Марія Парр: «Я прагну, щоб моя мова не зникала…»

Марія Парр

Ім’я норвезької письменниці Марії Парр українським читачам стало відоме зовсім недавно. 2012 року вінницьке видавництво «Теза» представило її творчість одразу двома повістями – «Вафельне серце» і «Тоня Ґліммердал» (обидві в перекладі Галини Кирпи). Втім, письменниця вже таки встигла зацікавити українського читача, і насамперед –  своїм умінням проникати в найпотаємніші сховки дитячого серця. Цебто вмінням торкатися низки проблем, властивих дитячим переживанням у сучасному повсякденні. Самотність і дружба, втрати і знахідки, дорослість і дитячість, передані Марією Парр, свідчать про її надзвичайно глибоке розуміння дитячої душі й повагу до насправді тонкого, вразливого дитячого світу.

Скажімо, Лена, головна героїня «Вафельного серця», мріє про тата. Ленині переживання знаходять відгук у серці її приятеля Трілле, дідусь якого  втратив  свою старшу сестру.  Міцна дружба і взаємоповага зміцнюють стосунки Трілле, Лену та дідуся й навчають дітей бачити радість у дрібних життєвих деталях. Тоня, героїня повісті «Тоня Ґліммердал», мешкає на хуторі з татом, натомість її мама перебуває далеко від дому, бо вона досліджує моря і океани. До того ж, Тоня – єдина дитина на хуторі. Однак її дружба з колишнім скрипалем Ґунвальдом – стареньким чоловіком, який би їй годився в дідусі, — сприяє всьому тому найкращому, що згодом за сюжетом відбувається з Тонею.

Літературні критики часто порівнюють персонажів молодої норвежки з героями класика шведської дитячої літератури Астрід Ліндґрен. І це не дивно, адже книжки Марії Парр достоту, як і в Ліндґрен, незважаючи на проблематику й наратив, так само сповнені легким непересічним гумором і психологічною переконливістю змальованих образів і життєвих ситуацій.

Марія Парр. Вафельне серце / Пер. з норв. Галина Кирпа. – Вінниця: Теза, 2011

Герої повістей Марії Парр уміють долати всі перешкоди  лише тому,  що мають сильне відчуття родини і справжньої дружби. А це, треба сказати, непроста наука для кожної людини. Тож долаючи  всілякі труднощі, Лена, Трілле, Тоня та інші щасливо вибираються, здавалося б, із безнадійних ситуацій, не озлоблюючи душі, і гідно витримують украй недитячі випробування  на своєму дитячому шляху. Та насамперед літературні персонажі Марії Парр вирізняються неабиякою емоційною глибиною найкращих граней людської душі, що сприяє збереженню традиційних цінностей у літературі та житті.

Нині до уваги читачів я пропоную нашу з Марією  розмову про її формування як читача, про дитячу літературу, дитинство і реалії.

— Маріє, в Україну Ви, можна сказати, увірвалися двома своїми чудовими книжками. Тож, звичайно, Вашим українським читачам і пошановувачам Вашої творчості кортить дізнатися про Вас більше. Розкажіть, будь ласка, де і в якій родині Ви народилися, хто Ваші батьки?
— Мені 31 рік, я зростала в місцині, схожій на ту, де живуть мої літературні герої, цебто на заході Норвегії, в невеличкому селищі, що називається Ванилвен. Я маю брата і двох сестер, молодших за мене. Коли ми були дітьми, я любила розповідати їм усілякі вигадані історії, які згодом перемандрували в мої книжки. Я вчилася на вчительку, а нині працюю неповний робочий день у старших класах школи в Ванилвені. Цього літа я вийшла заміж, тож тепер ми, очевидно, оселимося десь неподалік тих місць, звідки я і мій чоловік родом. Окрім того, я страшенно люблю вибиратися на природу: в гори чи на морське узбережжя разом зі своїми приятелями і родиною.

— Де Ви здобували освіту?
— Я вивчала скандинавську мову і літературу в Берґені й здобула ступінь магістра з теми «Діти як читачі літератури».

— Чи мріяли ви стати саме дитячою письменницею? У якому віці написали перший літературний твір? Що то було – вірш, проза?
— Мене завжди вабила творчість, бо вже перші свої оповідання я записувала в зошит, тільки-но навчилася зводити літери докупи. Загалом свої спроби для дітей я розпочала ще змалку з усіляких вигадок, які зачаровували мене, хоч нікуди далі з ними я не рипалася (усміхається). Втім, мені постійно хотілося чогось іще. Писання завжди було всього-на-всього хобі, додатковим проектом. Мені не досить весь час сидіти за письмовим столом. Я маю потребу бачити людей, робити щось інше. Але своїми першими літературними творами я вважаю саме ті вигадані історії, які я розповідала братові та сестрам у дитинстві, а тільки записала їх тоді, коли навчилася це робити.

