Читаючи Сербію: екскурс в далеке і близьке

Фото з сайту vkurse.ua

У світі нині популяризується «чтиво для електрички». Сербія – не виняток, тут також панує розквіт «легкої літератури». Усі купують книжки топ-моделей, котрі публікують мемуари у 27 років, телеведучих, котрі потім із великою помпою роздають автографи, приходячи на презентації у «повній бойовій красі», з песиками в ридикюлях. Літературознавці і любителі гарних текстів плюються. А я, бродячи нескінченними лабіринтами щорічного книжкового ярмарку в Белграді, і силоміць тримаючи руки в кишенях, аби не витягти з торби гаманця і не придбати все, що потрапляє мені на очі, подумала, що складно з’явитись «легкій», «домогосподарчій» літературі там, де немає літератури справжньої, серйозної й вартісної, а якщо й не серйозної, то через це не менш вартісної.

Сербська молодь на запитання про те, що нині можна і варто читати, називає між іншим Достоєвського. Це, звісно, не Іван Франко, однак вектор наш, пострадянський. Коли ставиш ідентичне запитання українським студентам, ті нерідко називають Мілорада Павича. Часто вони навіть не знають, що він серб, і часто вся інформація про першого голову Товариства українсько-сербської дружби у їхній свідомості згортається до єдиної книжки, котру вони знайшли у бібліотеці університету. Однак подібні факти свідчать про те, що місток перекинуто і процес інтелектуального обміну між культурами відбувається. Є літератури з древньою історією й потужним письменницьким активом, у котрих літературознавці та критики порпаються століттями, вишукуючи все нові грані тамтешнього письменницького діаманта. Є літератури менш досліджені, і від того, на мій суб’єктивний погляд, значно цікавіші. Адже замість всоте писати про сонети Шекспіра, котрий, безперечно, геній, але вже давно мав би спочити в Бозі, доки його остаточно не розвінчали з генія до купки найманих писак, можна й варто писати і знати про мало кому відомі, сумнівні, суперечливі постаті авторів світових літератур. Такою «менш розкопаною» і досі далекою є для українського читача література сербська, попри те, що нові перекладені з сербської твори активно продовжують з’являтися в наших крамницях.

Про письменство Сербії можна говорити і писати багато – оскільки й саме письменство багате, навіть якщо відокремити «власне сербську» літературу від тієї мультинародної літератури, котру мали Балкани століттями, відколи Захарій Орфелін видав перший часопис «Славяносербскій магазин», а Петар Петрович Нєгош написав свою героїчну поему «Горски вијенац». Моїм скромним завданням було лише створити своєрідну шпаринку, крізь котру можна буде одним оком глянути на контекст сучасної прози у Сербії, ознайомитися з новими постатями й ще раз привітатися із старими знайомцями.

Іво Андрич. Все нове – це ще не зовсім забуте старе. Повертається мода на заслужених і народних, серед котрих Нобелівський лауреат Іво Андрич – у лавах передовиків. Уродженець Боснії, він вважав себе хорватом, а писав сербською. Блискучий дипломат, автор низки оповідань та романів, найвідоміші з котрих – «Міст на Дрині», «Проклятий двір» і «Травницька хроніка», автор численних есеїв та наукових праць, поет… Вклад Андрича в культуру Балкан складно переоцінити. Недарма «Андричева нагорода» вже понад 35 років присуджується сербським авторам в галузі найкращого оповідання.

Мілорад Павич. «Наше все» сербської літератури. Без іронії та перебільшень, із власної волі чи проти неї, але Мілорад Павич міг би стати візитівкою сербської літератури й культури, видавши лише свій культовий «Хозарський словник». Однак він перевершив усі сподівання публіки, лишивши по собі десяток книжок, кожна з яких є гіпертекстуальним шедевром. Як сказав сам Павич: «До 1984 року я був найменш читаним письменником у своїй країні, а від того року поспіль – найбільш читаним». Хвиля «павичеманії» дійшла й до українських теренів – «Еротичні історії», «Остання любов у Царгороді», «Зоряна мантія», і безпосередньо «Хозарський словник» побачили світ у видавництвах «Фоліо» та «Класика». Спеціаліст із сновидінь, невтомний експериментатор, один з основоположників сербського постмодернізму, Мілорад Павич, ставши популярним у шістдесят, довів, що мода на хорошу літературу не має віку, вона – універсальна.

