Накипіло?

Таня Малярчук. Біографія випадкового чуда. — Харків: КСД, 2012

Пропоную розгадати асоціативний ряд: «вальс, аншлюс, гірські лижі».

Це було легко, чи не так? Стереотипи – сильна штука, і мені навіть не треба казати «Моцарт» чи «Габзбурґи», бо це все-одно, що показати на Австрію пальцем. Ще можна було б згадати медицину: відомо, що в Австрії кваліфіковані лікарі. Там лікують президентів від отруєння діоксином та інші складні випадки.

Переглядаючи знімки величного, мов білий лебідь, Відня, я думаю, що це місто також чудово підходить для духовної терапії. Знаєте, коли треба віднайти внутрішній спокій, позбутися безсоння, покращити апетит – їдьте до Відня. А ще дуже допомагає писання. Про письмо як акт автотерапії відомо давно – Філіп Лежен про це багато сказав, та й не тільки він. Отож пишіть про все, що Вас турбує, мучить, не дає заснути… Одне слово, пишіть про все, що накипіло. Не факт, що з Вашої писанини вийде добрий роман, але ж важить інше – необхідно позбутися негативних емоцій, вихлюпнути їх на папір.

У випадку Тані Малярчук усе трохи інакше. Річ у тім, що Таня – таки талановита письменниця, тож результатом її автотерапії став роман «Біографія випадкового чуда». Не знаю як Ви, а я бачу на обкладинці цього видання зображення виснаженої дівчини, обличчя якої ховається за посмертною гіпсовою маскою. Певної тривоги додає також тло кривавого кольору. Водночас загальний дизайн обкладинки не є моторошним, а швидше підлітковим і навіть гламурним.

Читання лише підтвердило мій здогад: ця книжка сподобається передусім підліткам. Адже «випадковим чудом» є молода дівчина на ім’я Лєна, сповнена духу бунтарства та нонконформізму, котра шукає проявів чогось дивовижного у жорстокій буденності та хоробро й навіть безтямно йде на конфлікт зі збайдужілим суспільством. Підліткам також має сподобатися емоційна оповідь та не перенасичений «літературністю» текст, читати який швидко й легко. Крім того, підлітки, в переважній більшості, є недосвідченими читачами, тому вони навряд чи звернуть увагу на посередній художній рівень роману й цілу колекцію суперечностей та фактичних ляпів у тексті.

Спочатку про художній рівень. Майже рік тому в інтерв’ю «ЛітАкценту» Таня Малярчук зізналася: «За останній рік я обдумала і обписала свою національну, політичну і культурну приналежність більше, ніж за все попереднє життя в Україні. Результат цих мук у дещо дивній формі вийде книжкою — ймовірно, навесні. Мені вже повідомили, причому багато разів, зі співчуттям, а деколи й зі зловтіхою, що іншомовне середовище негативно вплине на мене, що я забуду українську, що вже її забуваю, що не зможу більше писати тощо. Поки що я цього не відчуваю. Навпаки, стала уважнішою до мови. Відповідальнішою. Потрохи вбиваю в собі «падонківський» сленг, вірус якого я підчепила, живучи в Києві та в Інтернеті».

Критикові нечасто доводиться жалкувати, що письменник став відповідальнішим та уважнішим до мови, проте це саме той рідкісний випадок. Ось репліки одного з персонажів роману, кримінального авторитета: «Кажи, що ти хочеш, – сказав врешті Монах, – але будь обережна. Якщо те, що ти скажеш, мені не сподобається, матимеш проблеми», «Я не люблю собак. Але саме тому допоможу тобі. Бо я так думаю: як вбиваєш собаку – ти сам собака. Як вбиваєш таргана – ти сам тарган». А тут уже говорить лісник Марусечко: «Шість утопилося, – сказав він. – Я це на власні очі бачив. А теля на березі лишилося. Я думав, зараз його застрелять. І дійсно, з джипа вийшов товстун, п’яний, ледве ноги суне. Витягнув карабін. А я не міг на це дивитися, не міг і все. І зробити нічого не міг. Тому пошкандибав собі додому», «Сиджу на ґанку, чую, щось несеться в повітрі, таке ніби птах, але гіга-а-антський. Я протер очі й не повірив». І нарешті слова вихованки інтернату: «Геніальних людей небагато, – сказала Василина. – Вони, як твої нічні райдуги, приходять дуже рідко, так тільки, щоб трохи прикрасити собою цей світ». У «Біографії випадкового чуда» бандити, літні селянки, змаргіналізовані інтелігенти, лікарі, лісники, молоді націоналісти, виховательки дитячого садка, оповідач – усі говорять правильною, навіть дистильованою українською мовою. Відрізнити їх за маркером мовлення неможливо, а рідкісні вкраплення навіть не «падонківського сленгу», а просто розмовних інтонацій та форм – несміливі та непослідовні. Ця ситуація особливо дивує ще й тому, що «мовне питання» стає однією з важливих тем роману: Ґуля, улюблена вихователька Лєни в дитячому садку, страждає через свою російськомовність. Директорка садка, агресивна націоналістка, наказує виховательці спілкуватися з дітьми тільки українською, і, якщо вірити оповідачеві, спроби Ґулі перейти на державну мову виглядають жалюгідно. На жаль, читач не може сповна оцінити всієї трагікомічності ситуації, та й узагалі повірити в неї, оскільки Ґуля в тексті говорить… такою ж правильною українською мовою, як і решта персонажів роману. Такою ж мовою, як і директорка-націоналістка! Тут дозволю собі припустити, що Таня Малярчук аж ніяк не стала «уважнішою» до мови, вона просто не надто дбала, щоб оживити своїх персонажів. Усі вони без винятку є картонними, хоч це проблема не лише цього тексту, а загальний симптом нашої сучасної прози. Один абзац – і ми знаємо, як звати персонажа, як він виглядає, ким працює або де вчиться, знаємо його вік, у що він вдягнений, яку музику слухає. Проте від такого досьє персонаж не оживає, а просто слухняно стає у ряд героїв-манекенів.