— Творчість яких авторів сформувала Марію Парр як письменницю? Які книжки Ви перечитуєте на дозвіллі? До яких книжок повертаєтеся в літературній праці?
— Астрід Ліндґрен. Свого часу її книжки справили на мене сильне враження. Вони й досі мене захоплюють. Вона пише сміливо й щиро, з гумором та сумом водночас і неймовірно мудро. Крім того, я загалом багато читаю, та оскільки мені випало вивчати скандинавську літературу, то саме вона цікавить мене найбільше. Хоча мушу визнати, що мене надихають не тільки книжки, мене наснажують на творчість і ті історії та бувальщини, посеред яких я завжди живу. Я виросла поруч із добрими оповідачами-казкарями, і це, певно, чи не найголовніше.

Марія Парр

— Маріє, Ви отримали чималу кількість літературних премій і нагород,  поціновувачі літератури й літературні критики часом Вас називають «новою Астрід Ліндґрен». Що Ви гадаєте про такі порівняння? І як впливають на Вашу творчість  уже здобуті літературні премії та нагороди?
— Порівняння з Астрід Ліндґрен, звичайно, приємне, бо я захоплююся її творчістю, та, водночас, воно неправильне. Я написала лише дві книжки і, наскільки сама розумію, переді мною як письменником лежить довгий шлях, тому мені трохи ніяково, коли моє ім’я згадують в одному реченні із ім’ям Астрід Ліндґрен. Щодо премій і нагород, то я маю такі самі відчуття: для мене обтяжливо їх сприймати, бо я не прагну якоїсь особливої  уваги до своєї персони, але здебільшого вони мене тішать, я дуже радію і шаную ці відзнаки. Минулого року я нічого не писала, але почувалася зовсім незле. Очевидно, все, що сталося після виходу моїх книжок, вимагало від мене перерви. Зараз я очікую на час, щоб знову спробувати писати.

— Вам двічі було присуджено премію Norеgs Mållag, яка дається за розвиток літератури, написаної саме новонорвезькою мовою. Розкажіть трішки, будь ласка, що ця премія означає загалом і що вона важить для Вас особисто?
— Так, у Норвегії – дві писемні мови. Вони дуже схожі, кожен норвежець  розуміє обидві, у нас і в школі вивчають дві мови – букмол і новонорвезьку. Букмол – це, так би мовити, норвегізована дансько-норвезька літературна мова (Норвегія була під правлінням Данії 400 років), а новонорвезька – це писемна мова, створена Іваром Осеном, що базується на норвезьких діалектах і давній норвезькій мові. Нині вони схожі, як ніколи. На західному узбережжі Норвегії, де я виросла, у нас в основному побутує новонорвезька. Це маленька мова, і я пишаюся, що належу до мовних меншин. Я люблю свою мову, здебільшого тому що вона дуже близька до моєї розмовної мови. Писати дитячі книжки новонорвезькою – означає багато, бо треба вміти читати мовою, якою прагнеш писати, проте всі діти ростуть у середовищі букмолу. Та найголовніше, що це мова, якою я найкраще самовисловлюся. Мені хочеться, щоб усі читали мої книжки, а не тільки ті, хто спілкується новонорвезькою. Премії значать немало, бо я прагну, щоб моя мова не зникала і щоб її любили. І премії стали таким собі підтвердженням мого прагнення.

— Ви пишете реалістичну прозу для дітей. Мені на очі  нещодавно натрапили слова американської письменниці Урсули Ле Гуїн: “Я вірю, що реалістична проза для дітей – це найскладніша медіа… (I believe that realistic fiction for children is one of the hardest media to…)” А як вважаєте Ви, Маріє?
— Ну, не знаю… гм. Я просто взяла тему, яка для мене була найближча і певною мірою найпростіша. Не думаю, що я завжди писатиму реалістичну прозу. Мені хотілося б спробувати себе і в інших жанрах.

— Як Ви задумуєте свої твори? Що впливає на вибір теми? Чи довго Ви опрацьовуєте готовий текст перед тим, як віддати видавцеві?
— Працюю над текстом довго, кілька років (але, як я сказала, просиджувати цілий день за письмовим столом – заняття не для мене). Задум  часто розпочинається з персонажів і довкілля. Далі я просто мушу писати і писати, поки все впізнаватиметься. А потім мало-помалу з’являються пригоди і визріває проблематика. Напевно, можна працювати набагато ефективніше, однак писати так, ніби ти читаєш нову книжку, не знаючи заздалегідь, як вона закінчиться, – для мене задоволення.