Момо Капор. Якщо ви ніколи не були в Белграді, але хотіли б там опинитися, вам в пригоді стане цей автор. Сторінки його книжок просякнуті Сербією та сербами, а понадто Белградом, в котрому художник за фахом, котрий об’їздив весь світ, пишучи романи-спостереження і оповідання-враження, прожив усе життя. Уродженець Сараєво, Капор пише в стилі «джинс-прози», котра, однак, не має нічого спільного із журналістською «заказухою» – це проза про звичайних «людей у джинсах, котрі не мають стільки грошей, аби вдягатися з голочки в дорогі костюми». Про творчий спадок Капора – а це ні багато ні мало близько чотирьох десятків книг, статей та есе – знайдеться мало наукових праць та статей літературознавців, бо критики вважали його «несерйозним» письменником. Це не заважало Капору бути кумиром мільйонів читачів із Сербії та багатьох країн, мовами котрих перекладено його книжки – українською його славнозвісний роман «Облудники» вийшов у «Класиці». Одним із найбільш читаних авторів Сербії він є досі. Легка, іронічна, побудована на грі слів та жаргоні, жива мова вулиць Капора є справжньою філологічною насолодою. І хоча за роки, котрі відділяють читача від описаного Капором Белграда 1980-х та 1990-х, чимало змінилося, його сутність – «небо і люди» – залишилась незмінною, так ніби Момо Капор писав про неї щойно вчора, сидячи у кав’ярні «Коларац» на вулиці Кнез-Міхайловій.

Светислав Басара. «Після появи «Оповіді про велосипедистів» можна сміливо сказати – сербська проза вже не та, що раніше, так само, як Басара вже не той самий письменник, ані я не той самий читач», – написав про першу книжку, яка прославила Светислава Басару, книжку Давид Албахарі, сербський романіст, майстер герметичної прози. Книжки ерудита і колумніста газети «Данас» – «Бумеранг», «Щоденник Марти Коен», «Посилення і спад хвороби Паркінсона» «Фундаменталізм дебілітету» – перекладено багатьма мовами. Цьогоріч Светислав Басара презентував новий роман «Довговічність», у котрому розмірковує з притаманною йому гіперболічністю про сучасну Сербію та її місце на мапі світу, вкладаючи власні думки у вуста свого співвітчизника-сторожа мавп у франкфуртському зоопарку. Інтелектуальна, з ледь прихованою, нерідко гіркою іронією, проза Басари справедливо вважається одним із кращих прикладів модерної сербської прози. І можна було би без проблем назвати Басару без п’яти хвилин живим класиком, якби сам він не вважав, що «люди, котрі вважають себе класиками будь-якої літератури, найчастіше імбецили. Ще більші імбецили – ті, хто їх класиками проголошує».

Горан Петрович. Мілорад Павич, мабуть, недарма написав передмову до першого роману Горана Петровича, «Атлас, складений небом» – з-поміж інших, цей його роман «грішить» розвагами з гіпертекстом найбільше. На слова критика Максима Туули, «тут ви знайдете експерименти з формою, незвичні образи, метафори, парадокси, амальгаму реальності й чарівні казки. Тут існують дзеркала, що показують минуле, теперішнє й майбутнє, котрі відрізняють правду від брехні, і шпильки, виготовлені з місячного сяйва». Автор романів «Осада церкви Святого Спаса», «Книга з місцем для зустрічей», збірок оповідань «Острів та інші оповідання» (в українському перекладі вийшла у «Фоліо»), «Все, що я знаю про час», «Ближній», Горан Петрович є визнаним майстром прозового слова, і одним із найчитаніших письменників Сербії.

Звонко Каранович. Ну, що ж за сербська література без андеґраунду? І що за андерграунд без Звонка Карановича? Вже близько двадцяти років він вочевидь є найяскравішим автором-бунтівником Сербії, чия непокора і виклик системі полягає не лише в його творчості – збірках поезії (вибрані твори вийшли в Україні у «ВК АРС» за назвою «Барабани і струни, магістраль і ніч»), і культовій на Балканах прозовій трилогії «Щоденник дезертира» (роман «Чотири стіни і місто» вийшов у видавництві «Факт»), а й унаочнюється стилем життя самого автора, котрий давно спинився на професії «вільного художника». Як сказав критик Владімір Арсеніч, «якщо хтось і ввів поезію американських бітників і новий німецький суб’єктивізм у нашу поезію, то це однозначно саме цей письменник». У своїй найновішій збірці Звонко Каранович вдався до експерименту з формою, котра в сучасній літературній Сербії існує або в дуже рідкісних винятках, або не існує взагалі: «Лунатики на пікніку» – це поезія в прозі, блискучий зразок класичної творчості Звонка Карановича – занурення в найпотаємніші закутки душі людини, котра, перебуваючи поряд із нами, одночасно перебуває в незримій еміграції всередину самої себе.

