Зиґмунт Мілошевський: «Сильний тренд – польська кримінальна література»

Зигмунт Мілошевський

Нині Зиґмунт Мілошевський уже не просто успішний журналіст, а відомий письменник, якого наввипередки перекладають у США та Великобританії. Його люблять польські режисери: два романи екранізовано, третій у роботі. Також він є володарем багатьох премій та просто цікавим співрозмовником. Із Зиґмунтом Мілошевським удалося порозмовляти про те, чого Ви не прочитаєте у Вікіпедії: про світовий бум сучасного детективу, тенденції жанрової літератури та про деякі особливості роботи автора над текстом.

— Які, на Вашу думку, тенденції чи тренди панують у польській прозі?
— Існує тренд високої, амбітної літератури. Це Ольга Токарчук, Міхал Вітковський, Дорота Масловська. Цей тренд завжди був сильний, але є й нові – у жанровій або популярній літературі. Раніше була популярною зазвичай жіноча література. Нині стала дуже сильною фантастика, зокрема наукова, яку перекладають багатьма мовами й відзначають нагородами — вона дійсно перебуває на дуже високому рівні. І сильний тренд – польська кримінальна література. Настільки сильний, що вже навіть помітний у цілій Європі. Їжджу світом і часто чую думки про те, що в Польщі пишуть багато детективів.

— Чи не ображає Вас сприйняття детективу як несерйозної літератури?
— Детектив є не несерйозною літературою, а розважальною. Я знаю, що багато колег пишуть детективи й хочуть здаватися Адамом Заґаєвським або Чеславом Мілошем… Натомість кримінальна література має бути простішою, має розважати. Мене це не ображає. Я знаю, що пишу розважальну і якщо за змогою можу сказати щось мудре — то окей. Але маю передусім подарувати читачеві три гарні вечори, коли він зможе відірватися від дійсності, забути про неї. Саме таким є завдання популярної літератури.

— Якщо говорити про Ваші тексти, зокрема про «Терапію злочину» («Uwikłanie»), то я би не сказала, що це винятково розважальна література. У них є потужна психологічна складова. У Вас немає враження, що кримінальна література долає рамки жанру й навіть уже має щось спільне з белетристикою? Якщо вже Ольга Токарчук звертається до детективу («Веди свій плуг понад кістками мертвих…»)…
— Схоже на те, що нині детектив не може бути чимось дуже простим, як за часів Агати Крісті або Чандлера: короткою історією трьох героїв. Читач потребує справжнього роману з героями, із другим планом… І часто інша література їм цього не дає. Вона загрузає у формальних експериментах, у прокладанні нових «доріг». Тому читачі звернулися до детективу, бо від часу його існування виявилося, що насправді детектив є сучасним реалістичним побутовим романом, який, щоправда, «починається з трупа». Нині детектив уже не може бути просто детективом. Він має бути романом психологічним, романом побутовим, із яскравим суспільним тлом – і це добре, бо можна писати справжній роман, пишучи детектив.

Читачі часто не звертаються до високої белетристики. Бо купують роман, а в ньому — 150 сторінок із історією одного дня. А багато читачів хоче таких живих історій, щоб як колись: приходив дід до вогнища й розповідав якісь дивовижні-дивовижні історії. Белетристика часто цього позбавлена.

Зигмунт Мілошевський. Терапія злочину / Пер. з пол. Б.Антоняк — Львів: Урбіно, 2012

Чи щось чути в Польщі про український детектив?
— Ні. Немає жодних перекладів, але я розумію, що тут пишуть детективи. У мене є таке собі передчуття. Досі триває мода на скандинавський детектив, і фактично всі їхні автори перекладені на багато мов, їхні романи – бестселери. Я маю надію, що ця мода завершиться й буде потрібна якась нова. І тоді, власне, з’явимося ми, тобто центрально- та східноєвропейський детектив. Адже читачам так сподобалися шведські детективи, бо дозволили їм пізнати якесь незнане суспільство. Якісь дивні шведи, скандинави, із заплутаною історією, холодні, замкнуті, з нетривалим фашистським минулим. Думаю, що ми є такою самою білою плямою на мапі. Звісно, є люди, які знають про Польщу, Україну й країни, що колись перебували за залізною завісою. Але наші детективи також можуть бути для них способом збагнути, що тут діється. Це помітно насамперед із рецензій. Усі американські рецензенти «Терапії злочину» писали менше про терапію, про психологію, а більше про те, що найкращим є нині те, що зараз відбувається за колишньою залізною завісою, як країна, яка колись була в радянському таборі, дає собі раду з минулим, як у нас змінюються люди. І це було для них дуже цікаво. Гадаю, що з цієї ж причини були би так само цікаві українські чи угорські детективи.

