Поліамурність, самотність і Домонтович

Домонтович В. Самотній мандрівник простує по самотній дорозі: Романізовані біографії / Передмова, упорядкування В. Агеєвої. – К.: Спадщина, 2012

Інтерес до контроверсійного Віктора Петрова-Домонтовича, романіста, літературознавця, етнографа, фольклориста, загадкового радянського шпигуна, не згасає. Про Доктора Парадокса, культового автора українського модернізму, за останні роки понаписували чимало, найпримітніше – монографії Віри Агеєвої «Поетика парадокса», Мар’яни Гірняк «Таємниця роздвоєного обличчя», Сергія Руденка «Філософські погляди В. П. Петрова», Миколи Чабана «З роду Петрових: Матеріали до історії роду письменника В. Домонтовича (Віктора Петрова)», цікаві статті В’ячеслава Брюховецького, Андрія Портнова, Катерини Рубан та ще безліч продуктів діяльності представників дрібного наукового планктону.  Як завжди, про Домонтовича пишуть багато, але Домонтовича видають мало, що загалом характерно для письменників розстріляно-уярмленого  відродження.

Збірка белетризованих біографій «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі»,  упорядкована Вірою Агеєвою, – яскравий фрукт книжкового урожаю цієї осені. До видання увійшла романізована біографія «Романи Куліша» (1930) та низка оповідань, що друкувалися в 40-х роках у німецькій періодиці. Усі ці тексти містилися в найповнішому зібранні творів Домонтовича, виданому 1988 року «Сучасністю», що давно стало бібліографічною рідкістю. У незалежній Україні кілька разів публікувалися «Романи Куліша» в книжкових виданнях і дещо з малої прози з’являлося в часописах.

Героями белетризованих біографій Домонтовича (саме він запровадив в українську літературу цей жанр) стають Франциск Ассізький, Рільке, Ґете, Вацлав Ржевуський, Ван Ґоґ і, звісно, Пантелеймон Куліш. Не пощастило потрапити до цієї книжки ще цілій когорті персонажів Петрова: Костомарову, Франсуа Війону, Тіхо Браге і Йоганну Кеплеру, Гракху Бабефу, Саві Чалому, Марку Вовчку, Гельдерліну (романізована біографія останнього, досі не оприлюднена, припадає порохом у ЦДАМЛМ України). Втім, воно й зрозуміло, адже вмістити невмістиме неможливо. У ґрунтовній передмові Віри Агеєвої, що перегукується з одним розділом її ранішої монографії, висвітлено різні аспекти проблематики й поетики «Романів Куліша», побіжно згадано малу прозу.

Пантелеймон Куліш – велика наукова любов Віктора Петрова (другою любов’ю був Григорій Сковорода), «піонерові з сокирою важкою» він присвятив чи не найбільше своїх статей. У 20-х роках минулого століття до Української Академії Наук було передано архів Куліша, що мав у своєму складі листування письменника, записники й рукописи творів. В. Петров, який тоді працював в Етнографічній комісії академії, з головою поринув у вивчення документальних матеріалів,  М. Зеров, М. Могилянський та О. Дорошкевич від нього не відставали. Куліш для всіх неокласиків був знаковою постаттю, імпонував їм як культуртрегер та європеїст, однак саме В. Петров поставив його в центр своїх наукових студій. До піддослідного об’єкта літературознавець підходив комплексно, як казав В. Міяковський,  «з різних боків і різними методами». Інформації про Куліша по різних архівах неокласик нарив стільки, що вистачило на дисертацію, яку він успішно захистив і опублікував у збірнику Історично-філологічного відділу ВУАН за назвою «Пантелимон Куліш у п’ятдесяті роки: Життя. Ідеологія. Творчість» (1929) та на біографічний роман «Романи Куліша» (1930). До писання художньої прози, слід сказати, Домонтович підходив раціонально-науково як до ремесла, белетризований текст монтував із різних джерел, комбінував цитати, окремі шматки своєї дисертації, включно з примітками, сміливо вставляв у роман. Характерно, що перше видання «Романів Куліша» містило ще й додатки – уривки зі справи Куліша в ІІІ відділі імператорської канцелярії та його листи до Ганни Рентель. По суті, текст про приватне життя Куліша побудовано на витягах із листів письменника й авторських коментарях-інтерпретаціях, часто іронічних деконструкціях Петрова.

Цнотливу пролетарську критику початку 30-х років дуже іритував «інтимний матеріал»,  «колекціонерське смакування альковних перемог і поразок», акцентування еротизму в життєписі буржуазно-націоналістичного Куліша (саме такий імідж письменника витворювало радянське літературознавство): «В. Петров смакує найдрібніші «пікантні» деталі романів Куліша, що можуть цікавити й захоплювати лише міщанина. В. Петров із найсерйознішим виглядом «досліджує» «платонічні» відносини Кулішеві з тою чи тою жінкою та намагається виявити причини такої «платонічності», – писав один із рецензентів.

Петров створив психологічний портрет химерного письменника, в якого розум завжди стояв «на сторожі почуття», поза й маска часто заступали щире ставлення. Куліш кохав за канонами романтизму – любив «далеку», уникав зближення, а тому всі його захоплення були «несповненими» і «незавершеними». Для нього листування і кохання часто були синонімами, подвоювати, потроювати кохання означало подвоювати, потроювати листування. Дискурс доби визначав стиль його любовної кореспонденції з енною кількістю адресаток. У стосунках із Манею де Бальмен домінувала педагогічна еротика, просвітительство й моралізаторство; Олександру Милорадовичівну, яка зачарувала Куліша співом народних пісень, Куліш сприймав як романтичне втілення духу пісні й духу нації; «неплатонічний» роман із «мовчущим божеством» Марком Вовчком перетворився на суперництво двох сильних творчих особистостей; окрім того, були ще любовні багатокутники з подружжям Глібових (Куліш тут відзначився цинічним знущанням із чоловіка-рогоносця), Ганною Рентель, якій Куліш пропагував ідеї емансипації, і при всьому тому на задньому плані постійно бовваніла постать нещасної дружини Ганни Барвінок, яка через сімейні чвари мала проблеми із психічним здоров’ям. Сам Куліш свою поліамурність  пояснював просто: «люблю свій ідеал істини, добра й красоти, і тому що всього цього єсть потроху в людях, то я й люблю потроху багатьох».

Біографічні оповідання Петрова відрізняються між собою. По-різному в них звучить голос автора: то саркастично («Письменник і генерал»), то щемно-лірично («Спрага музики»); з різної перспективи показано події: з епічної відстані – пригоди польського шляхтича, поета, мандрівника, орієнталіста Вацлава Ржевуцького, великим планом – один анекдотичний момент із життя Ґете (питання, чи є цей епізод фікцією чи історичною правдою, відкрите). Взагалі Віктор Петров охоче й багато «запозичував» матеріал в інших авторів (Юрій Шерех свого часу грався в розшифровування претекстів Доктора Парадокса). Так, Домонтович дає власну обробку житійної легенди про Франциска Ассізького. «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» – це «переписана» Петровим стаття французького критика Жана-Франсіса Рея про Ван Ґоґа, що з’явилася 1947 року на шпальтах газети «Arts», доповнена листуванням художника з братом Тео. В основі оповідання «Спрага музики» – спогади Маґди фон Гаттінґберґ про Рільке, які неокласик використав для романтичної розповіді про чарівний вплив музики на людські стосунки: піаністка, читаючи книжку, закохується в поета, пише йому листи, поет, душа якого потребує музики, закохується в піаністку.

Одна з улюблених тем Віктора Петрова, яку він розвиває і в художній прозі, і в історіософських студіях, – людина на зламі епох, «чиє життя визначає хід загальної історії, якої та людина не усвідомлює й не розуміє» (Ю. Шерех). Таким героєм часово-культурного пограниччя є Ван Ґоґ, який завершує епоху Нового часу і відкриває добу модерну. Через життєві поразки і невдачі, самозречення, невизнаний суспільством митець, перепробувавши різні соціальні ролі, врешті приходить до свого справжнього покликання. Петров скрупульозно досліджує феномен геніальності Ван Ґоґа, аналізує його складні взаємини з Ґоґеном, «великим художником і малою людиною», описує творчу еволюцію від реалізму через імпресіонізм до експресіонізму (цікаво, що письмо самого Петрова набуває експресіоністичних рис, коли він пише про Ван Ґоґа-експресіоніста). Простежуючи історію внутрішнього надриву, божевілля митця, Петров тлумачить відомий факт відрізання вуха як символічний жест: як тореадор на знак поваги підносив у подарунок дамі вухо забитого ним бика, так Ван Ґоґ приносить своє відрізане вухо дамі – повії Ґабі.

Нове видання творів Домонтовича, запропоноване «Спадщиною», безперечно, прикрасить книжкову полицю, шафу або стелаж кожного інтелектуального читача. Книжка пахне гарно, виглядає бездоганно і художнє оформлення Р. Лужецького — чудове. А те, що в кількох реченнях бракує кількох розділових знаків, – то дрібниця, про яку не варто згадувати. Книжка справді розкішна й обов’язкова до вживання. Дехто з критиків радить читати її до чаю, я би не радила – шкода заляпати. Але, зрештою, де і як читати – не так уже й важливо. Класика, а проза Домонтовича давно нею стала, як правило, багаторівнева і здатна задовольнити читача будь-якого горизонту в будь-якій ситуації.

Дивіться також відео-репортаж Олега Шинкаренка з презентації книжки.