Ще один суттєвий недолік роману – нарація. Величезні брили переказування аж ніяк не наближають читача до подій твору. Ось приклад (не пропускайте його, будь ласка): «Щоб виїхати до Америки, Лєниному батькові треба було «виграти» ґрін-кард. Вона, ця картка, продавалася в кожному закапелку, тільки плати гроші і їдь здоровий. Але коштувала багато, у Лєниного батька стільки не було. Дешевший спосіб – купити, там же в закапелках, фальшиве запрошення від американських родичів, котрих ніколи не існувало, в якому ці родичі на колінах благають тебе приїхати до них на місяць погостювати. За все вони платять, годуватимуть тебе і доглядатимуть, як власну дитину. Головне – не переплутати імена цих родичів і мати на співбесіді в американському консульстві спокійне лице. Лице, що викликає довіру. Яке каже працівникам консульства: «Ви не переймайтеся, я обов’язково повернуся назад, тільки місяць погостюю і миттю назад, тільки мене й бачили. Сто років мені треба ваша Америка з колишніми рабами і пістолетами. Мені й тут добре живеться – не Україна, просто-таки чудо економічного розвитку».

Все що мені хочеться зробити після такого кавалка, це крикнути: «Зайва інформація!». Проте річ навіть не в старій чеховській фразі: «Краткость – сестра таланта», а в намаганні авторки надати ситуації вкрай саркастичних інтонацій, замість обмежитись тонкою іронією. Схожих епізодів у романі дуже багато. Здається, що перша половина книжки тільки з них і складається. Таня Малярчук створила цілу галерею гнітючих соціальних і побутових сценок: насильство у сім’ї, хронічний алкоголізм, акції вузьколобого націоналізму, браконьєрство, жорстоке поводження з тваринами, корупція та бюрократія, байдужість до інвалідів. Загалом отримуємо гротескову та гіперболізовану картину хворого суспільства, якому намагається протистояти Лєна. Оповідач не забуває повсякчас підкреслювати, що йдеться саме про українське суспільство, і це є досить таки важливим знаком. Звісно, це вказує не на реалістичність роману і навіть не на спробу авторки викликати хвилю праведного обурення в українського читача, насамперед – це викид негативних емоцій, характерний для терапевтичного писання. Ці частини тексту здаються невмотивованими та невдалими з естетичного погляду, проте в терапії завдання та методи зовсім інші. Саме тому в читача може виникнути враження, що він читає сторінку газетної рубрики «Кримінал/Надзвичайна ситуація», де тато в пориві гніву відбиває своїй дитині пальці аж до ампутації, п’яний син замахується сокирою на матір, а охочі до «халяви» українські селяни за карамельки збивають з ніг поляків біля відреставрованого костелу. При цьому емоційна дистанція між читачем і текстом найчастіше залишається такою ж, як і при читанні повідомлення в пресі: це лише інформація, сухе, художньо неопрацьоване повідомлення. Навіть найбільш зацікавленим та терплячим у якийсь момент цієї «битовухи» стане забагато, й водночас замало повільної міметичної оповіді, що дала б змогу посмакувати текстом. Переказування неважливих для фабули роману подій втягує в текст купу другорядних персонажів. Цікаво, що оповідач наприкінці твору знову витягує всіх цих ляльок із коробки й повідомляє, як склалися їхні долі. Прийом, який часто йде перед фінальними титрами фільму: голос за кадром розповідає нам, хто одружився, хто відкрив свою перукарню, а хто пішов у політику. Проте у випадку «Біографії випадкового чуда» цей хід також є зайвим, оскільки нічого важливого не додає.

