Хвороба і література

Сьюзен Зонтаґ. Хвороба як метафора. СНІД та його метафори. — Київ: Видавництво Жупанського, 2012

До нещодавно перекладеної на українську мову книги Сьюзен Зонтаг (Susan Sontag), всесвітньовідомої інтелектуалки ХХ століття, мистецтвознавиці, літературного критика, авторки таких класичних гуманітарних текстів як «Проти інтерпретації» та «Про фотографію», увійшли дві пов’язані між собою невеликі праці: «Хвороба як метафора» (1978) та «СНІД та його метафори» (1989).

Книга Сьюзен Зонтаг – це, насамперед, блискуче культурологічне дослідження. Взявши у фокус хворобу – явище не просто виразно тілесне, а ще й прикре, – Зонтаг розглядає концептуальне значення, яке вони мають у суспільній свідомості. Саме уявлення про недугу, міфи про неї стають об’єктом прискіпливого аналізу і критичного розтину письменниці. Ерудовано і переконливо, звертаючись до десятків літературних текстів, історичних документів та медичних праць, вона демонструє: хвороба вже давно перестала належати винятково біології, наповнившись ідейними (а також ідеологічними) змістами, вона стала багатофункціональною метафорою. Першокласний критик, Зонтаг, по суті, розглядає концепт хвороби і механізм його розгортання в культурному, а не медичному полі. Саме література стала для авторки відправною точкою, неймовірно продуктивним матеріалом для дослідження образу недуги. Власне, бездоганна методологічна база й ідеологічний інструментарій і роблять цю книжку «про хвороби» класикою гуманітаристики, на кшталт «Історії божевілля в класичну епоху» Мішеля Фуко.

І тут виникає питання: якщо перед нами самодостатні аналітичні есеї, чому ж видавці обрали саме такий дизайн обкладинки – великий фотопортрет немолодої, стомленої Зонтаг? І це не винятковий хід українських книгодрукарів, так, наприклад, усі видання «Хвороби як метафори» світового гіганта Penguin Books, а їх було щонайменше три, були оформлені у подібний спосіб. Чи якісний текст із галузі соціальної антропології справді потребує апеляції до особистості автора, та ще й такої виразно емоційної: Зонтаг на фото немовби готується розповісти якусь повчальну історію, а отже від читання книги очікуєш чи не приватної бесіди з письменницею? Відповідь, зрештою, буде так. І не лише тому що авторка знає про онкологію із власного досвіду: у 1960-х роках вона вилікувалася від утробної саркоми; 1770-ті – успішне лікування раку грудей; зрештою, у 2004 році Зонтаг померла від гострої лейкемії, раку крові. Підкреслювати певну приватність обраної теми і всього дослідження варто, адже це увиразнить те, що текст книги і сам оповідає про хворобу автора, надто перше есе, писане безпосередньо в часі лікування раку грудей. Попри всю об’єктивність матеріалу та логічність висновків, не можна не помітити індивідуальних інтенцій та особистого досвіду, прихованих за раціоналізмом.

«Я не вважала за доцільне, а мені дуже хотілося бути доцільною, від першої особи розповісти ще одну історію про те, як хтось дізнався про свою хворобу раку, як плакав, боровся, як його чи її заспокоювали, як вона чи він страждав, а потім зібрався з духом… Хоча йшлося б у такій історії саме про мене».

У книзі Зонтаг пише про «таємничі» хвороби – невиліковні, малозрозумілі, малодосліджені. Ця таємничість і провокує їх сприйняття як чогось поза фізіологією. Такі недуги демонізуються, вони перетворюються на метафору усього жахливого, відразливого, гріховного тощо. Зонтаг оприявнює популярні міфи про таких демонів, зокрема, про туберкульоз і рак, стереотипні уявлення про причини цих хвороб та образи недужих – тут вона працює як літературний критик і робить висновки переважно на основі текстового аналізу. Так, резюмує вона, туберкульоз вважається романтичною недугою, що вражає людей із тонкою душевною організацією, схильних до глибоких переживань, а от ракова пухлина — це немов розвиток задавнених і занедбаних гріхів чи кармічних помилок, це покарання послане нереалізованим, пригніченим стриманістю особам. Власне, авторка порівнює ці дві хвороби як найуживаніші метафори різного часу (туберкульоз – ХІХ – поч. ХХ ст., рак – ХХ ст.) і вже тут помітна її приватна заангажованість, вона переймається тим, що з міфом раку пощастило менше. Туберкульоз ідеалізується, він модний, витончений, він, врешті, оминає тілесне і неначе підносить духовність хворого, він очищує і облагороджує. Рак – приземлений, тіло залишається усього-на-всього тілом, та ще й знечищеним чужорідною пухлиною, це болюча хвороба, більше того, це хвороба-прокляття, мати яку страшний сором. Зонтаг допікає надумана ієрархія онкології внутрішніх органів, коли пухлина, скажімо, горла викликає більше співчуття і менше осуду, ніж рак сечівників (згадаймо, що її власна утробна саркома займала б найнижчі щаблі такої ієрархії). Міф про туберкульоз авторка вправно оприявнює, і читач ідучи за логікою аргументів переконується в тому, наскільки безглуздо поетизувати хворобу. А от у пасажах про рак Зонтаг уже вдається до дидактичної риторики, вона сама наполегливо робить висновки-настанови: це не прокляття, не бич божий, не сором і не веління долі; рак – це хвороба, не така легка, як нежить, та все ж тільки хвороба.

