Рей Бредбері. In memoriam

Звістка про смерть всесвітньо відомого письменника Рея Бредбері (Ray Douglas Bradbury, August 22, 1920 — June 5, 2012) викликала у Сполучених Штатах зливу відгуків.

27 романів, кілька поетичних збірок і більш ніж 600 новел Рея Бредбері були видані загальним тиражем понад 8 мільйонів примірників 36 мовами. Він писав сценарії для телебачення і кіно, все життя був заангажований театром (1964 р. заснував Pandemonium Theatre Company, у якому здійснював постановку власних п’єс), навіть мав реалізовані архітектурні проекти. Серед численних американських і зарубіжних премій, якими був відзначений Рей Бредбері, є й Медаль за гідний внесок у розвиток американської літератури (Medal for Distinguished Contribution to American Letters) від Національної Книжкової Асоціації (2000) та Національна Медаль Мистецтв (National Medal of Arts), вручена президентським подружжям Бушів 2004 р. Ще за життя Рея Бредбері з’явилася премія його імені для американських авторів, які працюють у жанрі наукової фантастики й фентезі. Популярність Бредбері була такою великою, що 1971 р. астронавти НАСА кратер на Місяці назвали Кульбабовим.

6 червня 2012 р. електронна прес-служба Білого Дому розмістила виступ президента Барака Обами. «Звістка про смерть Рея Бредбері зразу ж викликала у нашій пам’яті  — пам’яті багатьох американців — образи з його книжок, закарбовані  в свідомості ще з ранньої юності. Його дар розповідання історій змінив нашу культуру і розширив наш світ. Але Рей також розумів, що наша уява може бути використаною як інструмент для кращого порозуміння, засіб для змін і вираження наших найзаповітніших цінностей».

На звістку про смерть Рея Бредбері пострадянський простір відгукнувся з не меншим почуттям, ніж Америка. У багатьох некрологах підкреслювалося, що пішла людина, на якомусь вищому, духовному рівні пов’язана з усіма нами, тоді ще молодими людьми або підлітками, які з великими труднощами діставали в бібліотеках та у знайомих, передавали один одному «Марсіанські хроніки» (The Martian Chronicles, 1950), «451 за Фаренгейтом» (Fahrenheit 451, 1953), « Кульбабове вино » (Dandelion Wine, 1957).  Перші російськомовні переклади новел Бредбері з’явилися в 1956 р. Спочатку їх було надруковано в науково-популярних журналах, далі зростання популярності «виштовхує» їх і до престижних видавництв та часописів, забезпечує мільйонні тиражі, спонукає інтерес критиків, дослідників. В Україні   публікації, започатковані на  початку 1960-х років («Марсіанські хроніки» у перекладі Олександра Тереха), тривають десятиліття, своєрідно увінчуються прекрасним перекладом В. Митрофанова більш філософського, ніж фантастичного твору «Смерть – справа самотня», першої частини так званої голлівудської трагедії Р.Бредбері, задовго до того, як з’являється його російський еквівалент. До слова, одна з небагатьох дисертацій, присвячених творчості Рея Бредбері і захищених в Радянському Союзі, написана українською дослідницею О.Горенко). Книжки  Бредбері видавалися чималими тиражами  але на всіх охочих не вистачало. Про популярність  американського фантаста в СРСР  свідчить  епізод, який  згадував сам Бредбері.   У 1968 році Сергій Бондарчук прибув у Голлівуд одержувати «Оскара» за фільм «Війна і мир». На церемонії були присутні найвідоміші кінодіячі. Деяких з них Бондарчук упізнавав, вітався, нарешті в кінці черги побачив Бредбері, кинувся його обіймати, запросив до того столу, де зібралися його друзі. «Усі найвідоміші режисери з тієї черги були шоковані. Вони дивилися на мене,  — каже Бредбері, — і питали одне одного «Хто він такий, цей Бредбері?».

Виходило так, що американський письменник, міцно пов’язаний з побутом, суспільною психологією, менталітетом своєї батьківщини, промовляв нам, читачам із зовсім іншої країни, що жили у зовсім інших умовах, щось украй необхідне. Чесно кажучи, радянський читач перебував на досить суворій дієті, в ній не вистачало багатьох вітамінів. Однак заповнювати цей дефіцит можна було лише обраним авторам. Парадокс полягав у тому, що Рей Бредбері був цілком прийнятним письменником для радянського офіціозу і, водночас,  — улюбленцем читачів, які знемагали від того ж офіціозу, які шукали в книжках американського митця підтвердження своєму інстинктивному протесту. І, як не дивно, і ті, й інші мали рацію. Бредбері дійсно був одним із найбільш послідовних критиків не те, щоб капіталізму як такого, але тієї ментальності, що лягла в основу сучасного йому суспільства знеособленого масового виробництва і такого ж знеособленого споживання, де з однаковою байдужістю перемелюють і особисті риси людини, і її культурні, релігійні, сімейні цінності. Він усе життя боровся з механічним, перетвореним на догмат, раціоналізмом і його похідним — прагматизмом. Швидше навіть — зі специфічною формою прагматизму, короткозорою, примітивною й недорікуватою. Змальований Бредбері прагматизм ніби доведений до апогею: він протистоїть будь-якій «ліриці» — красі, романтиці, культурі як такій, вважаючи все це марним. І протистояння таке неодмінно програє, тому що людина інстинктивно тягнеться до краси, до романтики, до мистецтва, що представляє їх у повсякденному житті. Ця тема була надзвичайно близькою  радянському читачеві, тому що за ознакою підозрілого неприйняття краси й романтики як такої і, тим паче, в рамках буденного життя, радянська влада могла дати фори будь-якій іншій. Звичайно, Рей Бредбері найменше думав про критику соціалізму як системи. Просто конструкт, на який він нападав (прагматизм + невисокий рівень культури серед еліти, яка опікується масовим мистецтвом і ідеологією + релікти патріархального світогляду) був присутній і в культурній парадигмі досить «молодої» Америки, і в СРСР, що пережив за історично незначний термін кілька зламів і потрясінь, і був зараженим простодушним варварством і культурним нігілізмом.

Рей Дуглас (друге ім’я дано на честь відомого американського кіноактора Дугласа Фербенкса) Бредбері народився в провінційному містечку Вокеган (штат Іллінойс) у родині, що налічувала вже кілька поколінь американців. Спогади про тепло і затишок щасливого дитинства, поезію американської мрії, народних легенд і звичаїв він проніс через усе життя. І уявне Зелене Місто (Greentown) у багатьох його творах, і дідова оселя як осередок усього світлого в минулому героя (голлівудська трилогія) — змодельовано саме з рідного містечка. Коли батько майбутнього письменника, майстер телефонної компанії, під час Великої Депресії втратив роботу, сім’я, як і тисячі інших безробітних, змушена була мандрувати країною в пошуках долі. У 1934 році родина осіла в Лос-Анджелесі, з яким і пов’язано усе подальше життя майбутнього письменника. Тут він закінчив школу, але центром тяжіння для тінейджера став Голлівуд як фантастичне місце, де створювались фільми. Адже серцевиною голлівудської продукції й голлівудського успіху є той таємничий, химерний, але нерозривний і непоборний зв’язок між мрією і реальністю, що становить саму сутність американської ментальності (а втім – чи лише американської?) і який став стрижнем світовідчуття одного з творців американської фантастики.

З дитинства твердо вирішивши стати письменником, Бредбері домагався поставленої мети найбільш економним  — і суто американським — шляхом: писав оповідання, розсилаючи їх у відповідні журнали. Як і один із батьків-засновників США Бенджамін Франклін, юний Бредбері не мав сумніву, що наполеглива праця і активне прагнення донести її наслідки до людей, приведуть до успіху. Починаючи з 1938 року твори молодого автора почали друкувати. Між 1940 і 1947 рр. він був дописувачем кіножурналу «Script». У 1947 р. молодший редактор популярного тоді часопису Mademoiselle Трумен Капоте витяг новелу Бредбері «Повернення додому» ( “Homecoming’) з кошику для сміття і надрукував, після чого її було включено у збірку кращих оповідань року (The O. Henry Prize Stories of 1947).

Того ж року вийшла перша збірка оповідань Бредбері «Темний карнавал» (Dark Carnival), а після появи другої — «Марсіанські хроніки» — Бредбері став відомим і, до речі, непогано оплачуваним автором. Подальше літературне життя Бредбері не можна назвати  фантастично   вдалим тільки тому, що воно було надзвичайно довгим, і всі стадії успіху (численні премії, нагороди, екранізації тощо) він проходив повільно і поступово, щабель за щаблем. І якщо потрапити на якусь зі сходинок можна завдяки випадковій удачі   , твердо «тримати марку» протягом 70 років — це свідчення не тільки таланту, а й величезної внутрішньої дисципліни, постійного навчання та роботи над собою.

Не маючи систематизованої освіти, Бредбері визначав себе як «людину бібліотеки». «Я відкрив себе у бібліотеці. Я прикипів до бібліотеки, коли мені було шість років. Бібліотеки підживлювали мою цікавість, від динозаврів до стародавнього Єгипту. Коли я закінчив школу, то почав відвідувати бібліотеку тричі на тиждень і робив це протягом десяти років … доки не одружився. … Відтак я відкрив, що бібліотека є справжньою школою». До того ж бібліотека, за його думкою, слугує найдемократичнішим джерелом знань, а студенти, які хочуть стати письменниками, марнують роки, виконуючи настанови педагогів замість пошуку власного почерку.

У дитинстві Бредбері зачитувався Л.Ф. Баумом, Е.По (наслідував йому з 12 до 18 років), Е.Р. Берроузом, автором «Тарзана», а також полюбляв комікси, кіно, мандрівний цирк. Потім прийшла любов до поетів — Фроста, Шекспіра, а також таких письменників, як Готорн, Стейнбек, Гакслі, Томас Вулф, Юдора Велті, у кожного з яких навчався чогось на різних етапах своєї письменницької кар’єри. Чесно визнавав, що схиляючись перед майстерністю Пруста і Джойса, читати їх не може — їхня проза наганяє сон. Серед фантастів поважав Хайнлайна, Кларка, а найбільше — Г. Веллса і Жюля Верна. Зізнавався: «Я вважав, що чимось схожий на Верна – творця моральних притч, вчителя гуманності. Він вірив, що люди перебувають у дивній ситуації, у дуже дивному світі, і він вірив, що ми все переможемо, поводжуючись морально. Його герой – капітан Немо, – який є певною мірою протилежністю мелвіллівському божевільному Ахаву, мандрує світом, забираючи в людей зброю і наставляючи їх до мирного життя».

Приватне життя Бредбері залишалося тихим, «кабінетним», позбавленим авантюр і пригод упродовж багатьох десятиліть. Значущими не літературними фактами його біографії можна назвати хіба що укладення єдиного, щасливого і тривалого шлюбу у 1946 р., послідовне народження чотирьох дочок і смерть дружини (2002 р.). Все інше пов’язане з літературою. Бредбері був читачем, письменником, і — якщо висловлюватися пафосно, але без перебільшень — мислителем. Не претендуючи на статус рафінованого інтелектуала і, тим паче, «батька нації», у своїх творах Рей Бредбері дуже глибоко розкрив і психологічні й навіть світоглядні основи того, що було, мабуть, сутністю сучасної йому Америки. Критична складова в прозі Бредбері поєднується з тонким філософським і психологічним аналізом. Бредбері шукає кардинальних вад сучасної Америки не в «системі», а, насамперед, у психології пересічного американця. Письменник показує, що відбувається, коли кліше «американської мрії», традиційного світогляду накладаються на переживання і комплекси «маленької людини» (іноді — маленького хлопчика, підлітка, традиційного для Америки «невинного Адама»), загубленої в світі, який вона не здатна усвідомити і прийняти. Невпевненість у собі, відсутність визначеного місця і статусу у величезному і незрозумілому світі, у поєднанні з патріархальним розумінням ролі й відповідальності чоловіка, з ідеологічно запрограмованим прагненням до матеріального успіху викликає постійну агресію, підозрілість до всього чужого і незвичного. «Маленька людина» у Бредбері намагається руйнувати, тому що є внутрішньо неспроможною. Вона ховається від трагічної суті людського буття, запевняючи себе й інших, що буття в принципі не існує, є тільки побут із його швидкоплинними потребами і вигодами. І ці властивості маленька людина Бредбері демонструє, опинившись віч-на-віч із сутністю людського буття там, де жодна система нічого нав’язати не може: чи-то на інший планеті, чи-то стикаючись із потойбічним, чи-то в найтісніших людських стосунках. Про це, власне, написано «Марсіанські хроніки» та багато інших розповідей Бредбері, які можна віднести до найрізноманітніших жанрів. І не можна сказати, що успіх Бредбері залишався суто літературним. Багато реалій сучасного американського життя, включаючи культ політкоректності чи високий статус екологічних рухів, виникли певною мірою як громадська відповідь на ті думки і погляди, які Бредбері все життя пропагував.

Зрозуміло, такий результат був би неможливим, якби Бредбері був «самотнім вояком», який іде проти течії суспільної думки. Насправді він жив і працював у золотий вік американської фантастики, і насамперед серед фантастів у нього було багато друзів і однодумців. Однак треба зауважити, що для більшості своїх колег Бредбері був патріархом, одним із засновників руху, розквіт якого припав на 1960-ті — 1980-і рр. Впливів на нього було значно менше. Насамперед варто назвати його близького друга, художника Генрі Аддамса, творця «Сімейки Аддамс» (Addams Family). Цей чудовий продукт американської (і водночас антиамериканської) культури, з’являвся в різних іпостасях: спочатку серії коміксів, потім телесеріалу і, нарешті, кількох кінофільмів, що стали культовими. B концепції цих творів загадкові інфернальні «чужаки» Аддамс, змальовані з використанням багатьох кліше «хоррору», протистоять повсякденній «нормальній» Америці як безумовно позитивне явище. Ця концепція генетично пов’язана з повістю Бредбері про сім’ю Елліот «З пороху повсталі» (From the Dust Returned); з текстом, який Бредбері писав, почавши 1945 р. майже одночасно з першими коміксами Аддамса, і остаточно завершив лише 2002 р. Цей цикл і деякі інші речі Бредбері («Щось страшне гряде» — Something wicked this way comes, 1962 та ін..) написані на межі фентезі й хоррора. Однак ірраціональне, конфронтуюче буденному людському життю у Бредбері найчастіше симпатичніше і навіть певною мірою людяніше, ніж буденне людське існування. Крім того, з «Пороху повсталі» мають дуже цікавий підтекст, який у «Сімейці Аддамса» не проглядається. Аддамси явно, підкреслено не американці і протиставлені Америці, змальованій суто сатирично. Сім’я Елліот, за власним визнанням Бредбері, буквально списана з його власної родини, в якій зберігалися народні традиції та забобони, що стали для нього не просто поштовхом до творчості, а й заклали основу його романтичного світовідчуття. Протест проти однієї Америки — безпам’ятної, прозаїчної і прагматичної — спирається на традиції і побут іншої Америки, щедро наділеної і фантазією, і поетичною уявою.

Ілюстрація Чарлі Бірмана

Бредбері зробив внесок у розвиток і наукової фантастики, і фентезі, і хоррора. Саму наукову фантастику Бредбері трактував досить своєрідно. «Науковою фантастикою стає будь-яка ідея, що народжується у голові, а до того ніколи не існувала… Як тільки у вас з’являється ідея, що змінить якусь маленьку частину світу, ви вже створюєте наукову фантастику». У царині наукової фантастики він був досить різноманітний і при цьому перебував у загальному потоці американської фантастики, постійно перетинаючись і взаємодіючи із здобутками інших авторів. Що ж до фентезі  — внесок Бредбері помітніший. Він був одним із творців специфічного напряму — якщо можна так сказати, містичної фентезі — найпомітнішими представниками якого стали Желязни («Джек з тіні», «Ніч в тужливому жовтні» та ін.) і Нейл Гейман («Історія з цвинтарем»). Але й в класичній фентезі, родоначальником якої вважається Толкієн, вплив Бредбері важко переоцінити, тому що він виробив для неї особливу мову і стиль, яким користуються багато авторів. Варто, наприклад, порівняти таку знакову річ, як «Останній єдиноріг» Пітера Бігля з текстами Толкієна, щоб помітити, наскільки Бігль у кращих своїх знахідках залежить від Бредбері. Значна частина кіберпанку теж базується на стилістичних здобутках Бредбері, у текстах якого органічно поєднуються проза і поезія, що виявилося ідеальним для створення нібито «кіберпростору», а насправді  — простору внутрішнього світу, збудованого за правилами сновидіння, мрії, марення…

При цьому талант Бредбері був потужним, але досить специфічним. Він чудово вмів створити яскравий, переконливий і водночас вражаючий світ — байдуже, що потрапляло у фокус: людина чи предмет або пейзаж (пізніше майстер обумовлював свою манеру письма теорією номенів); умів створити настрій, написати жваву сценку, але послідовний розвиток сюжету або характеру безумовно, не був його сильною рисою. Герої Бредбері, як правило, не змінюються, а лише «розкриваються», виявляючи те, що в них було спочатку закладено — автор здатний показати розкриття образу, але не його еволюцію. Ці обмеження художніх можливостей випливали з художніх відкриттів майстра. Проза Бредбері часто змикається з давно відомим жанром «вірші в прозі». Але якщо Тургенєв чи «прокляті поети» писали пів-сторінки безсюжетної прози, Бредбері пише романи. З одного боку, емоційне піднесення, надлишок поетичної образності відчутно розмивають сюжет (і це створює певні складнощі для читача). З іншого боку, проза, вибудувана за законами поезії, відкриває перед письменником великі можливості. Крім безпосереднього емоційного впливу на читача, крім тонкощів психологічного аналізу, коли душевні рухи не описуються і навіть не називаються, а показуються з усією їхньою скороминущістю і неоднозначністю, вона дає змогу описувати світ, вибудуваний за законами поезії. І цей метод однаково працює при описі казкових пейзажів Марса, «буденного» життя у маленькому провінційному містечку, що під його пером стає поетичним, занедбаних міських звалищ або штучних декорацій Голлівуду. Великий фантаст умів вивести буденні речі з їх звичних функціональних зв’язків і перевести в план поезії, романтики, відкрити через скромне існування речей велич, мінливість і приховану трагічність Буття.

Тож приєднаємось до слів Стівена Кінга, який так прореагував на звістку про смерть Рея Бредбері; «Сьогодні я чую грім велетенських кроків того, хто від нас пішов. Але романи і оповідання залишаються, і резонанс від них, і дивна краса».