Ірландська – українська? Українська – ірландська?

Людмила Таран

«Батько зрозумів, що програв мовну війну».
Боротьба за ірландську мову, за відтворення й поширення ірландської самосвідомості й ідентичності – лейтмотив роману ірландського письменника Гюґо (треба – Гуґо) Гамільтона «Люди з веснянками». Написаний він англійською мовою, перекладений багатьма європейськими мовами і приніс авторові низку нагород. Українською твір переклала Євгенія Кононенко, роман побачив світ цьогоріч у видавництві «Піраміда» (серія «Приватна колекція»).

Скажу тривіальне: люблю читати речі, які спонукають до роздумів. Ось так, як сталося із «Людьми з веснянками».

У романі, як розумію, автобіографічному, Г. Гамільтон описує досить драматичний і неоднозначний досвід «ірландизації» батьком, який намагався зробити власних дітей зброєю у своїй затятій «мовній війні», дітей, які, до того ж, мали німецьку кров від матері. Ситуація й справді така, що пахне порохом і зблискує лезами ножів.

Власний досвід – як тут сказати: ставання українкою? вироблення національної самототожності? навернення до українства? – якраз зовсім не пов’язаний із батьками: жодного спеціального виховання національної самосвідомості не пригадую. Хіба одного разу батько зронив був про когось: «Прийшов із армії – і вже штокає і какає». Фраза відразу влилася в якийсь закамарок пам’яті й сама собою чинила відповідну роботу.

Не пригадую, що саме стало приводом, але десь у дев’ятому класі почала розмовляти літературною мовою замість розлитого скрізь і повсюди суржика (народилася й виростала на Київщині). Спершу наді мною підсміювалися: мовляв, чого випендрюєшся? Найбільше в тому віці боялася вирізнятися з-поміж інших, була слабкодухою, однак – не знаю, що давало сили – стояла на своєму. Однокласники та й усі інші звикли. Коли вирішила вступати на філфак столичного університету, сама собі (знову-таки, ніхто мене не настановляв) дала обіцянку скрізь розмовляти лише рідною мовою. Не знаю, звідки в мене завжди було відчуття: Я В СЕБЕ ВДОМА. Мене пересмикувало щоразу, коли однокурсники переходили на «общєпонятний».

На перших же лекціях з історичної граматики незабутній Петро Дмитрович Тимошенко допитувався нас, студентів, які потрапили з різних куточків України, цитуючи Шевченка: «…недосвіта шкода», «У перетику ходила по опеньки», – хто знає, що то таке, недосвіт і перетика? Страдницьки витирав змокріле чоло: ніхто з нас не чув таких слів… Яка була моя радість, коли першого ж дня, приїхавши до свекрухи в українське село на російській нині Воронежчині, почула: «Там, у перетику»…

«Одного дня ірландський народ прокинеться і поцікавиться, чи він ще й досі ірланський».
На першому курсі мій вірш із рефреном «Ти пам’ятай, що зрада рідній мові – То крок до зради рідної землі» помістили в стіннівці, яку – саме через той мій опус – власноруч зірвав тодішній декан. Не почувалася ані героїнею, ані переляканою: була таким собі наївним телятком, яке не зрозуміло достеменно, що, власне, сталося. Втім, наступного року, коли однокурсника виключили з університету за читання забороненого «Інтернаціоналізм чи русифікація?»  І. Дзюби, чимало з нас багато що зрозуміли…

Моє покоління – це ті, чиї батьки мали начебто право начебто вибору мови навчання своїх дітей. Ще 1958 року в освітнє законодавство УРСР було впроваджено відповідний закон, за яким дозволялося взагалі не вивчати українську мову, наприклад, дітям військових. Уже пізніше скільки нарікань почула від ровесників, що вони – жертви політики русифікації.