Ігор Мароєвич. Один із прозаїків молодої генерації, чиї романи стабільно очолюють топи сербських бестселерів. Автор незавершеного на разі п’ятикнижжя «Етнофікція», три книжки з котрого – «Посуха», «Крій» та найновіший «Рука матері», вже побачили світ. Певний час жив у Іспанії та Каталонії, видав каталонською драму «Кочівники». За мотивами його творів «Принаймні я своя людина» та «Двадцять чотири стіни» створено дві театральні постановки. Колумніст газети «Політика», активний блоґер і політичний оглядач – його політичні есе вийшли окремою збіркою «Крізь голову». Тематика прози Мароєвича проста й складна водночас – вона доступна кожному, бо розказує про буденні речі, і змушує замислитися, адже торкається нетривіальних, складних проблем. Оповідання «Війна за честь Моани Поцці» було видано у електронному варіанті часопису «Потяг 76. Балканський експрес» українською.

Зоран Стефанович. Представник сербської фантастичної групи, доробок якого як автора-фантаста представлено в галузі театру, в коміксах, у прозі («Через Дрину, з іскрою в оці», «Час галасу й люті»), а також у документалістиці (телесеріал «Янусове обличчя історії», фільми «Життя Кости Хакмана» та «Музика тиші»). Засновник кількох міжнародних культурних мереж, зокрема й україно-сербської мережі «Проект Растко». Його театральні драми та романи перекладено багатьма мовами світу; Зован Стефанович – відомий активіст культурних проектів Європи і прибічник «вільних знань» як основи цивілізованого суспільства.

Любіца Арсич. Жіноча проза може містити не лише шмати від Армані й вітер у голові. В цьому можна легко переконатися – варто прочитати будь-який роман белградської письменниці Любіци Арсіч чи будь-яку з її збірок оповідань – «Зона пітьми», «Туфлі блошиного кольору», «Тільки для спокусниць», «Котику, ти мене любиш?», – найновіша з яких, «All inclusive», побачила світ цього року. «Це неправда, що жінка – порожнеча, як багато хто вважає. Жінка – це м’яка і пориста субстанція, губка, котра всотує всі біди й небуття цього світу, включаючи й ту власну дурість, що вона ніяк не купить у аптеці принаймні якусь сперміцидну контрацептивну пасту», – такою є теза її творчості. Вільнодумна, жіночна, навіть дещо шокуюча у своїй відвертості, Арсіч пише інтимну прозу, однак не ту, до котрої ми в більшості звикли – її проза глибша, виваженіша, сповнена непростих думок та підтекстів, котрі рідко коли лежать на поверхні навіть у найлегковажніших білявок. Оповідання Любіци Арсіч «Тигровіша за тигра» з одноіменної збірки було надруковане в українському часописі «Потяг 76. Балканський експрес».

Горан Скробоня. Його можна вважати «хрещеним батьком» сербської наукової фантастики й місцевим Стівеном Кінгом. Письменник-фантаст,  автор і упорядник низки тематичних антологій сербської модерної фантастики і містики, а також укладач першого в Сербії спеціалізованого видавництва «Кошмар». Автор романів «Воєни Корота», «Людина, котра вбила Теслу», збірок «Від шепоту до вереску», «Шилом у лоба» та «Тихі міста». Перекладач всесвітньо відомих авторів жахів: Дена Сімонса, Ієна Мекдоналда, Джеймса Герберта, Кіма Н’юмена. Про найновіший роман Скробоні «Сміття» Ілія Бакич висловив таке: «Жахи відкидаються, як непотрібний масовий продукт паралітератури. Поява роману «Сміття», що має всі ознаки модерного хоррору, є вагомою з погляду доказу, що у сербській літературі існують автори, котрі зацікавлені в цій темі; також це зайвий доказ того, що подібні зацікавлення можуть перерости в якісні книжки».

…Один мій знайомий сказав, що не читає книжок сербських авторів, коли вони потрапляють йому до рук. «Що хорошого можуть написати в країні, де раз по раз війни?» – пояснив він свою незацікавленість. Мушу сказати, війна у цьому випадку залишає такий самий відбиток, як щодня залишають слід у людській пам’яті кохання, ненависть, музика, секс, політика, проблеми екології, еміграції чи секс-меншин. Коли ви берете до рук книжки сербських авторів, ви маєте нагоду зануритися саме в такий світ, у вир власне такої літератури. Сербам є що сказати, і вони роблять це з такою живою і непідробною жагою до життя, що читання сербської літератури нон-стоп здатне викликати звикання незгірше за наркотики. Про які, до слова, серби також пишуть…