ватою між вікнами”, “невмотивованим хистом”, а образ прогулянкового катера, схоже, є алюзією до «П’яного корабля» Рембо. Єдине, що поет каже тут у своє виправдання, – те, що зміст його віршів розмито дощами. Але при цьому він визнає, що зміст – це таки найголовніше (формально це підкреслюється сильною позицією завершального рядка). Уточнювати, що то за дощі, було б з його боку самосуперечливо: тоді зміст вірша вже б не був розмитим. Отак на початку блідий, дещо фривольний вірш вкінці виростає в струнку архітектурну форму, в якій кожен елемент виявляється глибоко осмисленим.

Скепсис, самоіронія, відчуття ностальгії і втоми, забуття і невиражальності, неухильного наближення старості і смерті – мотиви, які пронизують збірку. Назва книжки й образ снігу, завірюхи, що часто трапляється у віршах, – як і той дощ, про який мовилося в щойно аналізованому творі, – символічно позначають життєві негоди. Але сніг – це і те, що замітає сліди минулого, і те, що само стає тимчасовою реальністю (пригадуєте рефрен з Війонової «Балади про дам минувшини»?). Особливо цікавими є ті вірші, в яких помітно певний внутрішній сюжет, діалектику, драматизм. Наприклад, в останньому вірші «Хуги» ліричний суб’єкт спершу ставить риторичне питання: доки йому суджено жити (“люстро-люстерко скажи / до якої точно дати / буде цей федюк мордатий / вранці в тебе зазирати?”), а наприкінці запитує, доки-то він брехатиме, буцім справді хоче знати відповідь на попереднє запитання. Варто також звернути увагу, що у відомій баладі Пушкіна, від якої відштовхується український поет, слова звернення до дзеркала були закляттям, що змушувало чарівне дзеркало показати найкрасивішу на світі даму, тоді як у Федюковому вірші місце дами займає смерть. Виходить, що на рівні підтексту у вірші присутня метонімія жінка – смерть.

Тема любові так само важлива у цій збірці, як і тема смерті. У мене склалося враження, що в «Хузі» чергуються групи віршів, у яких домінують одна з цих тем. Такі собі хвилі, що змінюють одна одну. Звичайно, і те й інше виявляються в найширшому сенсі. Любов може бути присутня як відчуття гармонії з природою, з батьківщиною, а смерть – як кінець світу і т.д.

Ось, наприклад, вірш «не ходити угору…» (с. 23) – пропаганда недіяння, пасивності. Вірш відчаю (це видно навіть на граматичному рівні). Після такого логічно було б скласти руки й чекати. Але ліричний герой збірки йде іншим шляхом: відчай раптом обертається на відчайдушну любов, сила якої наближається до релігійного фанатизму: “я тебе притисну до грудей / ту котору / як останній в світі іудей / тору” (с. 25). Відчайдушна любов так чи інакше продовжується у кількох наступних віршах, в яких читаємо про вражаючу вікову різницю між коханцями (57/22), про те, що герої готові кинути все і виїхати кудись подалі на Кіпр, про перевагу підсвідомого над рутиною. Коли любовна заслона спадає з очей ліричного героя, то знову оприявнюється тема смерті (зокрема, у віршах, присвячених покійним друзям і митцям). Деколи хвилі еросу і танатосу накочуються одна на одну в тому самому творі. Скажімо, у вірші про Кіпр все починається з передчуття смерті: “мені уже стільки років – нікуди пхати”, але за принципом маятника передчуття кінця виливається у грандіозні плани на майбутнє, втома дає снагу до сміливих учинків. У найдовшому в книжці вірші «ти давай давай художник…» поет вдається до антитези: голі груди / гола правда (с. 91).

Коли ми ведемо мову про поезію, то найголовніше у ній – не теми, не формальні риси, а щось, що вислизає з-під аналітичного інструментарію, що впізнається за фрагментом тексту і що називаємо словом “стиль”. Тарас Федюк виробив свій стиль (наскільки вдалим є його досвід – про це можна дискутувати). І це дає йому підстави сказати: “нема мистецтва є лише портрети / поетів мов каміння вглибині // ріки…”