«То велика дурість, сховатися десь, а потім кричати «Руки вгору!» по-ірландськи, бо є такі речі, які можна робити лише по-англійському, наприклад, битися  і вбивати індіанців».
Коли прийшов час повести сина до дитсадочка, виявилося, що поблизу немає україномовних (ось вам і вибір мови батьками!) Скрушно кажу йому: мовляв, доведеться йти до російськомовного, а ти ж російської не знаєш. На що син тут-таки як крикне: «Стой! Стрелять буду!»

«У нашій родині з’явилося нове немовля, Брід. Онкель Тед навмисне прийшов до нашої церкви відправити месу по-ірландському… Деякі люди відкашлювалися і виходили з церкви, бо подумали, що враз опинилися не в тій країні, що молитися Богові по-ірландському не можна».
Хоч би де їздила по Україні, скрізь по церквах, що належать до Московського патріархату, «найістиннішим» у світі християнам, панує аура нетерпимості й підозри до тих, хто не тим миром мазаний. Що в Дерманському монастирі, що в Корецькому, що – найочевидніше – в Почаївській Лаврі скоса дивляться, щойно заговориш українською. Нехай ті монахи чи «паства» з діда-прадіда етнічні українці – що з того? «Колоніальна тінь» досі нависає над душами, застить очі й розум. Нинішній «православний сталінізм», можливо, багато чим страшніший за «войовничий атеїзм».

«Мама хотіла знати, чому вони бояться ірландської мови. …Один чоловік сказав, що до ірландомовних в Ірландії ставляться, як до іноземців, як до інопланетян».
Щиро кажучи, не відчувала ніколи, навіть у часи «гоніння на відьом» (початок 70-х років минулого століття), що моя українська викликає чиюсь настороженість чи неприязнь. Навпаки: спілкуючись із російськомовними у Донецьку чи Харкові, чула від них вибачення через те, що не можуть «так гарно» розмовляти українською. Завжди заохочувала: мовляв, у вас так само добре вийде, треба тільки розмовляти, бо без практики нічого не витанцюється. Давно поклала собі не переходити на російську із місцевими російськомовними. Те, що дехто називає толерантністю, насправді є догідливістю, чи не так?

«Він каже, що ірландці багато п’ють і забагато розмовляють, і не хочуть говорити ірландською мовою, бо від неї смердить злиднями і мертвими…»
«Картопляний голодомор» в Ірландії, та й не тільки він один, нагадує нам дуже схожі, трагічно подібні сторінки в нашій українській історії.

…Але й справді, чи знаєте бодай одного мільярдера чи бодай мільйонера в Україні, який розмовляв би українською? Дуже риторичне запитання, авжеж! Досі в Україні бідність, злиденність, убозтво асоціюється з нашою мовою. Втім, як і певна вишуканість, аристократизм – у дуже рідкісних винятках…

«Мама сказала, Ірландія – це те місце, де потрібні щасливий випадок і молитви, а Та Марія сказала, що Німеччина – це те місце, де ти сам собі створюєш свій щасливий випадок і маєш усе, що заслужив».
Усе-таки, як багато подібного у нас із ірландцями! Але і їхній, і наш, український, досвід денаціоналізації не унікальний: про колоніальне світовідчуття, відчуження, відречення від себе, відсутність мотивації до самоствердження й самореалізації написано томиська…

«У школі співають пісеньку про чоловіка, який написав ім’я по-ірланському на буді, запряженій віслюком. Це було в часи, коли Ірландія була ще під Британією, і було заборонено писати своє ім’я по-ірландському. На кожній буді мало бути написане ім’я її власника по-англійському. Тож коли полісмен побачив ім’я ірландською мовою, чоловіка заарештували й притягли до суду. Полісмен висунув звинувачення, що не побачив ніякого імені на буді, бо ірландська – то не мова, якою можна щось прочитати. То був знаменитий судовий випадок з Патриком Пірсом, який був адвокатом власника буди. І, хоча закони були ще британські, і власник буди програв процес і мав сплатити великий штраф, однак то була велика перемога для ірландців, бо після того випадку всі власники буд у Донегані почали писати по-ірландськи свої імена на своїх будах, і поліція нічого не могла вдіяти, бо їх було багато».
Брак солідарності – теж не тільки українська біда. Хто хоч трохи знає українську історію, скаже на це: коли протягом сторіч роз’єднувати громаду, суспільство, то «моя хата скраю» неминуче стане життєвим принципом. Саме тому нам, свідкам Помаранчевої революції, досі здається дивом те, що бачили на власні очі – взаємопідтримку, співчуття, взаєморозуміння. І гасло тоді було правдивим: «Нас багато – нас не подолати». Провидіння показало нам, якими можемо й маємо бути.

«Жінка сказала, що вона до смерті стомилася від людей, які приїздять з Дубліна у відпустку, які тільки того й хочуть, аби люди в Коннемарі й досі мешкали в будиночках під стріхою, проте без туалетів».
Звісно, законсервувати патріархальну Україну, ідилічно-пасторальну в чиїхось уявленнях («садок вишневий коло хати…») нікому не вдасться. Та й давно такої України немає – й не було. Глобалізація змінює й нас. Добре це чи погано – інша річ. Проблема в тому, що ми досі, у ХХІ столітті, з постанням незалежності, не реалізували проект цивілізованої України з її справді багатющим потенціалом. Ірландія здобула свою незалежність від Британії ще 1921 року. Але, як пише Лариса Масенко у своїй книжці «Мова і політика»,  «застереженням Україні має стати сумний досвід Ірландії, яка не зуміла зупинити процес мовної асиміляції і втратила ще живу, але обмежену в побутуванні ірландську мову. Не дало бажаних результатів і введення ірландської мови в шкільну програму та в адміністративно-ділову сферу.  Поразку спричинило те, що вся культура Ірландії – преса, радіо, кіно, театр, церква, торгівля – лишалась англомовною. Помилковою виявилася також тактика пропаганди ірландської мови й культури англійською мовою». Авторка нагадує про статтю ірландця Френсіса Феґі, написану на початку ХХ століття й перекладену Лесею Українкою. «Загляньте в наші книгарні й часописи. Там повно сміття, виметеного з Англії… Правду кажуть: «Ірландія вдень живе тим повітрям, яке Англія витхнула за минулу ніч».

Як мовиться, до болю знайоме…

«Це ім’я й робить усі проблеми. Ірланське ім’я: О’Гурмолтай. Люди смикаються від дивного імені й просять повторити. Вони не довіряють нічому  ірландському. Але не можна зраджувати імені роду. Батько каже, ми не можемо вказувати англійської версії, Гамільтон, і не має значення, скільки разів нас перепитають».
А чи в нас мало своїх перелицьованих на чужий копил прізвищ? Бо звідки взялися Гарбузови, Алєйнікови, Шароварови, а з чудового козацького Неїжмак – Неїжмакови (або обкарнане Жмакови)? Нехай залишають собі Пацюкових разом із Самосваловими!

«…сказав своєму батькові, що вб’ю його. Сказав, що більше  не буду розмовляти мовою, яка вмирає, лише мовою-вбивцею, і тоді спитав його, в який спосіб він хотів би бути вбитим своїм рідним сином».
Такими страшними словами фактично закінчується роман Гуґо Гамільтона, роман про програну «мовну війну» в Ірландії загалом, і в окремо взятій родині.

Звісно, мені аж ніяк не імпонує тут слово ВІЙНА. Однак на думку спадає зізнання Соломії Павличко про те, що з віком стає все радикальніше налаштованою щодо засадничих питань, зокрема, національного самовизначення й функціонування мови.

І не можуть такі принципові речі визначатися зусиллями чи надзусиллями окремих людей. Без участі держави тут не обійтися. Навіть у тих країнах, де національна культура й мова не загрожені, державний протекціонізм є очевидним, послідовним і цілеспрямованим.

…Чи не наївний цей останній абзац, схожий на заклинання?..