Дефілюємо критично

Яна Дубинянська

Хоч як визначай критику, користі з неї жодної, а шкоди чимало. Аж ніяк не квінтесенцією істерики творця займається наша критика, а займається вона нівелюванням літератури, аби зручніше зводити з письменниками особисті та смакові рахунки. (Брати Стругацькі)

До того, що пишуть про мене, я цілком байдужий. Я ображаюся, коли не пишуть. (Сергій Довлатов)

«Я — не критик».

Цю фразу доводиться чути й читати постійно. І виголошують її, ясна річ, люди, які впродовж років, а то й десятків, пишуть рецензії та критичні статті, отримують за це гонорари й набувають відповідні імена в літературному середовищі. Усі знають, що Х у нас відомий критик – але ж ні! «Я письменник, просто іноді пишу відгуки на книжки». «Я літературознавець, це зовсім інше». «Я викладач і науковець, критика – моє гобі, не більше». «Хіба ж я критик, я тільки вчуся». «Я так собі, проходив тут неподалік…»

Володимир Панченко і «Літературна дефіляда». Фото Макса Руденка

А потім кажуть, що критики в нас нема.

І кортить вийти вперед, розриваючи сорочку на грудях: я комсомолець, стріляй! Хоча, слово честі, прокинувшись зранку із філософським запитанням «хто я?», в десяту чергу я згадаю самовизначення «літературний критик», та й харчування моєї родини не перебуває у прямій залежності від літакцентівських гонорарів. Але я, Яна Дубинянська, – критик. Бо насправді ЦЕ роблю. І якщо раптом почну заперечувати – у моїх опонентів є тепер дуже вагомий аргумент на руках. 544 сторінки живої книжкової ваги.

У п’ятницю ми презентували «Літературну дефіляду» на Книжковому Арсеналі. А вперше я потримала цей великоформатний та грубезний том у руках трохи раніше в редакції – і впала під стіл від реготу: мене ніхто не попереджував, що це буде книжка з картинками! Та ще й від карикатуриста журналу «Перець» Анатолія Василенка, якому я, користуючись нагодою, передаю окремий привіт. Уявляєте: художник, котрий усе життя малював алкоголіків, тунеядців та решту подібних колоритних персонажів нашого життя, дістався своїм сатиричним олівцем письменників. І критиків!..

Антон Санченко й Тетяна Трофименко. Фото Макса Руденка

Ми вже домовилися в кулуарах з колегами, що неодмінно запросимо пана Василенка на наступну презентацію. Хай подивиться у наші гарні очі. Хай спробує піти живим!

«Не хвилюйся, якщо не виставити на фейсбуці, ніхто й не побачить», – заспокоїла мене на презентації товаришка по нещастю. Я не можу припустити, щоб ніхто не побачив, і прошу редакцію «ЛітАкценту» проілюструвати цей блог картинкою зі сторінки 134. А ще картинками-коміксом із перших сторінок, де песик і котик їдять з однієї миски, тоді один починає гавкати на другого, а той гордовито йде собі, задерши хвоста. Вони мені видаються найбільш символічними.

Яна Дубинянська й Марія Матіос. Карикатура А.Василенка («картинка зі сторінки 134» — Яно, будь ласка)

Бо чому всі навколо з такою завзятістю намагаються відкараскатися від визначення себе як літературного критика? Тому що це високе звання дається одиницям, які довели свою спроможність самовідданою працею всього життя на ниві літературної критики й більше ніде? Здобули сакральну ініціацію, подолали планку, встановлену десь там, на недосяжній небесній висоті? Всі приблизно так і кажуть, але я маю підозру, що насправді все навпаки.

Літературний критик – звучить не надто гордо. Він може бути книжковим хробаком чи тусовочним персонажем, пенсіонером чи незаміжньою студенткою; але це людина, в якої щось не склалося у житті – бо інакше навіщо вона робить те, що за визначенням ніколи не принесе ані слави, ані грошей, і навіть не є нормальним людським фахом? Тільки щоб самоствердитися. «Аби зручніше зводити з письменниками особисті та смакові рахунки».

Літературне середовище герметичне, годі уявити собі критика, якого б не пов’язували з письменниками дружні чи ділові, тусовочні чи ієрархічні, світські чи інтимні стосунки; не кажучи вже про те, що майже кожен критик з іменем за сумісництвом письменник, поет, публіцист, науковець-гуманітарій або перекладач, тобто часами і сам стає об’єктом критики.

Стосунки між критиком і письменником у наших реаліях – окремий захопливий сюжет. На презентації було суцільним задоволенням спостерігати за парою Тетяна Трофименко – Антон Санченко, які проілюстрували власним прикладом один із безлічі можливих сценаріїв. Почали з дружнього поцілунку, тоді зворушливо присіли на спільний диванчик і поділилися історією співробітництва, що розпочалося задовго до нарису для «Дефіляди» і зайшло досить далеко: зокрема, Тетяна Трофименко влаштовувала Антонові Санченку зустрічі з читачами у Харкові. Далі – цікавіше:

«Песик і котик їдять з однієї миски…»

Тетяна: Під час написання нарису ми провели кілька ночей разом. У скайпі…
Антон: Я працюю ночами. Ти в мене просто була у другому віконечку.
Тетяна (трохи згодом, але ж жінки не забувають!): Взагалі-то мені не дуже подобається творчість Антона Санченка.
Антон (увечері на фейсбуці): Вона мене поцілувала, а тоді сказала, що мене не любить. А як же «вмри, але не давай поцілунку без любові»?!

Бачите, як усе складно? І це ще не найдраматичніший з можливих варіантів.

Приміром, я дізналася на презентації, що мій нарис про Марію Матіос «Ліва рука літератури» – один з найбільш «кусючих», за висловом Володимира Панченка (мабуть, йому теж сподобалася картинка з песиком), у збірці. І не знаю, як тепер жити далі: все ж таки йдеться про одну з найбільш впливових фігур нашого літпроцесу, і мені ще дивитися пані Марії у вічі! Ясна річ, я намагалася бути коректною, прихильною та навіть захопленою, наскільки це можливо, не втрачаючи об’єктивності. Я завжди, за рідкісними винятками, намагаюся писати саме так: доброзичливо, але в жодному разі не компліментарно. Намагаюся не зважати на жодні особисті стосунки; втім, неодноразово помічала, що, варто ближче познайомитися з письменником – і мені справді починають більше подобатися його книжки. Суб’єктивність, людський фактор? А хіба ми, критики, не люди?

«… а тоді один починає гавкати на другого»

Існування ідеального сферичного критика у вакуумі неможливе – бо вакууму, на щастя, нема. Є літературний процес у русі, на перший погляд броунівському, але насправді дуже складно структурованому зсередини. І місце критика в цій структурі – найбільш непевне й подвійне. За будь-яким його оціночним судженням шукають позалітературні мотиви: від самопіару до заздрощів, від клановості до продажності, від суб’єктивної смаківщини до підлабузницького дипломатизму. Критик – персонаж апріорі непопулярний. Ніхто не хоче називатися критиком.

Але дев’ятнадцятеро авторів «Літературної дефіляди» вже не мають права зректися цього звання. Ось їхні імена: Лесь Белей, Юлія Джугастрянська, Іван Дзюба, себе я вже називала, Сергій Іванюк, Микола Ільницький, Тетяна Кохановська, Михайло Назаренко, Олег Коцарев, Костянтин Москалець, Віктор Неборак, Тарас Пастух, Володимир Панченко, Роксоляна Свято, Ростислав Семків, Елеонора Соловей, Олександр Стусенко, Людмила Таран, Тетяна Трофименко. Не вірте, коли почуєте від когось із них: «Я не критик».

Карикатурист Анатолій Василенко зобразив алегорично, як кожен із нас підіймає над головою портрет покритикованого письменника, неначе Атлант – небесний схил. Із невимовним сумом в очах, бо нелегка це робота. І не дуже приємно весь час перебувати внизу, навіть усвідомлюючи, що ці портрети впадуть, варто нам опустити руки.

Ясна річ, «Літературна дефіляда» – книжка не для широкого загалу, але маю надію, що в літературному середовищі її помітять та оцінять, і критичне дефіле буде продовжено. Сподіваюся у продовженні виступити вже в якості героїні. Бо все ж таки я, Яна Дубинянська, хіба що в десяту чергу літературний критик, а в першу – письменник. І я ображаюся, коли про мене не пишуть!..

(От лише б у наступному томі, зображаючи письменників і критиків, ілюстратор не вдався до якоїсь іншої алегорії. Приміром, Святого Георгія зі змієм).

17 коментарів
  1. Олександр коментує:

    Вітаю всіх вищеназваних критиків із виходом у світ цього дуже-дуже вагомого аргумента, який засвідчує їхню приналежність/причетність до критики!
    Окреме пошанування Літакценту за те, що зібрав їх під однією “парасолькою”.
    “Любиш мене, люби й мою парасольку!”  :-)

  2. Інна Корнелюк коментує:

    Яна, ви дуже добра, схоже, людина, а що ви хотіли цим текстом сказати?)) Хто такий критик? Що таке критика? Чи, може, на що всі ці люди впливають(?) Про що ж ви хотіли сказати? Вибачте, але зважаючи на свій досвід піарщиці, книгу дефілядну після написаного вами мені не багнеться купити)) Бо якщо критика ще й ніяк не впливає на продаж, то я стаю на бік видавця)). І Режіса Дебре, у нього ви знайдете всі таксономічні висліди, наприклад. що Бальзак теж був критиком, писав розкішні фейлетони, та, головне, він зміг класифікувати всіх писак і – критиків також. 

    • Yana коментує:

      Інно, я із задоволенням вам відповім, щойно зрозумію, що ви хотіли цим коментом сказати :)))

      Зважаючи на ваш досвід піарниці, структуруйте, будь ласка, хоч якось ваше запитання! А то і добра людина, і якийсь видавець, і висліди (?), і Бальзак…

      • Інна Корнелюк коментує:

        Яно, якби це були традиційні питання, то я б їх структурувала просто: скажіть, будь ласка чи прошу відповісти. Але. Мені йшлося про інше, тобто радше про відгук на прочитане, яке викликає безліч питань, принаймні у мене. Бо критика – не як інститут – не будемо мріяти про те, чого нема – нема і буде таки невідомо коли, критика як окрема професія – оплачувана адекватно (той ж The New Yorker, почитайте, раджу, це вкайф;)), отож, ви знаєте, наприклад, чи є така в держреєстрі і в чиїй компанії ці критики взагалі? З мулярами чи з годинникарями, а може, з мерчендайзерами? І я – знов-таки – навіть не про престиж, а про місце, роль і спосіб. А відповісти я вам відповім, що хотіла сказати. Зовсім незабаром. А то увас почин із Стругацьким, зачин – зі змієм, а про що книжка – про кого (ну нє?), що в ній вартого уваги і грошей – не зрозуміла. Як журналіст вам скажу так: вміти подати інформацію теж непросте ремесло. Як і працювати з читачем, шукати з ним контакту. Я вчуся, ви схоже, теж…))  

        • Yana коментує:

          Інно, ви таки геть нічого не зрозуміли. Вам чомусь здалося, що це рецензія на книжку. Хоча я пишу відкритим текстом, що вперше потримала її в руках напередодні написання цього тексту – то про яку рецензію може бути мова? І як взагалі може писати рецензію один з авторів? – вам таке не спадало на думку? :)))

          Це блог з моїми суб’єктивними думками про критику, про роботу над нарисом для книжки та “картинки” з презентації.

          Рецензія, думаю, на Літакценті ще буде. І ви тоді визначитеся, чи варто вам цю книжку купувати.

  3. Богдан коментує:

    Яно, а назви яких професій звучать гордо :-)? 

  4. Христя Нечитайко коментує:

    Я хоч і не критик (ага, ага), але що цим хотіла сказати Яна, здається, розумію дуже добре. Усе дуже слушно, але все-таки… на гадку спадають слова про пилинку й колоду в оці. Якщо критик насмілиться вказати котромусь із письменників про пилинку, то як багато не звинуватять його в наявності колоди? Мої улюблені аргументи: “Спробуй написати краще”, “Я не це хотів (-ла) сказати”, “А за якою методологією ви критикуєте?”. Начебто критик, щоб висловлювати свої судження – прихильні чи неприхильні – мусить видати кільканадцять романів і це додасть йому легітимності. Або критик мусить рентгенівським баченням проникати в голови письменників та оцінювати те, що вони ХОТІЛИ сказати, а не сказали. Або ж він повинен наприпочатку вказувати, за чиєю методологією аналізує. Начебто він сам не є читачем і його ім’я не має права називатися свого роду “методологією” :) Таке.

  5. Олек Веремко-Бережний коментує:

    У нас кажуть про відсутність критики два прошарки публіки. Перші не надто й шукали, до того ж, завчасу були готові до такого висновку. Інші мають на увазі нестачу критики як критики, а не тієї, що вимірюється кілограмами. І обом по дарбуці контраргумент, який полягає лише у чиємусь самовизначенні. 
    «не знаю, як тепер жити далі»
    «Ясна річ, я намагалася бути коректною, прихильною та навіть захопленою»
    «Я завжди, за рідкісними винятками, намагаюся писати саме так: доброзичливо»
    «варто ближче познайомитися з письменником…»
    Критика – це не спосіб спілкування! Кожного разу тримати перед собою автора, котрий, як Вам має бути відомо, мусить померти, аби не затуляти собою текст, це непрофесійно. Це потенційно шкодить статті, розумінню Вашої позиції щодо тексту, літпроцесу, а відтак – і публіці, і колегам Вашим, у тому числі прийдешнім. Але після нас хоч Ла-Нінья, еге? Головне, що Вам «ще дивитися пані Марії у вічі». Немає, пишете, ідеального критика. Немає ідеальних токаря й лікаря, але є ідеал – рухатися до професіоналізму.
    Критик НЕ обслуговує письменника. Як письменника можна назвати критиком, рецензентом, оглядачем подій та ідей сучасності, оцінщиком минулого та прогнозистом майбутнього, так і критик є літератором, чиї  персонажі – тексти, фігури їхніх скрипторів, різноманітність їхньої публіки, а сюжет – детектив про природу творчості, драма дискурсів, що іскрять при зіткненні, фантастика ближнього прицілу про подальше місце твору в Каноні та Рейтингу.
    Обидва вони шукачі й творці актуального. В творах обох відображається єдиний конфлікт – конфлікт інтерпретацій. Обидва моделюють і обидва переповідають. Різниця хіба в предметі оповіді, і різниця доволі непевна.

    • Yana коментує:

      Олеже, пасаж про “дивитися у вічі” був задуманий як іронічний. Ви занадто серйозні. Посміхайтеся :)

      Я саме і пишу про те, що підхід “автор мусить померти” у нас не працює. Більш того, “живість” автора і його особистих стосунків з критиком набувають іноді надто вибагливих форм. Ставати в позу “ідеального критика у вакуумі” – блюзнірство. Чесніше перед собою, текстом, автором і читачами – тримати баланс. Керуватися здоровим глуздом. І таки не втрачати почуття гумору.

  6. Олек Веремко-Бережний коментує:

