2-й «Книжковий Арсенал»: у вас можуть вийти інакші результати

Любов Якимчук

Людину формує простір, його структура  та зміст. Це, ясна річ, не новина, а описана (чи створена?) багатьма поколіннями письменників реальність. Останніми днями з’ясувалося, що цей самий простір і сформував «Книжковий Арсенал», і він же його зіпсував.

Є щонайменше дві історії «Арсеналу» — місця, на які наклалася сьогоднішня моя третя історія про книжкову виставку.  Колись тут був Вознесенський жіночий монастир, тобто це місце намолене і має стосунок до слова сказаного. А потім монастир зруйнували та збудували цю класичну споруду з бароковими елементами, яку ми з вами тепер можемо споглядати, та яку тривалий час використовували як артилерійський склад і як цех для виготовлення гармат та іншого знаряддя війни. Оце – два змісти цього місця, і ними доводиться користуватися теперішньому культурно-мистецькому комплексу, який, до речі, трохи приправлено політикою, але зараз не про це. Наша третя історія почалася раніше, ніж відкрилася виставка-фестиваль, саме тоді, коли потужно анонсували 2-й міжнародний «Книжковий Арсенал», бо тоді ж його і структурували. Ось про це — на кілька тисяч знаків більше.

Якби я порівнювала приміщення «Мистецького Арсеналу» з мапою України, то я сказала би, що архітектурно він схожий на схід, де будують широко і прямокутно. Мені йдеться про структурацію простору, таку… прямокутно-квадратну. Із першого погляду на схему виставки я зрозуміла, що тут і до чого. Це, як подивитися на мапу мого рідного Луганська й побачити прямокутні лінії та розслабитися: заблукати неможливо. Але це, ясна річ, суб’єктивне порівняння, приватне. У вас можуть вийти інакші результати. Проте, як на мене, то в руках організаторок Ольги Жук та Ірини Славінської простір цієї будівлі перетворився на щось живе та затишне. На книжкове просторе містечко. І я з цього мала особисту користь: побачила всіх-привсіх поетів і прозаїків, кого тільки можна було забажати бачити на фестивалі, вислухала і висловилась, встигла на купу різних заходів, спожила метри доброї поезії, роздивилася книжки, і в останній день навіть привела на забаву свого дворічного сина. Одне слово, дихала на повні груди. На Форумі видавців це все було би неможливим. Погодьтеся, галичани будують інакше. І міста, і фестивалі з книжковими виставками. Не гірше, а просто інакше.

Щоб не бути голослівною, проілюструю плюси єдиного простору для всього фестивалю і книжково-образотворчої виставки. У неділю в обідню пору почалося авторське читання Галини Крук: напівпорожня перша зала, а потенційні слухачі розглядають книжки біля стендів видавництв. Галя читає теплим голосом, гарно артикулює, та, зрештою, й вірші в неї добрі. І що ви думаєте: люди не встояли. До середини виступу натовп перемістився на крісла побіля поетки. Звичайно, бувало й по-іншому. Були заходи, місця на які займали заздалегіть. Але, гадаю, це не залежало від магії імені автора, хоча такий фактор теж не відкидаю, а більше від попередньої розкрутки книжкового продукту, зокрема тими ж кількома фестивалями Форуму видавців. Наприклад, на презентації книжки перекладів сучасної єврейської поезії, де був присутній як перекладач і Юрій Андрухович, зібралося зовсім небагато людей, а на презентації книжки Андруховичевих перекладів усього корпусу художніх текстів Бруно Шульца слухачі після завершення зустрічі утворили чергу за автографами ледь не на півгодини. А отже: купили книжки.

Завжди активним був майданчик Meridian Czernowitz: там регулярно не тільки читали поезію, а і мали місце зустрічі поети та перекладачі. Але насправді активність була присутня по всьому фестивалю.

На «Книжковому Арсеналі» практикувалися не тільки старі формати, передбачувані для відвідувачів, які ми бачимо на всіх фествалях і книжкових виставках. На цьогорічному Арсеналі з’явився новий – проект «Обмін речовин». Це жанр розмовної імпровізації: тема ніким не задається, а на неї автори виходять самі. Щось тут є  і від психоаналізу, і від таких нині популярних книжкових «абеткових» проектів — одне слово, виглядає обнадійливо. І якщо вважати, що дві третини – це успіх, то формат «Обмін речовин» дійсно вийшов вдалим. Із трьох зустрічей, що відбулися, а тепер дещо послухати можна навіть у вигляді подкасту (напр., “Обмін речовин”: Юрій Андрухович — Тарас Прохасько http://podcaster.org.ua/2012/10/05/obmin-rechovyn-andruhovych-i-prohasko/), тільки одна навіювала сон. Це сталося у п’ятницю. За столом у другій залі сиділи Дереш та Іздрик і дивилися на пляшки з «Моршинською». Дереш почувався як учень побіля Іздрика і всю зустріч грав роль журналіста / учня / сина / ваш варіант, який дещо несміливо запитував метра. А може,  у такий спосіб захищався, щоб раптом фройдист Іздрик не заліз у найпотаємніші закамарки його, Любко-Дерешового несвідомого.

Це все було про «Арсенал» як про намолене місце, намолене черницями та письменниками. А тепер трохи про приховану артилерію цього дійства. Охороняли його дуже ретельно, аж занадто. І до того ж охороняли не тільки від хуліганів, а й від непунктуальності відвідувачів. Ця непунктуальність, як виявилося, буває регресивна та прогресивна: приходять не тільки запізно, а й зарано. Вранці «Мистецький Арсенал» відкривався об 11-й і ні на хвилину раніше. Натовп людей, який прийшов на ранкові заходи (котрі теж починалися об 11-й), а також учасники цих заходів, які не мали зовсім або забули свої бейджі – ніхто не міг увійти до «Мистецького Арсеналу» о 10-30, о 10-40, чи о 10-50. Охорона стояла на варті пунктуальності до 11-00. Порядок є порядок. Увечері, рівно о 20-й годині знову зачинялися вхідні двері в комплекс. І люди, які купили квиток на концерт, що відбувався о 21-й, просто не могли на нього потрапити після 20-ї. Такий шанс був тільки в тих, хто вже перебував усередині. Тож усі ті читачі-слухачі мусили сваритися з охороною, охорона – консультуватися з керівництвов, поки всі, хто мав квиток, не отримали можливість його використати за призначенням. У неприємний спосіб, із війною, але таки потрапили на захід.

От бачите, минуле є і у стін та простору. 2-й Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» був комфртно структурованим та організованим, а часом занадто організованим заходом. Звісно, у вас можуть вийти інакші результати.

Любов Якимчук народилася 1985 року на Луганщині. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Магістрантка програми «Теорія, історія літератури і компаративістика»Києво-Могилянської академії. 2008-2010 - ведуча програм Національної радіокомпанії України (канал «Культура»), авторка передачі «Літературна кав’ярня». 2010 р. – стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». За книгу „ , як МОДА” отримала три відзнаки: диплом І ступеня Літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича „Привітання життя” (2008) та Літературну премію ім. Василя Симоненка (2010), а також лауреатство літературного конкурсу „Ноосфера” (2008). Лауреат Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» (за трагедію «Міміка», 2010), лауреат Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2008) та лауреат Всеукраїнського конкурсу читаної поезії „Молоде вино” (2007). Співавторка проектів відеопоезії та аудіопоезії. Літературознавчі статті та рецензії друкувалися в журналі «Сучасність», «Дніпро», на «ЛітАкценті», «Буквоїді» та в ін. виданнях. Поетичні тексти перекладалися польською, івритом та французькою мовами.