Найбільший промах роману, на мою думку, полягає в тому, що Таня Малярчук так і не змогла подолати автобіографічності тексту. «Вся література – це автобіографія, просто по-різному оформлена. Я – не виняток», – зізнається Таня у вже згаданому інтерв’ю. Проблему автобіографічності в українській сучасній прозі неодноразово порушував Віктор Неборак. У рамках «Сектора критики» – обговорення найпопулярніших книжок місяця, що відбувається у львівській книгарні «Є», – це питання знову виникло вже в розмові про «Біографію випадкового чуда». Очевидно, що Таня Малярчук намагалася відійти від написання автобіографічного тексту, проте досягти бажаного наразі не змогла. Трагічні історії персонажів роману радше нагадують нотатки Тані Малярчук-журналістки. Іноді ці історії навіть викладено у формі інтерв’ю. З темою газетної журналістики пов’язана одна із суперечностей у тексті роману. На 173 сторінці журналіст бере інтерв’ю в Лєниної подруги, яка не може ходити: «Цей журналіст – письменник-невдаха, який нічим іншим, окрім низькопробної жовтухи, заробляти на хліб не вмів, – дописував час від часу в місцеву газету плаксиві репортажі. Читачі таке любили». На 190 сторінці читаємо, що Лєна написала дві статті про проблеми інвалідів, проте всі місцеві газети відмовилися їх друкувати: «Зрозумійте, сказали Лєні в одній із редакцій, люди втомлені і розчаровані, вони очікують від газети позитивної інформації. А каліцтво – це зовсім не позитив. Це табу». Непослідовність позиції загалом характерна для оповідача «Біографії випадкового чуда», хоча її ще сяк-так можна виправдати авторським задумом, що розкривається у фіналі. Проте ляп, який знаходимо на 170 сторінці, пояснити вкрай важко, це якраз випадок із серії «Перепрошую, вирвалося!». Автобіографія таки зіграла підступний жарт з авторкою і перемогла «Біографію». Наратор без жодного тремтіння в голосі розповідає про зміни в житті Лєни, повідомляючи: «Йшов двадцять восьмий рік її життя». А на 205 сторінці читаємо записку, в якій чиновниця Богдана Іванівна Бігун пояснює заступнику міського голови причини свого конфлікту з Лєною. Документ містить дату створення – 14.07.2006 року. Тож у 2006-му Лєні «йшов двадцять восьмий рік». Виконуємо просту арифметичну дію й отримуємо 1978 – рік народження головної героїні роману. А це означає, що дитячий садок, у якому директорка-націоналістка замість портрета Лєніна вішала портрети Шевченка і радикально змінила програму ідеологічного виховання, Лєна відвідувала десь у 1982–83-му, за часів генсека Андропова. Дуже прогресивний був дитячий садок, мушу сказати. Маємо приклад, коли недбало продуманий персонаж, як той парашутист, приземляється з висот фантазії автора в нерозвіданий квадрат тексту і відразу ж підривається на міні.
А тепер про плюси!
Не смійтеся, вони є, просто стосуються насамперед проблематики роману. «Біографія випадкового чуда» — актуальний і навіть злободенний текст, що привертає увагу до стану інертності суспільства, до конфлікту байдужого оточення й активної діяльної особистості. Лєну, яка спочатку прагне врятувати бездомних собак, а потім свою шкільну подругу, соціум сприймає виключно як дивачку. Врешті, ціною неймовірних зусиль і самопожертви їй вдається досягти певних успіхів – ресторани, у яких готують собачатину, нарешті закривають, а шкільній подрузі надають інвалідний візок та пільги. Проте коли здається, що щасливий кінець зовсім поруч, несподіваний сюжетний віраж перевертає ситуацію з ніг на голову.

Однією зі знахідок авторки стає й містична лінія роману, що водночас має символічне значення. Таємнича жінка в жовтій хустині, яка рятує навіть у безнадійних ситуаціях, уособлює зневіру Лєни в людину та її здатність змінювати жорстокий світ навколо. Сумнів та пошук внутрішніх сил для боротьби з несправедливістю стали психологічною основою для найсильніших епізодів «Біографії випадкового чуда». Фінал роману неоднозначний, тож не вдаватимуся до надінтерпретацій, щоб не розкривати інтриги. А тим, хто любить питати: «Що важливого можна взяти з цієї книжки?», відповім так: «Біографія випадкового чуда» показує, що боротися проти загальної байдужості треба навіть тоді, коли ти сам і нікому тебе підтримати. Тільки так можна врятувати когось, а відтак і себе.

І наостанок — іще один асоціативний ряд: «хабар», «горілка», «хата скраю». Відповідь – українці в романі «Біографія випадкового чуда». Повторюся, стереотипи – сильна штука, тож не дивно, що тендітна дівчинка Лєна так і не змогла їх подолати. На відміну від героїні роману, Таня Малярчук обрала інший шлях: поїхала за кордон. І коли розглядаєш фотографії Відня – прекрасного, мов білий лебідь, що готується злетіти, – звісно, розумієш Таню. Їй просто треба перевести подих, зібратися з думками. Їй просто накипіло.

Андрій Дрозда

Народився 1987 року в м. Кам’янець-Подільський. Аспірант кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка.