Ірен Роздобудько: «”Масовість” сприймаю, як ознаку попиту»

Ірен Роздобудько. Фото з сайту aup.in.ua

«Чи бувало у вас таке відчуття, що читати якусь книжку стає нестерпно, незручно, ніби автор виставив на позір твою сутність без твоєї на це згоди? – запитує Ірен Роздобудько читача словами героїні свого роману «Якби». І додає: «Надзавдання кожного справжнього митця – довести читача до незручності від упізнавання себе в книзі, на полотні чи екрані… Ось це і є диво. Попадання в “больову точку”. Мистецтво знаходити її складніше за мистецтво голкотерапії: там усі точки означено, тут – колеш у темряву. Але коли влучаєш, це найбільше щастя. І… метод лікування також…»

Певно, саме в цих словах письменниця Ірен Роздобудько повідала сутність своєї багатогранної та різножанрової творчості. Вона отримує найбільше задоволення, коли пише романи, детективи, психологічні трилери, мандрівні оповідки або малює картини чи вишиває бісером – не так «для», як «про» людей. І це її щастя годі не відчути у творах, які, володіючи отою голкотерапевтичною майстерністю, вельми впливають на людей. Ми любимо Ірен Роздобудько, ми їй віримо, і, головне, – читаємо. Варто завітати бодай на одну зустріч письменниці з читачами, аби пересвідчитися, що багато хто дотепер носить у кишені «амулет Паскаля», про якого читав у однойменному романі, й зізнається: ці напівпрозорі кульки направду приносять удачу. Студенти, яких Ірен Роздобудько навчає кінодраматургії, відверто захоплюються її креативністю, фантазуванням та миттєвим продукуванням ідей. Вона – «своя» у колі дітей, чоловіків і літніх людей. Вона – близька. У житті, і в книжках. Мабуть, у цьому й полягає секрет її популярності.

– Пані Ірен, у жовтні під час «Книжкового Арсеналу-2012» Ви провели майстер-клас на тему «Як написати бестселер?» Видалося, що добре володієте цією темою, давали цікаві ґрунтовні поради… Та коли наводили приклади книжок-бестселерів, то не називали своїх… Гадаєте, Вам іще не вдалося створити бестселер?
– Я не вважаю, що в контексті означеного «майстер-класу», який мені запропонували провести на «Книжковому Арсеналі», треба було говорити про себе й свої книжки. По-перше, це було би надто зухвало, по-друге, мені не цікаво розповідати про себе й свої книжки, а по-третє, мені самій було цікаво осмислити запропоновану тему. І, як ви самі чули, моє «осмислення» було досить парадоксальним: бестселер – не завжди є ознакою справжньої літератури. Крім того, що бестселер – це та книжка, яку тиражують мільйонними примірниками в багатьох країнах світу, вона ще має добру рекламну підтримку та зроблена на високому технологічному рівні, з певним розрахунком на «бестселерність». Тобто крім літературного дару, письменник має знати безліч технологічних секретів створення саме бестселера. Це від початку є його метою, а не випадковістю. Зважаючи на це, я не можу приєднуватися до слави Дена Брауна чи Коельо. На лекції серед бестселерів слухачі називали «Ім‘я троянди» Умберто Еко. Та ані цю книгу, ані «Улісса» чи ще багато відомих у світі книжок, на мій погляд, класифікувати як бестселер не можна, адже це інтелектуальна й складна література, призначена для перечитування. Одне слово, тема цікава й неоднозначна. Про неї можна довго й захопливо сперечатися. Але механізм створення бестселеру мені відомий, і я про це казала. І бажаю успіху тим, хто почув і… кинувся обмірковувати твір, який стане бестселером не лише в Україні, а й у світі.

 

Ірен Роздобудько. Фото з сайту life.pravda.com.ua

– А яка доля Вашого роману «Гудзик», що його  стали видавати за кордоном? Цікавилися відгуками тамтешніх читачів?
– Цьогоріч «Гудзик» вийшов у голландському видавництві «Глагослав» – для англомовних читачів. Переклали його професор Прінстонського університету Михайло Найден та його аспірантка Оля Титаренко. Цікаво, що вони починали перекладати роман із власної ініціативи, без перспектив видати книжку. Але склалося так, що інтереси видавництв і перекладачів збіглися, чому я дуже рада. У перший же тиждень виходу книжки, за словами менеджера «Глагослава», на розсилку підписалося 1115 читачів. Тепер вони пишуть відгуки на сайтах, але, зізнаюся, я за цим не стежу. Почитала кілька й здивувалася, як збігаються думки й відчуття закордонних читачів із нашими. Приємно, що більшість відгуків – від чоловіків (сміється, – Авт.).

– До речі, які Ваші враження від цьогорічного «Книжкового Арсеналу»? Чимось відрізняється цей фестиваль від «Форуму видавців у Львові»? Де Вам перебувати приємніше?
– Мені приємно бути скрізь, де люди стоять у чергах за книжками, а не за ганчір‘ям. А саме так відбувається і на Форумі, й на Арсеналі. Враження від «Книжкового Арсеналу», як нового книжкового заходу, дуже позитивні. І навіть – неочікувані, адже є з чим порівняти: у Львові часом неможливо пробитися крізь натовп відвідувачів. Але так було і в Києві! Я дуже раділа: Київ нарешті прокинувся, припинив роздмухувати щоки й ходити лише на концерти «кіркорових».

– Знаю, Ви дуже хотіли почути почесного гостя фестивалю – італійського письменника Алессандро Барікко…
– Якщо відверто, то я «чую» Барікко давно і дуже добре. Я завжди кажу: письменника не обов‘язково «знати в обличчя». Все важливе він говорить у своїх книжках, а жива зустріч із публікою завжди передбачає деяку гру і, зрештою, – недомовленість. Тому я не дуже рвалася на ту зустріч. Книжка завжди краща за того, хто її створює. (Це я не про Барікко, а загалом про письменників).

– Тим часом інша «зірка інтелектуальної прози» австрієць Йозеф Вінклер під час зустрічі з українськими читачами, певно, з тричі повторив, що «розважальна література – від диявола». Як гадаєте, що він мав на увазі?
– Спочатку треба визначити, що таке «розважальна література» і навести приклади. Цікаво, які навів сам пан Йозеф? Я наведу такі: це – комікси, кросворди й усе те, що продається на вокзалах чи аеропортах, щоб допомогти людям убити час. Інших прикладів навести не можу. Адже навіть «легкі» романи наших авторів, які видають нині немалими тиражами, виконують свою місію – вони бодай привертають до українського слова й до нашої реальності ту частину публіки, яка досі вважає, що цікавим може бути лише закордонне. Літературою від «диявола» вважаю книжки, що є деструктивними, ламають психіку, закликають до дисгармонії, руйнують якісь моральні норми. До речі, ця література може бути талановитою і дуже захопливою. Не знаю, чи «носить диявол «прадо», втім переконана, що ця сила рівноцінна іншій. А кожен обирає своє: розважатися чи думати, ламати себе чи будувати.

 

Ірен Роздобудько й Леся Воронина. Фото з сайту life.pravda.com.ua

– На вашу думку, чи завжди розважальна література в Україні є масовою? І чому це визначення (масова) так часто нині звучить із вуст письменників та читачів?
– У нас поки немає ані «масової», ані розважальної літератури через малі тиражі книжок. Про які «маси» може йтися при нашому книгорозповсюдженню? Гадаю, кожен видавець мріє видавати «масову літературу», а кожен письменник хоче дійти до тих мас. Звісно, я розумію, що під «масовою» літературою ви маєте на увазі книжки-одноденки – ті, про які інтелектуали зневажливо кажуть «через губу»: «Не читав – але засуджую». Але в цьому визначенні немає нічого страшного й принизливого. Все вирішують два «ч»: час і читач. Тому я не кваплюся вішати ярлики з ознаками негативу на будь-яку книжку. А «масовість» сприймаю як ознаку попиту.

– Пані Ірен, а Ви пишете для «мас»?
– Якщо вважати, що «маса» – це люди, то, так, звісно. У мене читачі такі різні, що виокремити між ними якусь певну аудиторію важко. Нині почала бачити більше чоловіків, які «під легкістю» стилю нарешті знайшли щось більше.

– А ще українським читачам дуже подобається така собі «чорнуха» в літературі. Як гадаєте, чому нас захоплює надмір печалі й розпачу в книжках? І чи можна сказати, що хтось і в такий спосіб розважається?
– Я багато спілкуюся з читачами і часто вони запитують про «чорнуху». Їм це не подобається! «Чорнуха» – то данина молодості автора й моді, що, до речі, вже минає. Але, знову ж таки, що вважати «чорнухою-порнухою»? Смаки різні. Я, наприклад, люблю Уельбека, бо бачу в його творах справжні пристрасті закомплексованої з дитинства людини, які він майстерно втілює в слово. А справжня «чорнуха», як на мене, – твори беззаперечно талановитого стиліста Віктора Сорокіна. Проте для когось «чорнухою» можуть бути й карамельні жіночі романи… Печаль і розпач – рушійні сили для творчості. Тому й приваблюють. Із дурнуватою посмішкою на обличчі важко створити щось вартісне. Щоб добре писати, треба спершу добре постраждати. Ну, а для цілком задоволеної собою людини чужі страждання й пошуки – такий собі тренажер для власної душі.

– Нові книжки котрої з письменниць-колежанок Вас щиро порадували? Маю на увазі Ларису Денисенко, Мілу Іванцову, Галину Вдовиченко, Дару Корній, які представили на розсуд читачів свої новинки.  
– Я вітаю усіх цих письменниць із новими книжками й радію, що всі мали успішні презентації з великою кількістю читачів. Люблю цих авторок, знаю, які вони у житті поза книжками, ціную їхню приязнь і дружбу. Але я не аналізую їхню творчість, просто читаю й можу порадити читати іншим.

 

Ірен Роздобудько та Ігор Жук. Фото з сайту life.pravda.com.ua

– Пані Ірен, а про який зі своїх творів Вам хочеться наразі говорити годинами? Що цікавого готуєте своїм прихильникам?
– Про ще ненаписаний! Я завжди спочатку переповідаю те, що хочу написати. Якось моя подруга, наслухавшись про ще ненаписаний натоді роман «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю», сказала, що в неї таке враження, ніби всі ті герої оточили нас щільним колом – не пройти. Та ще й додому за нею йшли!

– А заявлені новинки «ЛСД» – про «ліцей слухняних дружин» і «Той, хто не стріляв» – про охоронців наших можновладців, ще не дописали?
– «ЛСД» – на стадії завершення, але я хотіла б, аби книжка вийшла восени наступного року. Нехай трішки полежить. А «Той, хто не стріляв» вийшов уривком у передостанньому числі журналу «Сучасність». У ньому тема, яка ще має визріти, а я ще мушу поспостерігати за «прототипами» – людьми, які стоять у ланцюгу, захищаючи можновладців від народу. Чи повернуть вони зброю проти своїх близьких, чи… хтось таки «не стрілятиме»?

Яких тем Ви не торкалися у своїй творчості, але хотіли б це зробити?
– Історичних. Уже маю купу цікавого матеріалу, навіть упорядкованого. Але спочатку треба дописати те, що є.

–    Нещодавно світ побачила Ваша дитяча книжка «Арсен». Про що вона?
–    Якщо коротко, то ця книжка написана від імені 13-річного міського хлопця з неповної родини, який утікає з міста в село й веде розслідування прокляття свого роду. Закохується, знаходить друзів, розв‘язує таємницю прадіда, реабілітує його, починає розуміти стосунки дорослих.

– Дозволю собі запитати, чи змінилася Ваша творчість, вибір тем для дослідження після того, як стали дружиною поета й барда Ігоря Жука? Себто чи впливає на вашу творчість щасливе сімейне життя?
– Якщо б зміни в особистому житті впливали на творчість, то ця творчість стала би штучною. Щасливе сімейне життя – це просто диво, яке несподівано на мене звалилося. Можливо, це допомогло переоцінити деякі речі, про які я писала, але не відчувала на всі сто відсотків.

– Отже, неправда те, що письменник має бути нещасливим в особистому житті, аби писати проникливі талановиті твори?   
– Правда, що – неправда! (Сміється, – Авт.).

– І наостанок. Як би вам хотілося, або просто – що, думаєте, писатимуть літературні дослідники на тему: «У чому феномен популярності Ірен Роздобудько» років так через двадцять?
– Феномен популярності через двадцять років, гадаю, нікого не цікавитиме. Та й, відверто кажучи, і тепер це нікого не обходить. Надто – мене саму. А якщо серйозно, то хотілося б, аби через кілька років читачі бачили не лише сюжет, а й те, що у ньому зашифровую. Варто трохи пояснити. Скажімо, роман «Зів‘ялі квіти викидають» — про заперечення п’ятого постулату Евкліда і тієї літературної аксіоми, що «алгеброю не можна перевірити гармонію». А насправді всі великі вчені, відкриваючи закони математики й фізики, зрештою приходили до Бога. Тому сюжет – це так, складова цієї ідеї… І так – у всіх інших моїх книжках. Тому, сподіваюся, вони ще трохи поживуть на нашому книжковому ринку.

Розмовляла Жанна Куява