Коротко про книги і життя

Володимир Хрущак. Книга життя. — Львів, 2012

Приступаючи до критичних статей слід, задля годиться, ознайомитись із усіма працями певного письменника, або, принаймні, з кількома. «Книга життя» стала моїм дебютом у знайомстві з львівським автором Володимиром Хрущаком, і цьому можна навіть порадіти – таке знайомство убезпечує від непотрібних порівнянь і дає змогу абстрагуватися від певних узагальнень, котрі часто псують невтаємниченому читачеві усю споживацьку «малину».

Володимир Хрущак відомий у журналістських колах значно більше, ніж у колах письменницьких попри те, що «Книга життя» – третя у його творчому активі. Письменник оминув усталений для багатьох початківців цикл розвитку «від поезії до прози», і десять років тому дебютував одразу романом «Зовнішня приємність страждання». За кілька років його особистий архів поповнився ще одним романом, «Феміда на ланч», і ось — маємо ще й збірку оповідань.

«”Книга життя” – це справжня знахідка для цінителів високої літератури», зазначено на палітурці книжки, котра вийшла за сприяння «Західно-Українського консалтинг центру». Щодо «вищої і нижчої» літератур, то тут можна сперечатися, бо література, напевно, надто широкоформатний феномен, аби поділятись на чорне і біле, але, безперечно, заслуговує на повагу думка автора про те, що письменницьке ремесло – насамперед поклик душі, спроба самовираження, а література – явище, дане нам не задля вдоволення власних амбіцій, а для віддзеркалення кращого боку реалій. Відтак, «Книгу життя» навряд чи можна зарахувати до тих, що висять паперовими гронами у вітринах усіх столичних книгарень, і викликають прагнення обговорювати й сперечатися через двоїсті колізії на відкритих літературних круглих столах. Таку книжку радше читатимеш на самоті вдома. І якщо обговорюватимеш – то з вузьким колом знайомих, котрі також дотримуються думки, що сучасна література – не майданчик для самопіару і не дешевий генделик, де можна досхочу плювати на вічне. Через це, зокрема, у «Книзі життя» ви не знайдете екскрементально-блювальних словесних вправлянь, епатажних трактувань чи нігілістичних суджень. Зате знайдете чимало внутрішніх переживань автора, майстерно (і не дуже) завуальованих під переживання героїв, і це мало б позбавити Володимира Хрущака від набридливих запитань, чи не з себе, бува, він змальовував своїх персонажів. Знайдете чимало здорової містики (без наркотичних трансів, сомнамбулічних сновидінь і просто обкуреного марева), пошук відповіді на вічні запитання, трохи історії, гостросюжетних колізій, і навіть трохи еротики знайдете (якщо пошукаєте).

Улюблениця Чарлза Доджсона, маленька Аліса Лідделл, щиро вважала, що книжки без картинок, або принаймні без діалогів, – книжки нецікаві. Серед шести оповідань Володимира Хрущака (хоч одне з них – радше повість) картинок, ви, звісно, не знайдете. Мало знайдете й діалогів, бо через переважно наративний стиль викладу для прямої мови персонажів тут не знайшлося досить місця. Зате одне й друге – картинки з діалогами – компенсується стислим і справді захопливим динамічним сюжетом. Тоді як чимало сучасних творів написано за принципом «що бачу – про те й пишу», Володимир Хрущак пропонує нам текст із чітко окресленими подіями – тут є й зав’язка, і розвиток (дарма що часом надто стрімкий), і розв’язка, або принаймні натяк на неї. Текст, не обтяжено суржиком, сленговими словечками та регіоналізмами, він читається легко. Автор не дотримується формули «текст заради тексту», не бавиться у слова – текст тут є засобом, а не кінцевим результатом, і, попри дрібні винятки («мішура», «неустанно», «шарахаючись» тощо), засобом якісним.

Події у романах Володимира Хрущака мали за дислокацію Львів. У «Книзі життя» автор зсуває рамки місця, воліючи бавитись із іншими матеріями – часовими. Попри те, що в тексті часто-густо за описами можна здогадатися, що дійові особи живуть, люблять і працюють у Львові (або у місті, що разюче його нагадує), першопочаткову увагу тут приділено саме часу. Герої постійно балансують на межі певних часових рамок: в оповіданні «Автопортрет» бачимо елементи такої собі реінкарнації, де взаємозв’язок людини з його другим «я», котре існує десь у примарному паралельному всесвіті, настільки сильне, що може впливати на реальність; у «Виправленні минулого» героєві варто знайти лише один втрачений за прожиті роки елемент пазлу, – і все його життя стрімко змінюється. У повісті «Книга життя» герої, шукаючи загадковий артефакт древньої писемності, не лише мандрують минулим, стикаючись із цілком реальними історичними постатями – Юрієм Дрогобичем, Богданом Хмельницьким, Іваном Вишенським, Григорієм Сковородою, – а й мають шанс зазирнути у майбутнє. Повість ознайомлює нас із двома приятелями-бібліофілами, котрі, полюбляючи у вільний час теревенити про цікаві й рідкісні видання, несподівано для себе виявляють існування древньої книги, наділеної, як кажуть, містичними властивостями, за котрою свого часу полювало чимало людей. Не злякавшись труднощів, друзі кидаються на пошуки, самі не знаючи, що принесе їм «Книга життя»: впевненість у завтрашньому дні чи страх перед невідомим, шанс змінити власну долю чи муки нерішучості. Пошуки героїв таки винагороджуються, і після довгої мандрівки у часі, книга таки потрапляє їм у руки…

Часом я ловила себе на думці, що сюжет деяких оповідань віддалено нагадує фантастичні фільми про невідворотність смерті, каверзи фатуму, повернення у минуле тощо. Однак на сторінках книжки письменник через детективні колізії постійно підводить нас до понять любові, стосунків, добра і зла, справедливості… Філософський підтекст незмінно прочитується у кожній з шести складових збірки, одначе без занудного, менторського характеру, як це нерідко бачимо у любителів прочитати читачеві лекцію про власну літературну невдовбенність – Володимир Хрущак радше закликає нас замислитися над одвічними дилемами людства, ніж одразу після ознайомлення стрімголов навертатися до праведного.

Якщо говорити про вади, то оповідання і надто повість відрізняються певною стислістю тексту – коли читаєш-читаєш, і тільки-но починаєш занурюватись у вихор фактів, персоналій і подій, котрими щедро закидає нас автор, сюжет уже летить далі і, з огляду на малу форму оповіді, даремно було б сподіватися, що ми ще повернемося назад. Може, через це й залишається після прочитання збірки фантомне й дещо прикре відчуття певної недоказаності. Адже, як каже сам Володимир Хрущак, були пропозиції перетворити повість «Книга життя» на повновартісний роман із купою пригод, розтягнути її, розширити додатковими сюжетними лініями, діалогами і навіть, можливо, картинками, аби уяву читача було як слід побавлено. Але тоді, ймовірно, ми отримали б іще одну гостросюжетну історію на кшталт прозового дебюту пана Хрущака, «Зовнішня приємність страждання». Натомість маємо збірку філософсько-містичних оповідок дещо в стилі Борхеса. Ось і добре.