— Чим польська література може бути цікавою, окрім впливу історії на країну?
— Читача за кордоном узагалі не цікавить наша історія. Вона цікавить тільки нас: можемо собі сидіти над тим годинами. Натомість їх цікавить, що тут діється нині. Наприклад, часто шведські книжки трактують як туристичні довідники. Проводилися екскурсії слідами Курта Валландера (головний герой романів шведа Хеннінга Манкеля – Л.Я.) в Істаді, у Стокгольмі проводять екскурсії слідами Блумквіста (герой Стіга Ларссона – Л.Я). Читачі в Німеччині чи Іспанії дізнаються щось про Швецію і їдуть туди, щоб це побачити. І їх узагалі не цікавить історія. Тому я переживаю, що в Польщі пишуть надто багато історичних детективів. Пишуть, що відбувалося перед війною або взагалі десь там, у 17-18 столітті. Але це нікого за кордоном не цікавить. Усім вистачає своєї історії й чужу вони мають у дупі. А те, що відбувається тут і тепер, як це суспільство виглядає – це цікаво, якщо добре написано.

— Кілька Ваших романів екранізовано. Тепер, коли пишете текст, чи думаєте про те, як він виглядатиме на екрані?
— Мені вдається писати щось пластичне, але якби я почав думати, як би це виглядало на екрані, то став би себе обмежувати. Взагалі почав би міркувати, чи це можна було б зробити, чи це не було б задорого. У фільмі гроші мають велике значення, а в літературі – ні, я можу написати все. Звичайно, хочу, щоб книжки були екранізовані, але без перебільшення. Дві екранізували, третю буде екранізовано. Режисери сприймають екранізацію як величезну послугу письменникові. А це далеко не завжди має бути правдою. Наприклад, польське сучасне кіно є, на мою думку, посереднім, а польська література дуже добре дає собі раду. Письменники не конче потребують режисерів. Я нині дуже задоволений польською літературою. Хоч би про яку нішу ми говорили, всюди є щось дуже добре. Хочемо амбітної, мудрої літератури – маємо Ольгу Токарчук, хочемо якоїсь динаміки без дотримання стилістики – маємо Міхала Вітковського; маємо послідовників Лема.

Усе із цим добре. Письменники люблять екранізацію, бо це зазвичай означає більше проданих книжок, більше грошей, а всі ми жахливо бідні.

— Чи подобаються Вам екранізації Ваших книжок?
— Ні.

— Чому?
— Моя книжка («Терапія злочину») – про чоловіка, який проводить розслідування у Варшаві, а фільм – про жінку, яка розслідує справу в Кракові. У тому немає жодного сенсу. Розумію зміну місця. Якщо детективна фабула дійсно добра, то Варшава це, Ґданськ чи Краків – не має жодного значення. Але навіщо змінювати стать головного героя? Це мене трохи шокувало. Але коли би фільм був гарний, то це би теж не мало значення. А це не є добрий фільм, бо він нудний. А детектив нудним бути не може. Хоча й багатьом він подобається (наприклад, Анджею Вайді), проте мені – ні. І тут я в гарному товаристві. Кену Кізі так сильно не подобалася екранізація «Польоту над гніздом зозулі», що його навіть не згадано в титрах, він вилучив своє прізвище. І Стівен Кінґ ніколи не розмовляв із Стенлі Кубриком, бо ненавидів ту екранізацію (фільм «The Shining» – Л.Я). Потім зробив свою версію, що абсолютно не надається для перегляду. Тож я в гарній компанії письменників, ображених на режисерів.

— Деякі Ваші книжки існують в електронному форматі. Як Ви бачите майбутнє електронної книжки?
— Щопівроку видавець робить розрахунки, як продаються книжки. І два роки тому вперше з’явилось щось таке, як продаж е-книг. І я дістав за це якихось 102 долари. А під час останніх розрахунків це вже була тисяча. І бачу, що того є щоразу більше і добре, бо це означає, що більше люди читають. Я сам не маю рідера, але багато хто має. Думаю про те, чи не придбати собі електронну книгу, збираючись у відпустку, адже маю вибирати: чи взяти 10 кіло книжок, чи взяти щось, що менше важить. Думаю, що е-книги розвиватимуться, бо вони дуже заощаджують час. Не треба йти до книгарні, шукати. Якщо немає – не треба йти до іншої книгарні, де скажуть: «Може, ми Вам замовимо на понеділок». А тут усе можна отримати відразу. Хоч я не люблю читати в такий спосіб, але для літератури це добре.