Насправді письменниця і не приховує практичного значення деконструкції цих міфів. Обрісши метафорами хвороба перетворюється на трансцендентний конструкт, перед яким людина безсила. Хворий відчуває провину, ганьбу, страх, починає вдаватися до всіляких метафізичних методів зцілення, як то «пробачити собі» чи «змінити спосіб мислення» тощо. Авторка переконує, що все це лише відбирає в недужого час, який він може і мусить використати для медичного лікування: «хоча якогось універсального засобу в лікуванні хвороби немає, проте у більшості випадків захворюваності на рак від недуги можна вилікуватися вже теперішніми методами лікування». З уст Зонтаг – от вона досвідчено і мудро дивиться на нас із обкладинки – твердження про те, що вилущення хвороби з оболонки метафор робить її просто неприємною, але вирішуваною проблемою і не більше, звучить дуже правдоподібно. По суті, вона постулює повністю раціональний підхід, позбавлений методик «сили думки», до недуг та їх лікування, і спирається при цьому на власний досвід – навіть приклади наводить. І тут напевно-таки варто згадати власну історію письменниці. Її син, Девід Ріф (David Rieff), у згадках про матір наголошує на нестримній вітальності Зонтаг: вона хотіла одужати і жити будь-якою ціною («І байдуже, яким це життя буде!»). Її другу хворобу, рак грудей, за раціональними прогнозами лікарів було безглуздо лікувати, це був майже безнадійний випадок. Упертість матері і її небажання миритися з перспективою дочасної смерті Девід Ріф називає «позитивним запереченням». Це формулювання добре пояснює і ту логіку, якою керується Зонтаг у «Хворобі як метафорі». Письменниця обурюється психологічним тиском, якого зазнають хворі унаслідок міфологізації захворювань. У другому есеї розглядаються метафори СНІДу, робота яких призводить до того, що людина вважається хворою ще до того, як насправді захворіє, адже кожен ВІЛ-інфікований, чи навіть просто ВІЛ-позитивний в очах суспільства має на собі тавро недуги, що, натомість, означає соціальну смерть (звільнення з роботи, розрив зв’язків із друзями). І знову, страх, міфологічний і спричинений міфом, змушує людей відмовлятися від антивірусної терапії, натомість прислухатися до «якогось гуру «альтернативної медицини». Причому, хибний езотеричний шлях лікування хвороб-демонів — це лише одна з проблем, які тут виникають. Конструкт позитивного мислення предметно вилучений із тексту книги підкресленим раціоналізмом, але його ідея присутня у боротьбі з негативним мисленням. Зонтаг закладає в своє письмо імпліцитний заклик вірити у виліковність хвороби, успішність лікування, не здаватися. Напевно, написання цих текстів було своєрідним терапевтичний актом для авторки, нагодою створити логічний і аргументований захист від власних, може тільки гіпотетично можливих, сумнівів.

Метафорика хвороби, демонструє Зонтаг, зле впливає не лише на самих недужих, вона має також зворотну дію. Суспільні явища, що буцімто заслуговують на осуд, звикле прирівнюють до оцих невиліковних хвороб: «комунізм – це загострення бюрократичного раку», «всі народжені від змішаних рас – сифілітики», «діяльність євреїв – це расовий туберкульоз серед націй» тощо. Такі порівняння фактично змушують уявляти суспільство як тіло хворого, що потребує лікування. І тут Зонтаг звертає увагу на те, що для розмови про саме лікування і про хвороби загалом ми дуже часто вдаємося до мілітарної лексики: недугу треба подолати, вона наступає, перемагає, завдає удару організмові, що захищається і далі в тому ж дусі. Зізнаюся, при написанні тексту цієї рецензії я вирішила провести експеримент, свідомо уникаючи отаких військових метафор, і виявила, що це складно, бо без «мілітаризмів» мій тематичний словник хвороби катастрофічно збіднів. Уживання військової метафорики стало нормальним і звичайним способом говорити про хвороби, а отже, і про порівнювані з ними гідні осуду суспільні явища. Зонтаг убачає у цьому велику небезпеку: медична модель суспільного блага до певної міри підтримує авторитарне правління, і, за аналогією з агресивним хірургічним чи хімічним лікуванням, виправдовує державні репресії та насильство – як необхідні для очищення нездорового політичного тіла.

Ця книга насправді про могутність слова і метафори, про те, як вони змінюють свідомість людей, як вбирають у себе всі симптоматичні страхи суспільства на певному історичному етапі. Риторичне володіння метафорою хвороби – це певний владний важіль. Усвідомлювати зловісний вплив оцих мовних конструктів не просто необхідно, а й недостатньо, Зонтаг переконана: «їх треба викривати, критикувати, розвінчувати, розбивати, виснажувати».