Марія Парр. Тоня Ґліммердал. Повість / Пер. з норвезької Галина Кирпа, малюнки Ошильд Ірґенс. – Вінниця: «Теза», 2012

— А до чиїх порад Ви дослухаєтеся? Хто, як правило, буває першим читачем рукопису?
— Дехто з найближчих друзів і мій чоловік. Не тому, що вони чимось пов’язані з літературою (здебільшого навпаки), а тому, що вони самі багато важать для мене і сприймають те, що я пишу, як найглибшу частинку моєї душі. Якщо їм подобається, то я впевнююся, що мені вдалося. Я часто оповідаю їм, що саме мені дається проблематично, і читаю їм написане. Однак найвимогливіший читач – мій редактор Раґнфрид Тругауґ. Я залюбки обговорюю з нею свої задуми і дослухаюся до її порад. Я дуже вдячна багатьом людям за їхню допомогу. Творчість – не поодинокий процес. Вигадками треба ділитися!

— Чи доводилося Вам переживати досвід Лени або Тоні? Скільки задумів Ви черпаєте з власного життя, а скільки творите  з уяви?
— Здебільшого задуми приходять з уяви, у мене ніколи не було тих проблем, що їх переживали Лена чи Тоня. За біографією мені ближчий Трілле.  Але я відчуваю, що проблеми Лени і Тоні – важливі.

— Обираючи місце дії своїх творів, Ви обираєте специфічні й цікаві “глибинки” Норвегії, а не великі урбанізовані міста. Це Ваш усвідомлений  вибір?
— Я думаю, що вибрала їх через те, що ті місця я достеменно знаю. Я виросла в такій самій місцевості, і мені досить лише заплющити очі, щоб почути, як розмовляють люди, і дізнатися, що відбувається. Це просто і природньо – писати про щось таке, що тобі добре знайоме.

— Тітка Вашої героїні Тоні твердить: “– У житті потрібні дві речі –  спритність і самовпевненість”. Які дві речі у житті потрібні особисто Вам, Маріє?
— Хе-хе. Я не знаю. Напевно, мені потрібні три речі: люди, природа і творчість, десь у такому порядку.

— Чим для Вас особисто  найцікавіша сучасна норвезька література для дітей? Що Вам у ній найбільше імпонує?
— Мені подобається бути її частиною. Я пишаюся своїми колегами, я пишаюся, що норвезька література цінує дитячу літературу на рівні дорослої. Мені подобається вибір і дискусії. Все це переконує в тому, що дітей треба сприймати серйозно. Для мене немає важливішої літератури.

— У яких країнах Ви вже презентували свої книжки? Чи маєте намір презентувати їх в Україні і від кого це залежить?
— Ви маєте на увазі, в яких країнах я була зі своїми книжками? В небагатьох: у Німеччині, Росії, Франції, Нідерландах. Я їздила туди, оскільки мене запрошували на різні фестивалі. Зараз, очевидно, на певний час мені доведеться відкласти свої подорожі, бо до Різдва ми готуємося стати батьками.

О, тоді прийміть, Маріє, наші щирі побажання родинного щастя! Та однак письменник такого рівня, як Ви, звичайно, не може не писати. Якщо не секрет – коли можна сподіватися від Вас творчих новинок?
— Я не знаю. Часом закрадається сумнів: а що, як більше не буде книжок? Хоч усе-таки в глибині душі я відчуваю інше – ще будуть. Просто для мене  неприйнятно писати безперестанку. Нехай краще я напишу кілька хороших книжок, ніж багато не дуже хороших. Але, здається,  зараз у мене є задум. Тут лишень треба буде побачити, чи зумію я скерувати його в потрібне русло.

— Дякую за приємну розмову і відвертість.

Розмову з Марією Парр провела і переклала з англійської Оксана Лущевська.

Галина Кирпа

Трохи про Марію Парр із перекладачем — Галиною Кирпою
— Пані Галино, як з’явилася у Вас думка перекладати Марію Парр?
— Ще 2005-го року мені надіслали з Осло каталог книжкових новинок кількох норвезьких видавництв. За коротенькими анотаціями я вибрала три книжки, серед них і “Вафельне серце” – дебют студентки філології Марії Парр. Ту повість було визнано серйозною заявкою в дитячу літературу. Вона справді мала великий творчий успіх і, як виявилося, не даремний. Друга Маріїна книжка, цебто «Тоня Ґліммердал», вийшла через чотири роки, і це свідчило про те, що письменниця не поспішає просто видаватися, а має намір серйозно працювати в дитячій літературі.

Є книжки, що з перших сторінок захоплюють справжністю. Отак у мене було і з Марією Парр. Щось схоже на це я завжди відчуваю, читаючи “Звук павутинки” Віктора Близнеця, яку досі вважаю перлиною української літератури для дітей. І якби мені тоді поталанило знайти видавця, український переклад міг би бути найперший, а тепер ми скромненько пасемо задніх за британцями, китайцямим, чехами, поляками,  японцями, ісландцями, росіянами… одне слово, наше “Вафельне серце” аж шістнадцяте. Принагідно згадується характерний епізод із “Маленького принца”. «Якщо скажеш дорослим: “Я бачив гарний будиночок цегляного кольору, на вікнах герань, а на даху голубів”, вони не можуть уявити його собі. Їм треба сказати так: “Я бачив будинок на сто тисяч франків”. Тоді вони вигукнуть: “Яка розкіш!”» Ці дорослі чимось схожі на українських видавців. Коли ти, скажімо,  скажеш їм: “Я знайшла прекрасну норвезьку письменницю, яка пише так тепло і зворушливо, що душа завмирає”, вони ніяк не відреагують. Радше всього – вдадуть, ніби не почули. Тож, мабуть, добре було б мати  більше видавців, які помічають будиночки з геранню на вікнах і голубами на даху. Та, думаю, якби в нас справді їх було більше, то в шухлядах таких першорядних перекладачів, як Ольга Сенюк чи Євгенія Горева, не лежали б роками невидані переклади світових шедеврів. Але спробувати довідатися, чому це так, мабуть, набагато складніше, ніж за тієї чи іншої нагоди згадувати їх як “живі легенди українського перекладу”. Однак це вже тема іншої розмови.

— Чим Вам особисто цікава письменниця Марія Парр?
— Насамперед світом дитинства, який вона творить. Він у неї без найменшої фальші, тріскотні, порожнечі. У тому світі повно сміху та не менше й смутку, і найбільша майстерність її в тому, що вона не змушує читача сміятися чи плакати, не переконує в своїй правоті, не розтлумачує, що вона цим чи тим хоче сказати. Вона  просто дає все відчути, цебто пережити серцем. Марія Парр прекрасно “успадкувала” Лисові слова, сказані на прощання маленькому принцові: “Лише серце бачить. Найголовнішого очима не побачиш”. Її маленькі герої постійно вчаться “бачити серцем”. Далеко не кожен дорослий здатен на те, на що здатна десятирічна дівчинка! Загалом діти Марії Парр – чудові! Для них поняття дружби – то ідеал людських взаємин, де немає місця брехні, лицемірству, нещирості. Така собі ненав’язлива розумна педагогіка. Як писав відомий шведський поет Леннарт Гельсінґ у книжці своїх роздумів про дитячу літературу: “Уся педагогічна література погана, але вся добра література педагогічна”. Думаю, ці слова повністю стосуються творчості Марії Парр. Недарма нею захоплюються і вивчають у школі.

— Які імена вас найбільше приваблюють у норвезькій літературі для дітей?
— Чи не в кожної дитини є плюшевий ведмедик, але не кожна дитина вміє уявити його Вінні-Пухом. Очевидно, це треба вміти! Мабуть, справжній письменник завжди є тією дитиною, котра вміє оживити плюшевого ведмедика і назвати його Вінні-Пухом. А надто той, хто пише для дітей. Мене тішить, що у норвезькій літературі немало добрих імен. І кожен перекладач має можливість свого вибору. А  Турмуд Гауґен, Клаус Гаґеруп, Оса Ґан Шведер і Марія Парр – мій невипадковий, осмислений вибір. Коли ж я перечитую, Оксано, ваші розмови з Клаусом і Марією, то впадає в око ще одна, майже забута нині чудова риса норвезьких письменників – у жодного немає намагання комусь сподобатися чи виділитися! Вони – представники різних поколінь і художніх стилів, але завдяки їм дитяча література Норвегії тримає високу мистецьку планку. Це справді щаслива література. І відкривати її для себе також щастя.

— Які запитання ви самі хотіли б поставити Марії Парр?
— Пригадується, Марк Твен наприкінці свого Тома Сойєра писав: “… коли пишеш для дітей, став останню крапку там, де тобі зручніше”. У тому, що Марія Парр ставить крапку там, де й належить, у мене сумнівів немає. Але одне запитання не дає мені спокою –  чи справді в “Тоні Ґліммердал” поставлена остання крапка?  Сама я ту крапку в перекладі поставила дуже знехотя…
Розмовляла Оксана Лущевська

Додаток:
Ось тут можна переглянути кадри з десятисерійного телевізійного фільму “Вафельне серце”, помилуватися дивовижними краєвидами, побачити, кого саме із 600 дітей було вибрано на роль Лени та Трілле, почути прекрасну музику і пісню у виконанні популярного норвезького барда Одда Нурстоґи.