Чи доводилося Вам колись звертатися до психотерапевта, психіатра, поліції? Мене цікавить, як Ви отримуєте доступ до тем, про які пишете. Це є приватний досвід, консультації чи документальна робота?
— Робота з документацією до роману завжди займає кілька місяців. Для написання «Терапії злочину» розмовляв із психотерапевтами, переглядав відповідну літературу, зустрічався із прокурорами, читав книжки про функціонування служби в комуністичні часи, зустрічався з журналістами, які займаються цією тематикою. Роман — це робота. Я не люблю літератури, у якій хтось розповідає, як йому погано, і потім хоче за свою книжку отримати 10 доларів. Якщо хтось витрачає 10 доларів на роман, то я хочу, щоб він отримав із читання якнайбільше. Якщо це щось про психотерапію, то має бути багато фахової інформації, про спецслужбу – інформації про спецслужби тощо. Робота з підготування потрібної мені інформації в мене забирає кілька місяців.

Зараз пишу роман про пошук утрачених під час війни творів мистецтва. Дія частково відбуватиметься у Львові. Так сталося, що найбільш таємничим колекціонером мистецьких творів у передвоєнній Польщі, власником величезної колекції та одночасно головою багатьох акціонерних спілок був львівський єврей. Навіть коли він працював у Варшаві, то одночасно вів справи й десь тут. Схоже, що у Львові й перебувала його вражаюча колекція. І я вже десь кілька місяців сиджу й читаю про вивезені картини, гобелени й уже сам почуваюся майже експертом. Знаю, хто де крав, хто як вивозив. Часом це настільки цікаві, захопливі історії, що не дав би ради це вигадати. Наприклад, не вигадав би того факту, що в 19 столітті в Польщі жив шалений польський граф, який не був ніяким графом, а насправді купив графський титул, і який колекціонував всякі картини, їздив цілою Європою. А потім купив собі острів на Середземному морі. І на острові побудував замок, як у казці, у якому тримав свою колекцію. Таке неможливо вигадати.

Зигмунт Мілошевський. Зміїні гори /Пер. з пол. Б.Антоняк. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2010

— Чи користуєтеся Ви власним досвідом, чи є в романах біографічні моменти?
— Часом використую роман, щоб висловити свої якісь погляди. Хочу, щоб мої книжки були цікавими, а моє життя є дуже звичайним і досить нудним. Якби будував роман на своєму житті, то це був би неймовірно нудний роман.

— Недавно був скандал з англійським письменником, який на Amazon.com писав відгуки на свої книжки. Чи в Польщі можлива така «практика»?

— У газетах – ні. А на інтернет-порталах, де не треба представлятися, можна писати собі рецензії. Я того не роблю. Але дружина пише мені рецензії (сміємося).

— А хто Ваша дружина за фахом?
— Моя дружина – режисер. Я тут жартую, але одного разу вона дійсно написала мені рецензію. Часом, коли переглядаю рецензії колег, теж думаю, що частину пишуть їм дружини (сміється). Проте завжди існує якась зовнішня оцінка. Це би завдало багато клопоту – написати собі багато добрих рецензій. Насправді можна перевірити, що рецензент писав, про які книжки. І часом трапляється таке, що читаю рецензію і бачу, що це хлопець, який написав 150 інших рецензій, коментарів, тобто просто має таке хобі – пише рецензії. А часом бачу на сайті колег – ентузіастична рецензія: «Найкращий детективний роман усіх часів». А рецензент написав тільки одну рецензію. Це підозріло.

— Вас називають то польським Стівеном Кінґом, то польським Стіґом Ларсоном. Хто Ви насправді? Які ваші літературні орієнтири?
— Звичайно ЗМІ часто дурні. І вміють тільки порівнювати (сміється). Часто журналісти шукають порівнянь. «О! Хтось написав кримінал, це – Ларсон. Хтось написав трилер. О! Це – Кінґ». Це ж брехня. А щодо авторитетів, то для мене найвагомішими письменниками завжди були Чарльз Діккенс, Астрід Ліндґрен і Ярослав Івашкевич.

Розмовляла Любов Якимчук

Любов Якимчук народилася 1985 року на Луганщині. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Магістрантка програми «Теорія, історія літератури і компаративістика»Києво-Могилянської академії. 2008-2010 - ведуча програм Національної радіокомпанії України (канал «Культура»), авторка передачі «Літературна кав’ярня». 2010 р. – стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». За книгу „ , як МОДА” отримала три відзнаки: диплом І ступеня Літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича „Привітання життя” (2008) та Літературну премію ім. Василя Симоненка (2010), а також лауреатство літературного конкурсу „Ноосфера” (2008). Лауреат Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» (за трагедію «Міміка», 2010), лауреат Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2008) та лауреат Всеукраїнського конкурсу читаної поезії „Молоде вино” (2007). Співавторка проектів відеопоезії та аудіопоезії. Літературознавчі статті та рецензії друкувалися в журналі «Сучасність», «Дніпро», на «ЛітАкценті», «Буквоїді» та в ін. виданнях. Поетичні тексти перекладалися польською, івритом та французькою мовами.