    Підозрюю, такого не буває, щоб Ви прокинулися, і перша думка Ваша – про дивну жанрову тенденцію, котра, як Ви помітили вчора, суттєво, неймовірно посилилася, почавшись посеред нульових років; і серйозна розмова про її витоки не до формату виданням, які платять побільше, та Вам все одно хочеться розібратися й таки написати, тільки-от наступні два тижні доведеться витратити на дрібниці, бо ж обіцяли редакторам та друзям-літератам.
    Або Вас не пригнічує час від часу, що всі типології сюжетів є або типологіями ситуацій, або подані уривчасто і в сатиричній манері?
    Вас не напружить, коли Ви, наприклад, не спішили читати якийсь із свіжаків Пєлєвіна, а потім взялися, й бачите, що вже за два розділи він повторив у тому ж порядку пунктів 15 з плану своєї старої книжки, а Ви ні про що таке не читали ні в наших рецензентів, ні в їхніх – усі товчуть лише про уявні гонорари того Пєлєвіна (думаєш, чи ж є критика)?
    А не було у Вас, як оце в мене торік: випадково помітив кадр, пропущений раніше, і знайшов,що один із найвпізнаваніших у світі візуальних брендів японської маскультури, можливо, походить з параджанівських «Тіней…», і вже дедлайн, а ти все розпитуєш професорів, риєш по бібліотеках – не хочеш, не хочеш бути першим, хто про це скаже, адже вгадайте, чого, це значить, у нас немає?
    «В десяту чергу критик» – це до розмов про «вторую свежесть». Я думаю, навіщо мені книга, тая дефіляда, де автори підійшли до роботи з такою-от інтенцією «десятої важливості»?  Допоки критика – це халтурка, тусівочний бартер чи бюрократичне відбувалово – з «допоміжною» функцією за найамбітнішу мету – в нас немає критики. 
    «Тільки щоб самоствердитися», Яно? Перегляньте твердження про свою причетність.

    • Yana коментує:

      А щодо закидів у халтурці – я чудово усвідомлювала, що називання речей своїми іменами викличе саме таку перекручену реакцію. Поза небожителя набагато привабливіша, правда?

      Якщо ви регулярно читаєте мої матеріали на Літакценті, то маєте розуміти, наскільки ваші звинувачення безпідставні. Якщо не читаєте – спробуйте, перш ніж висловлюватися. Якщо не розумієте – мої співчуття.

      • Олек Веремко-Бережний коментує:

        “Я же пашутіла, а ви нє понялі!” Вже смішно, Яно, дякую. Мене смикнув саме цей Ваш текст, а не ті, під час написання яких Ви були відповідальніші. Я також був би не проти, якби Ви самі користувалися своєю порадою. Звертання “Олеже” підказує мені, що ви не в курсі, кому опонуєте.
        Мій заклик до професіоналізму Ви називаєте блюзнірством. Що ж, а я не розумію, як це: “чесніше перед читачами й текстом – тримати баланс”. Система, в якій Ви вже кілька років намагаєтесь тримати баланс, – це шкільний театрик зі стінгазетою, симуляція дорослого процесу.

        • Yana коментує:

          Що може зробити незнайома людина, аби остаточно впасти в моїх очах – почати писати транслітом. Прощавайте, Олече. Пробачайте за прикрий одрук.

          Звісно, я не знаю, хто ви такий (і, мабуть, не буду гуглити). Думала, що то у вас одрук.

          • Олек Веремко-Бережний коментує:

            Сподіваюсь, Дереша і Шкляра Ви знали до того, як прочитали в них трансліт. І мої Вам найкращі.

  7. 7777 коментує:

    Пане Олек, ви даремно так про саму книжку. Там насправді є зовсім не такі погані статті (звісно, не всі вони – однієї якості і одного рівня), але є справді дуже непогані (і, до речі, нарис Дубинянської про Матіос зовсім не такий млявий і беззмістовний, як допис вгорі). а назагал ваші думки про критику напрочуд глибокі – це без іронії – де можна почитати ще?

    • Олек Веремко-Бережний коментує:

      Пані чи пане 7777, я не про книжку, лише про текст, що її презентує.
      Дякую за Ваші слова. Мені шкода, що такі мої розумування не виглядають у нас на трюїзми)) Втім, заклик до професіоналізму, як бачите, пані Яна називає блюзнірством…
      Розмови про проблему почалися для мене з цього матеріалу: http://galderran.livejournal.com/2027.html , але він уже старезний. Наразі щодо розуміння ролі критика я майже дописав дещо, куди відібрав найрезультативніші ходи з десятків дискусій, і це “дещо” планую публікувати ближчим часом. Якщо Ваша цікавість до подібних тем і, зокрема, моєї опінії триватиме, маякніть, будь ласка, в ЖЖ чи ФБ. Буду радий.

Додайте свій відгук

Ви можете використовувати аватари GRAVATAR.com.

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2014. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш