«А було це так…»: факти й кілька фантазій із життя Януша Корчака

Від редакції. Неймовірно цікаву статтю Маріанни Кіяновської про Януша Корчака публікуємо в рамках Днів Януша Корчака в Києві. Матеріал також увійшов як передмова до книжки Януш Корчак «Право на повагу», яка щойно вийшла друком у видавництві «Дух і Літера». Матеріал публікується в партнерстві з Польським Інститутом у Києві.

Януш Корчак

“Почуття, для яких немає виходу,
перетворюються в сни наяву.
А сни наяву стають внутрішнім сценарієм життя.
Якби ми вміли їх правильно тлумачити,
ми б виявили, що вони збуваються. Але
далеко не завжди так, як ми очікували”.
Януш Корчак

Януш Корчак, справжнє ім’я — Генрик Гольдшміт (у метриці — Герш Гольдшміт) — за його власними словами, “лікар за освітою, педагог волею випадку, письменник за покликанням і психолог із необхідності”. Людина, яка іще за життя стала легендою. Письменник, філософ і практик — педагог та психолог, який на багато десятиліть випередив свій час. “Мешканець Варшави”, єврейська і польська ідентичності якого дозволяють рівною мірою вважати Корчака-Гольдшміта видатною постаттю двох народів — польського і єврейського. Промовистим є уже навіть той факт, що усі без винятку свої професійні публікації він підписував як Генрик Гольдшміт, а двадцять чотири видані ним книги та близько тисячі публікацій у пресі — як Януш Корчак. Зрештою, Корчак-Гольдшміт був відомий також і як Старий Доктор, Пан доктор (Stary Doktor, Pan doktor) — головним чином завдяки надзвичайно популярній у Польщі радіопрограмі Старого Доктора (цей псевдонім Корчака-Гольдшміта, який в умовах агресивного антисемітизму волів вести свої радіопередачі, фактично, інкогніто, було розкрито далеко не відразу). Біографи називають і інші його псевдоніми, якими він користувався в юності, — “Ген, Рик, Ген-Рик, Г., Януш або К — так ніби йому треба було трохи часу, щоби повністю увійти у свою нову особистість” (Бетті Джин Ліфтон “Король дітей. Життя і смерть Януша Корчака”).

Взагалі, з Корчаком завжди так — він щоразу нібито гранично відкритий, але водночас абсолютно невловимий, буденний — і неймовірний, справжній — і трохи вигаданий, живий — і дещо забронзовілий… Багатоіпостасний. Тому писати про нього — складно.

З одного боку — тисячі документів, свідчень із того часу (насамперед — книги, листи, щоденник Корчака-Гольдшміта, писаний в гетто), спогади друзів, вихованців, навіть випадкових очевидців — про нього, сотні сучасних досліджень — про нього, декілька доволі якісних біографій, кільканадцять написаних про нього книг для дітей. З іншого — величезний професійний архів Корчака-Гольдшміта, десь близько 35-40 рукописних томів, плід його майже тридцятирічної діяльності як педагога і лікаря, а також приватний архів загинув під час війни (“змарновано матеріал майже півтисячі графіків ваги і зросту вихованців”). Це сталося в дні, коли Варшава зазнала колосальної руйнації — у районі єврейського гетто частково вціліли лише кілька споруд. Більшість листів Корчака, які дійшли до нашого часу, були написані до адресатів у Палестині (що суттєво зміщує кут зору і виопуклює власне єврейські, а не польські, “сюжети” його намірів та настроїв).

Біограф змушений визнати: Корчак, попри свою позірну відкритість і сердечність з дорослими (він часто “грав клоуна”, бо знав, що людям “не подобаються похмурі обличчя”) і щиру, світлу відкритість і радісність у спілкуванні з дітьми, був дуже замкнутою в собі людиною, самотнім чоловіком, який свідомо відмовився від можливості мати власну сім’ю та дітей, від власного дому (його домом упродовж 30 років незмінно залишався Дім сиріт, властиво, мансарда; іронія долі полягала у тому, що коли зруйнований будинок після війни відбудували, від мансарди не залишилося і сліду), від приватного, особистого життя (у 1938 році, коли йому запропонували відновити на радіо передачі Старого Доктора, темою перших трьох Корчак-Гольдшміт обрав самотність — “Самотність дитини”, “Самотність юних”, “Самотність старих”). Напевно, не буде перебільшенням сказати, що самотність була найбільшим і найголовнішим почуттям цього, на перший погляд, навдивовижу веселого, життєрадісного, жартівливого, жвавого та енергійного чоловіка.

Через те, що Корчак насправді був таким замкнутим і від усіх відчуженим, так мало відомо про його глибоко заховані особисті почуття, про стосунки з рідними і близькими, про друзів. Відомо, що у вісім років Корчак пішов у початкову школу, яку потім згадував як справжнє пекло. А про роки, проведені Генриком Гольдшмітом у гімназії, можна дізнатися хіба що читаючи “між рядків” його ранні прозові спроби.

Неймовірно, але нам майже нічого не відомо про стосунки малого і вже дорослого Генрика з батьками (у щоденнику, згадуючи про взаємини з батьком чи з матір’ю, Корчак відразу ж спохоплюється: “про це — потім”, “але про це — згодом”), та й про стосунки зі сестрою Анною майже не згадує, хіба коли пише про неї як про свою супутницю під час прогулянок з батьком чи товаришку в іграх у ранньому дитинстві. Чи не єдина річ, про яку він “проговорюється” в щоденнику, — після смерті матері (Цецилія Гольдшміт заразилася від нього тифом) він запропонував своїй овдовілій сестрі Анні разом накласти на себе руки (“Коли моя сестра повернулася з Парижа, я запропонував їй здійснити самогубство разом. Я не знаходив собі місця ні у світі, ні у житті”).

Ще неймовірніше: кожен, хто прочитав його книги, написані для дітей (або — для дітей і для дорослих одночасно), в першу чергу — “Пригоди короля Мацюся “, “Коли я знову стану маленьким”, “Кайтусь-чарівник”, а також “дорослі” книги — “Весела педагогіка”, “Як любити дитину”, “Правила життя”, “Право дитини на повагу” — кожен, незалежно від віку, відчуває, яким близьким, навіть рідним, став йому автор цих рядків і думок.

То в чому ж криється загадка Корчака-Гольдшміта? В чому його таємниця?

Розлога стаття на Вікіпедії (зрештою, настільки якісна і змістовна, що відтак практично відпадає потреба повторювати загальновідомі факти) творить цілісний образ дещо “забронзовілого” Корчака-Гольдшміта — поляка-єврея (а чи єврея-поляка, як кому більше подобається). Але у ній нема багатьох важливих, на мою думку, хоч, може, занадто дрібних, як на енциклопедичну статтю, фактів, невловимих акцентів, які дозволяють якщо не зрозуміти, то принаймні відчути Корчака-Гольдшміта попід штивністю канонізованого образу, — не так розумом, як серцем.

(До речі, про серце. Якось Корчак-Гольдшміт, замість того, аби прочитати лекцію на семінарі з дитячої психології під назвою “Серце дитини”, переніс заняття в рентгенівський кабінет — і привів туди за руку маленького хлопчика. Студенти побачили на екрані пульсуюче, тривожне серце дитини — і буквально фізично відчули не просто серцебиття, а глибоку, складну емоцію: суміш довіри і страху. Для мене цей епізод — одна з ключових метафор постаті Корчака, і в рамках його публічної діяльності, і у вимірі приватної, може, навіть “інтимної” біографії “малої і важливої особи”).

Та все ж, мабуть, варто почати з дат народження і смерті. У щоденнику, в записі від 21 липня 1942 року, читаємо:

“Завтра мені виповниться шістдесят три або шістдесят чотири роки. Батько протягом двох років виробляв мою метрику. З цього приводу я пережив кілька тяжких хвилин. Мама називала це неприпустимою недбалістю: як адвокат, батько не повинен був зволікати зі справою метрики. […] А проте вагався і зволікав”.

Щоби зрозуміти причини цього “зволікання”, треба знати кількасотрічну історію єврейства у Польщі (Юзеф Гольдшміт, батько Генрика, відомий варшавський адвокат і громадський діяч, міг навмисно деякий час не реєструвати новонародженого сина, щоби затримати його призов у російську царську армію). Або, можливо, треба знати про те, що Юзеф Гольдшміт на той час уже мав значні клопоти, пов’язані із погіршенням психічного здоров’я. На початку 1890-х батько ще зовсім малих Генрика та Анни потрапить у психіатричну клініку в Твурках під Варшавою, де у 1896 році помре — ймовірно, наклавши на себе руки.

Отже, дата народження Корчака-Гольдшміта — 22 липня 1878 або 1879 року.

Але є ще невелика деталь, дрібниця — власноручний запис Корчака-Гольдшміта в анкеті для гестапо. Гольдшміт, будучи євреєм, а водночас — військовим лікарем і офіцером польської армії, мусив офіційно зареєструватися, що він і зробив. Усе, як годиться: “постійна адреса — вулиця Злота, 8, помешкання 4; адреса місця праці — Крохмальна вулиця, 92; офіцерське звання під час I світової війни — капітан; звання в польській армії — майор; релігія — віра Мойсея; професійна діяльність — педагогіка і педіатрія; наукові інтереси — вивчення дітей”. Проте дату народження (і без того неточну) Генрик Гольдшміт, офіцер, який пройшов три війни, вказав із помилкою на сто років: “22 липня 1978 (1979?) року”. А внизу підписався — “Д-р [доктор] Г. Гольдшміт”.

Точна дата смерті Корчака-Гольдшміта насправді теж невідома. Прийнято вважати, що він разом із дітьми з Дому сиріт був замордований 6 серпня 1942 року в таборі смерті “Треблінка” (бл. 100 км від Варшави). Але всі безпосередні свідки зазначають, що коли Корчак і його діти проходили вулицями Варшави, стояла палюча спека. Тільки-от палюча спека стояла 5 серпня. Тоді як 6 серпня падав дощ. Тобто вагон, у якому опинилися Корчак і його діти, рушив на Треблінку, очевидно, 5, а не 6 серпня 1942 року. Опинившись у вагонах, навряд чи мешканці Дому сиріт прожили довше, ніж до вечора: люди, яких привозили в Треблінку товарняками, опинялися в газових камерах іще того ж дня. А багато хто вмирав у дорозі. З огляду на дуже поганий стан здоров’я Корчака, він міг і не доїхати до Треблінки живим.

Проте й тут іще не кінець пригоді з датою смерті Корчака-Гольдшміта. Річ у тім, що оскільки не збереглося жодних документів, де б було зафіксовано власне дату смерті, і не збереглося ніяких свідчень про смерть Корчака-Гольдшміта як таку (із Треблінки не поверталися), 30 листопада 1954 року суд у Любліні постановив, що Генрика Гольдшміта (Януша Корчака) треба вважати таким, що помер 9 травня 1946 року (дата встановлена формально — рівно через рік після капітуляції Німеччини). Юридично (у тому числі — в питанні встановлення терміну дії авторських прав) це і є офіційно визначена дата смерті Генрика Гольдшміта.

Відсутність документальних даних про смерть Корчака обігрує Анджей Вайда у своєму фільмі “Корчак” (1990 р.) — власне, останніми кадрами в останньому епізоді. Вагон, у якому їхали Корчак і діти, відчеплений від основного составу, сповільнює хід і зупиняється, усі вибігають на зелений луг: чи то врятовані у житті земному, чи то спасенні в житті вічному — хтозна…

Анджей Вайда (за сценарієм Агнєшки Холланд) створив цілком “корчакоцентичне” кіно, при цьому він охопив (бодай частково) усі основні сюжети Корчакового міфу. Саме так, як показано в цьому фільмі, і сприймає Корчака більшість людей. Саме у рамках цієї міфології пишуться численні “біографії” Корчака. На жаль…

На жаль — бо сам Корчак у щоденнику-автобіографії виразно запитує: “Чи можна в принципі зрозуміти чиї-небудь мемуари, чиєсь життя? І хіба можна зрозуміти свої власні спогади?”. Корчак — письменник і психолог — знає: “Факти і переживання можуть бути, мусять бути і будуть розказані по-різному — в деталях. То нічого. То тільки доказ, що були важливі, глибоко пережиті моменти, до яких повертаюся. І доказ, що спогади залежать від наших актуальних переживань”.

Відтак якщо навіть сам автор спогадів сумнівається у написаному — яким глибоким повинен бути сумнів біографа чи художника, котрий іде за його слідами!

Я також вагаюся і сумніваюся, пишучи ці рядки, але вважаю своїм обов’язком проговорити, стосовно Корчака, іще декілька важливих — для мене, але сподіваюся, що не тільки для мене, — речей.

“Мацюсеві пригоди”, перевидані видавництвом “Веселка” у 1978 році, до столітнього ювілею від дня народження Януша Корчака, — то була одна з найулюбленіших книг мого дитинства. (Я тоді ще не знала, що ця версія дуже суттєво відрізняється від тексту оригіналу — радянська цензура постаралася вилучити всі “сумнівні” моменти). Мій дідусь, кандидат педагогічних наук, трохи розповідав мені про цього геніального педагога і автора багатьох казок для дітей (хоча казку про Кайтуся-чарівника мені розповідала — з пам’яті, бо книги не було — бабця, полька по матері). Пригадую свої тодішні питання: із якого дива Януш Корчак, поляк, опинився у таборі смерті, куди звозили мешканців єврейського гетто, із якого дива Януш Корчак став директором сиротинця для єврейських дітей? Я собі тоді думала, що все сталося через те, що він покохав єврейську дівчину (я тоді не знала її імені, але, очевидно, мала на увазі Стефу Вільчинську) — і через те віддав своє життя служінню не тільки польському, а й єврейському народу. Проте зі мною ніхто не хотів про це говорити. Ніхто, навіть дідусь. Про табір смерті — будь ласка. А про єврейських дітей чи єврейську дівчину — зась. У 1980 році в УРСР говорити про євреїв було не прийнято.

Уже пізніше я зрозуміла міру і глибину (а також природу) цензури, яка більш ніж півстоліття супроводжувала постать Корчака-Гольдшміта і пам’ять про нього. Про деякі речі назагал просто ніколи не згадували. А якщо згадували, то тільки побіжно. Про єврейство і антисемітизм — зокрема. Про подвійну — польсько-єврейську ідентичність, яка, поза сумнівом, ще більше поглиблювала його самотність як громадського діяча, письменника і людини. Занадто мало говорилося також і про Стефанію Вільчинську, Панну Стефу (пізніше — Пані Стефу) з Корчакового Дому сиріт. Хоча — чому Корчакового? У січні 1942 року, після тридцяти років існування інтернату, сам Корчак чітко відповів на це питання. Напередодні у “Єврейській газеті”, що виходила у варшавському гетто польською мовою, була опублікована захоплена стаття, автор якої розхвалював “інтернат доктора Януша Корчака”. Директор притулку Корчак-Гольдшміт відреагував на статтю листом, який також було опубліковано в газеті: “Дім сиріт ніколи не був і ніколи не буде інтернатом Корчака. Це людина надто дрібна, слабка, убога й обмежена, щоби зібрати докупи майже дві сотні дітей, дати їм дах над головою, одяг, їжу і навчити їх жити… Це надскладне завдання вирішене спільними зусиллями сотень людей доброї волі, людей освічених і мудрих, котрі добре усвідомлюють проблеми дітей-сиріт… Вільчинська, Позовна, Корчак (якщо вже вам аж так потрібні їхні імена) — вони всього лише опікуни, хранителі дорогоцінного набутку”. І підпис — “Я.Корчак”.

Дозволю собі ствердити (повторюючи думку багатьох сучасних біографів Корчака, дослідження яких, на жаль, в Україні наразі недоступні): Корчак (насамперед як педагог) прожив би зовсім інше життя, якби поруч із ним не було цієї, без перебільшення, видатної жінки. На вісім років молодша за нього, Стефанія, коли вони вперше зустрілися пізньої осені 1908-го, мала 23 роки і фактично очолювала сиротинець єврейського Товариства допомоги сиротам. У неї була добра європейська освіта (природничі науки в Льєжському університеті, Бельгія), а також вроджена здатність до “педагогічної любові” — не сентиментальної, а діяльної. Зрештою, це саме вона майже на чверть століття взяла на себе усю рутину управління інтернатом-сиротинцем, а коли наприкінці тридцятих на три місяці вибралася в Палестину, то передала свої повсякденні обов’язки не одній, а аж чотирьом спеціально підготовленим помічницям. Пліч-о-пліч Корчак-Гольдшміт та Стефанія Вільчинська пройшли весь шлях від створення Дому сиріт (Корчак формально очолив його у 1910 році — ще у старому приміщенні; був його директором з жовтня 1912 року — і до листопада 1940 року, коли Дім сиріт знаходився на вул. Крохмальній, потім, вже у гетто, — коли сиротинець розташовувався на вул. Хлодній, а також на Сєнній-Сліскій) — до 5 (6?) серпня 1942 року. Вільчинська весь цей час, тобто понад тридцять років, була співдиректором інтернату (а для дітей — “серцем, мозком, нянькою, матір’ю”, яка “все бачила, все чула, все знала”). Підкреслю: Стефанія розділила долю із долею Корчака в усьому (“без неї я нічого не зумів би”) — аж до газових камер у Треблінці. Тому оцінювати педагогічний доробок Корчака без розуміння ролі, яку відіграла Стефанія Вільчинська у втіленні його педагогічних ідей та в його житті, — категорично не можна. Крім дарчого автографу Корчака (“хлопчика номер 51”) для “панни Стефи” на сигнальному примірнику “Короля Мацюся Першого” (з датою 25 жовтня 1922 року), не збереглося жодного, навіть короткого листа, який дозволив би зрозуміти, чи кохали вони одне одного. І діти, і стажери (бурсаки) Дому сиріт, і приятелі, і навіть найближчі друзі Януша Корчака та “панни Стефи” — всі запевняють, що вони все життя спілкувалися лише офіційно, звертаючись одне до одного на “пан” і “панна” (згодом — “пані”). З іншого боку, зважаючи на те, ЯКЕ життя вони прожили — і ЯК вони його прожили, напевно, варто визнати, що вони були одне для одного найріднішими і найближчими людьми, однодумцями, вірними і надійними поплічниками. У зв’язку з цим надзвичайно суттєво, що у травні 1939 року Вільчинська повертається з відносно благополучної Палестини у Польщу (на той час уже припинила своє існування Чехословаччина, Європу лихоманило, всім було зрозуміло, що скоро почнеться Друга світова війна). Але Вільчинська не могла покинути Корчака і дітей. “Мої діти — в Варшаві. Там — моє місце”.

Поза сумнівом, це був свідомий і відповідальний вибір Стефанії Вільчинської — залишатися з дітьми до останнього. Такий же вибір — до кінця бути з дітьми — зробили сотні безіменних для нас вихователів єврейських сиротинців у Варшаві та інших містах (тільки з Варшавського гетто у Треблінку, починаючи з п’ятого серпня, було вивезено дев’ять єврейських інтернатів і притулків для бездомних дітей і сиріт). Тож легенда про Корчака, який мав змогу врятуватися, але відмовився від цього шансу, — трагічна і прекрасна, однак не більш ніж легенда. Дійсність же була такою, що врятуватися з гетто, принаймні на початках, міг далеко не тільки Корчак: доступними були фальшиві документи, чиновники і поліцейські залюбки брали хабарі (коли Корчак потрапив у тюрму, в Павяк, його викупили впливові друзі, заплативши тридцять тисяч злотих). Проте організувати втечу майже двохсот сиріт було справді ніяк не можливо.

Іще декілька дрібних фактів. Вони творять альтернативу популярній легенді про Корчака. Йдеться про останній похід дітей від інтернату до потяга на Треблінку. А легенда така: святково одягнені діти, залиті сліпучим сонячним сяйвом, колоною по четверо церемоніально проходять вулицями Варшави — майже три кілометри, аж до товарних вагонів. Діти йдуть і співають. У їхніх руках — улюблені іграшки і кошики із водою і хлібом — так, ніби вони зібралися на пікнік. В одного з дітей — зелений прапор Короля Мацюся (але з вишитою на полотнищі зіркою Давида). Поліцейські, розчулені цим величним видовищем, віддають процесії честь. Цікаво, що свого часу знайшлося навіть декілька свідків, які, хоч із розбіжностями в деталях, доволі точно повторювали: дисциплінована, струнка колона сиріт, які йшли по двоє та по четверо й голосно і дзвінко співали; Януш Корчак із двома дітьми на руках; гітлерівець-таємний симпатик Корчака, який в останню хвилину намагається його врятувати… Ця легенда перекочувала в окремі життєписи Корчака, заполонила уяву сотень тисяч людей, зрештою, навіть Анджей Вайда якраз так і змальовує трагічну процесію мешканців Дому сиріт. Але щоденник Корчака спростовує цю версію перебігу подій, він фіксує подробиці, які у своїй сукупності дають картину цілком іншу, ніж та, в яку всі так звикли вірити. Насамперед, Корчак пише, що після місяця, проведеного в тюрмі, в нього страшенно похитнулося здоров’я: стали дуже пухнути ноги, в легенях під час обстеження медики виявили рідину (аж до рівня четвертого ребра). Крім того, Корчак мав досить тяжку грижу. Не кажучи вже про страшну виснаженість внаслідок тривалого голоду. Насправді він насилу вдягався без сторонньої допомоги. Його підопічні теж були дуже ослаблені, вони буквально за декілька тижнів стали млявими і сумними. Персонал Дому сиріт робив усе можливе, тож діти ще не вмирали з голоду, але 15 липня Корчак записав, що “Дім Сиріт тепер — дім старих”.

До того ж, після 22 липня 1942 року у гетто практично перестало надходити продовольство. Очевидно — Дім сиріт у ці дні також уже доостанку вичерпував свої продовольчі запаси. Ось запис, зроблений Корчаком за декілька днів до смерті: “…Сьогодні субота — у суботу зважую дітей зранку, перед сніданням. Мабуть, уперше мені не цікаво, який буде результат тижня”. “Уперше” — це значить уперше за тридцять років існування Дому сиріт. Це значить — дітей уже не було чим годувати, і не було надії на те, що вдасться роздобути для них хоч яку-небудь їжу. Це значить — вихованці Старого Доктора не могли йти стрункою колоною і співати дзвінко та голосно. Навіть якщо вони йшли, співаючи, то вся ця процесія виглядала зовсім не так, як про це прийнято говорити. Це значить — не міг Корчак нести дітей на руках, навіть наймолодших, просто тому, що він і сам уже ледве ходив.

Саме про це говорить Йоанна Ольчак-Ронікєр (до речі, сама — 1934 року народження) — внучка Якуба Мортковича (видавця багатьох книг Корчака), донька Ханни Ольчак-Морткович (авторки першої біографії Корчака-Гольдшміта). Маленькою дівчинкою Йоанна бачила Корчака щойнайменше раз: наступного дня після падіння Варшави Корчак ненадовго зайшов до них додому — із босоногим хлопчиком на руках. Корчак боявся, що дитина не зможе пройти через руїни, де всюди було повно битого скла, тож треба було знайти якісь черевики. Можливо, саме ця зустріч безпосередньо спричинила особистий інтерес Йоанна Ольчак-Ронікєр до постаті цієї людини-легенди, а відтак і те, що 2011 року Ольчак-Ронікєр видала книгу “Корчак. Спроба біографії” — дослідження, сповнене сумніву і вагання, за духом, мабуть, найближче до “живого” Корчака-Гольдшміта; найбільш точне в деталях, обережне у висновках, найменш патетичне…

Отож Йоанна Ольчак-Ронікєр цитує свідчення Марека Рудніцького, вперше оприлюднене в 1988 році: “Корчак ледве тягнув за собою ноги, якийсь зіщулений, щось час від часу бурмотів собі під ніс… Мені здавалося, що я чую, ніби він бурмоче слово “чому”. […] Це були миті тупого, мовчазного розпачу без меж, вже навіть і без питань, на які немає відповіді”. Очевидно, що й діти Корчака, які того дня вирушили у свою останню дорогу, вливаючись у багатотисячний натовп інших приречених мешканців гетто, але все ж таки не зливаючись із ним, йшли суворо і пригнічено, більш-менш свідомі того, що їх чекає. Бо важко повірити, нібито Корчак казав їм неправду стосовно майбутнього. Заспокоювати та обнадіювати їх він, безумовно, міг. Однак — заспокоювати і обнадіювати, а не обманювати. Адже це він стверджував, що діти не люблять несподіванок, що “довга і небезпечна подорож вимагає підготовки”. Мабуть, не випадково остання вистава, підготована силами дітей інтернату (вони самі виготовили і декорації, і костюми), яка відбулася за лічені дні до загибелі, — п’єса індійського поета і філософа Рабіндраната Тагора “Пошта”, що розповідає про смерть хлопчика Амаля. Як згадують очевидці — глядачі цього пронизливого і сповненого глибокої символіки дійства, на питання, чому Корчак обрав саме цю п’єсу, той відповів, що хотів би допомогти дітям прийняти смерть.

Зрештою, про смерть багато (а нині можна було б додати — пророчо) говориться і в казці про короля Мацюся.

Імовірно, останнього свого дня діти Дому сиріт таки справді йшли під зеленим прапором короля Мацюся Першого. Не виключено, що найстарші з-поміж них замислювалися над дивовижним збігом: адже і Мацюся вели вулицями його рідного міста до місця страти. Однак Мацюсь тоді щасливо уникнув неминучої смерті. Може, ця думка була для сиріт розрадою?

Насправді про Корчака можна розповісти безліч більше чи менш неймовірних, хоч і цілком правдивих історій, іноді ніяк між собою не пов’язаних. Більшість із них нагадують анекдоти чи притчі — та аж ніяк не улягають в загальні уявлення про “канонічний” життєпис.

Наприклад, чому він обрав собі такий псевдонім.

Річ у тім, що “Корчак” — один із найдавніших гербів польської шляхти. Називатися “Корчак” в усі часи означало “бути справжнім поляком”, і навіть більше — бути родовитим шляхтичем. Тому вибір саме такого псевдоніма виявився, у певному сенсі, вибором “політичним”: Януш Корчак в умовах тогочасної Польщі міг робити те, чого не міг Генрик Гольдшміт. Проте до цього псевдоніма Корчак-Гольдшміт прийшов не відразу. Свою дебютну педагогічну, але при цьому гумористичну статтю “Гордіїв вузол”, опубліковану 26 вересня 1896 року в сатиричному тижневику “Кольце”, 18-річний Генрик, гімназист царської російської гімназії, підписав “Ген”. Загалом, молодий Генрик використовував кільканадцять різних псевдонімів, підписуючи ними перші свої публікації, але тільки псевдонім “Януш Корчак” зробився відомішим, ніж його справжнє ім’я. Гольдшміту навіть не довелося нічого вигадувати: історичний роман Юзефа Ігнація Крашевського “Про Янаша Корчака і прекрасну мечниківну” лежав на його столі. Вперше Генрик підписався цим псевдонімом під драмою в чотирьох діях “Кудою” восени 1898 року, надіславши її на конкурс. Щоправда, підписав він драму, власне, як у книзі Крашевського — “Янаш Корчак”. А “Януш” з’явилося через помилку набірника, котрий працював із гранками. Генрик, який завжди дуже вірив у всілякі містичні збіги, вирішив зберегти “Януша Корчака”, але ніколи не підписував цим іменем жодної з сотень своїх тогочасних дрібних публікацій (фейлетонів, статей у газетах та журналах і т. п.) — лише книги.

Та з Крашевським Корчака в’яже не тільки псевдонім. За фантастичним збігом, 2012 рік у Польщі відзначають як рік Януша Корчака та Юзефа Ігнація Крашевського.

Ще один збіг — дядько Генрика Гольдшміта, молодший брат його батька Юзефа, Якуб Гольдшміт (доволі помітна постать у культурному та громадському житті Варшави кінця XIX ст.), присвятив Крашевському свій роман “Родинна драма”, називаючи у присвяті Крашевського “Вчителем”. З огляду на неймовірну працездатність Корчака-Гольдшміта, Крашевський, один із найбільш плодовитих авторів польської літератури, на історичних романах якого виросли декілька поколінь поляків, був Учителем і для нього.

Однак Януш Корчак — то була не лише літературна іпостась Генрика Гольдшміта. У певному сенсі “Корчак” став втіленням його польської ідентичності, а також специфічної, суто польської, волелюбності. Недаремно про Корчака-Гольдшміта говорили, що він іронічний і практичний, як єврей, і водночас романтичний та героїчний, як поляк. Зрештою, навіть те, що Корчак у гетто — з ризиком для життя — носив мундир офіцера польської армії і — з іще більшим ризиком для життя — відмовлявся вдягати нарукавну пов’язку з зіркою Давида, було проявом тої ж таки притаманної цьому невисокому, дрібної статури чоловікові суто польської героїчності.

А ще постать “Януша Корчака” стала прихистком для деякої асоціальності Генрика Гольдшміта, — “місцем”, куди Генрик міг іноді утікати від рутини репетиторства, убогого існування в тісній кімнатчині (мати Генрика, вдова, брала на квартиру студентів університету, тож юнак удома фактично не знаходив для себе місця), від усієї сірятини, що його повсякчас оточувала. І мало хто здогадувався, що Корчак-Гольдшміт насправді провадить подвійне життя. Студент медицини (вступив на Лікарське відділення Імператорського університету у Варшаві) — і водночас студент підпільного Летючого Університету (заняття відбувалися у приватних помешканнях), із забороненою польською мовою викладання. Значна частина викладачів і студентів Летючого Університету відсиділа у тюрмах за діяльність, спрямовану на відродження Польщі (Генрик Гольдшміт, до речі, також провів “цілком достатньо часу по буцегарнях”, щоби “обтесатися”). Викладачі Летючого Університету були цвітом тогочасної польської науки і культури, тому не виключено, що саме тоді, завдяки Летючому Університету (хоча, не в останню чергу, і завдяки літературній діяльності, яка зробила його “модним педіатром”, а це відчинило йому двері у найбагатші будинки Варшави) у Корчака-Гольдшміта зав’язалися дружні стосунки з багатьма ключовими людьми тієї епохи.

Отож — воістину “два в одному”: студент-медик Генрик Гольдшміт, який, щоби утримати себе й овдовілу матір, змушений займатися репетиторством, писати статті, фейлетони у численні польські газети — і безтурботний, задерикуватий Януш, найближчий друг-товариш на чотири роки старшого Людвіка Станіслава Ліцінського, поета й етнографа, автора розпачливих віршів та “занепадницьких” оповідань про міське “дно”. Удвох вони провадили небезпечне нічне життя у шинках та злодійських кублах, спілкуючись із п’яницями, повіями, зарізяками. Ліцінський навіть написав оповідання “Дивні речі” (з циклу “Галюцинації”), де змалював одну з іпостасей Корчака-Гольдшміта, Януша, — якраз того Януша, котрого так добре знав.

Зрештою, роман Корчака “Дитя вітальні” (1906), який, перш ніж вийти окремою книгою, спочатку друкувався частинами в доволі престижному журналі “Голос” (і приніс авторові літературну славу та визнання), творився приблизно на тому ж таки матеріалі. “Він (Януш) умів грати на струнах душі цих людей надзвичайно тонко, — писав Ліцінський про Корчака. — Вбивця Ліхтаж сказав йому, що ладен віддати за нього життя”.

Є свідчення, що в Корчака складалися абсолютно унікальні взаємини з вуличними дітьми, з босяками. Він пригощав їх яблуками і солодощами, підліковував, часом навіть давав їм по кілька дрібних монет, розказував казки, вчив читати. Сліди цих радісних і трагічних досвідів — у практично всіх ранніх книгах Корчака, значною мірою автобіографічних (наприклад, спостереження очевидця — на сторінках Корчакового роману “Діти вулиці” (1901), що друкувався частинами в додатках до журналу “Читальня для всіх”), а також у листуванні та книгах його друзів (у тому числі — відомої польської письменниці Софії Налковської, товаришки Корчака-Гольдшміта по Летючому університету), які іноді ставали свідками вельми цікавих сценок.

Тим часом Генрик Гольдшміт в березні 1905 року отримав диплом медика-педіатра, а вже в червні його було мобілізовано на фронт Російсько-японської війни, де, як лікар, він був прикомандирований до санітарного поїзда на транссибірській залізниці, що курсував між Харбіном (Маньчжурія) та Мукденом. Для своїх пацієнтів — малограмотних поляків, росіян, українців, євреїв, мобілізованих, як і він, на фронт, — Корчак-Гольдшміт відразу ж ставав тим же, що й для варшавських “дітей вулиці”: лікував їх, утішав, і навіть розказував їм російські народні казки, сповна усвідомлюючи всю парадоксальність ситуації, адже Росія стосовно Польщі була агресором і окупантом, тож Російсько-японська війна (на той час уже, по суті, програна Росією) аж ніяк не була війною варшавського єврея польського походження. У якусь мить виявилося, що Корчак-Гольдшміт користується феноменальним авторитетом не лише серед пацієнтів, але й у поїздної бригади. А коли того ж таки року на колії вибухнув страйк залізничників, вести переговори з військовою комісією (яка погрожувала застосувати до бунтарів каральні заходи) протестувальники відрядили саме Корчака-Гольдшміта. Той зумів переконати комісію в недоцільності та неефективності застосування сили.

Перша світова для Корчака-Гольдшміта (усього воєн у його житті було чотири, третьою з них стала польсько-більшовицька війна 1919-21 рр., а останньою — Друга світова), який в якості військового лікаря став з лейтенанта майором, — це перебування на українському фронті (ординатор у військовому дивізійному госпіталі), а також у Києві. Саме в цей час Корчак написав один з найважливіших своїх творів — “Як любити дитину” (1920, 1921), точніше — книгу “Дитина в сім’ї”, першу частину нині всесвітньо відомої тетралогії. На той час уже декілька років існував Дім сиріт на Крохмальній, Корчак був знаним у цілій Польщі письменником. Саме тому майже цілковита відсутність згадок про його “український” період (а це 1914 — 1918 рр.) є доволі знаковою. Іще деталь: про його триденне перебування в Києві в 1915 році свідчень залишилося більше, ніж про приблизно тисячу днів, проведених ним на фронті.

Корчак-Гольдшміт приїхав у Київ якраз на католицьке Різдво; тоді він і познайомився, зокрема, з Мариною (Марією) Фальською-Роговською, директоркою Виховного дому для хлопчиків на Баггоутівській вулиці, яка на довгі роки стала його близькою соратницею.

І в Києві, і вже повернувшись до Варшави та очоливши інтернат “Наш дім” для польських сиріт, Марина Фальська допомагала Корчаку втілювати його педагогічні ідеї.

Правда, крім отих трьох днів, Корчак іще майже півроку пропрацював педіатром у трьох притулках для українських дітей під Києвом. І книга “Виховні моменти” (1919) написана ним значною мірою саме на київському матеріалі.

У серпні 1914 року Корчак знову був мобілізований у російську імператорську армію. У складі дивізії він пройшов спустошеними західноукраїнськими містечками та селами, і щодня, незважаючи ні на що, намагався писати по декілька сторінок своєї книги — синтезу досвіду і знань дитячого лікаря, вихователя-педагога, психолога.

Рукопис — також щодня — “на біло” передруковував госпітальний ординарець Валентій, про якого, на жаль, крім імені, більше нічого не відомо. Ще одна людина, про кого згадує Корчак у своєму щоденнику, — хлопчик Стефан, дитина, чи радше підліток з украй занедбаного тернопільського притулку. Його Корчак забрав на деякий час (а конкретно — на два тижні, бо пізніше сам захворів і потребував лікування) до себе у госпіталь. Це був для Корчака, який до того завжди мав справу із великими групами дітей, унікальний досвід тривалого спілкування з однією дитиною. “Неможливо пояснити незнайомим мені батькам, як виховувати дитину, так само мені незнайому”, — писав Корчак приблизно в цей час. “Шукайте у цьому незнайомому — вашій дитині — нерозкриту часточку вас самих”.

Сьогодні важко оцінити всю революційність педагогічних поглядів Корчака, але для початку XX система його виховання, сприйняття дитини як індивідуума, наділеного практично тими ж правами, що й дорослі, а також розуміння того, що саме дитинство відіграє ключову роль у дорослому житті людини — усе це було безпрецедентним і вимагало від Корчака величезної наукової відваги (правда, згодом тридцятирічний досвід роботи Корчака на чолі Дому сиріт зробив його ідеї практично неспростовними).

Однак у своїй розвідці “Печаль і надія Януша Корчака” Мирон Петровський слушно зауважує, що хоча Корчак-Гольдшміт повсюдно користувався великою повагою, у тій повазі до нього “було не надто багато розуміння”.

Коли у 1915 році (уперше) і влітку 1917 року (вдруге) Корчак-Гольдшміт прибув до Києва, слава його була такою великою, що перед ним відчинялися усі двері, а дверей було багато, бо київська польська громада була (у місті, населеному майже 700 000 мешканців) практично стотисячною і доволі впливовою. До того ж Корчак як педагог (а властиво, як педагог-педіатр) знайшов у Києві добре фахове середовище (Мирон Петровський зазначає, що “по суті, вся тодішня польська преса Києва — педагогічна”), а також високу культуру благодійності (силою громади вдавалося віднаходити дуже значні кошти на утримання сиротинців для польських дітей, які втратили батьків на війні, і тому подібну діяльність).

У тогочасних київських газетах можна надибати досить багато матеріалів, які стосуються Виховного дому на Баггоутівській вулиці, причому вражають збіги з Корчаковою книгою “Як любити дітей”. Тому не випадковим є питання, висловлене Мироном Петровським (у тій же розвідці “Печаль і надія Януша Корчака”): “що у київському Виховному домі від Корчака, і що у Корчака від Києва?” Насправді на це питання можна дати цілком конкретні відповіді.

Так само і київські історії з книг “Виховні моменти” та “Як любити дітей” відбувалися за цілком конкретними адресами, одна з яких — вул. Володимирська, 47 (у цьому будинку розташовувався дитячий садок, де активно впроваджувалася виховна метода швейцарського педагога Марії Монтессорі; саме туди Корчак упродовж трьох тижнів приходив спостерігати за дітьми). Але у той час як Монтессорі головну увагу приділяла процесу навчання, Корчака найбільше цікавило спілкування дітей між собою, їхні взаємини.

Можна сказати, що Корчак-Гольдшміт (насамперед — у варшавському “Домі сиріт” на Крохмальній, у другу чергу — в “Нашому домі”) створив хоч дещо утопічні, але все ж реально діючі та доволі тривкі моделі соціальних відносин між дітьми — фактично, дві окремі “дитячі республіки”, “населення” яких (за, відповідно, тридцять і двадцять років праці в них Януша Корчака) становило понад дві тисячі дітей. Але Корчак-Гольдшміт тим і феноменальний, що його утопії так чи інакше, рано чи пізно ставали реальністю.

У п’ять років він вигадав світ, у якому всі діти мали стати щасливими, — світ зовсім без грошей. Його “бабуленька” назвала тоді його філософом. У гімназійній юності в Генрика був друг, Сташ. У своєму “Щоденнику” Корчак пише: “Чотирнадцять… Дружба, ні, любов до Сташа”. Вони будували плани на майбутнє — також в дусі “маленьких соціальних утопій”: наприклад, план порятунку повій. А ще Сташ і Генрик мріяли потрапити разом у невелике містечко: один — як священик, а другий — як вчитель, і допомагати там бідним та хворим, і вчити дітей, і опікуватися сиротами… Що сталося зі Сташем — невідомо. Імовірно, він мав слабке серце, а відтак міг рано померти. У кожному разі, я думаю, що Сташ був принаймні частково натхненником і співавтором багатьох Корчакови ідей.

Казкова повість про короля Мацюся Першого — також утопія. При тому, що Корчак-Гольдшміт аж ніяк не ідеалізував дітлахів та підлітків, саме через виховання він бачив шлях до побудови нового, більш справедливого суспільства. Причому, він готовий був починати з малого, з кількох десятків дітей. І успішно це робив.

До слова, у передвоєнній Варшаві існувало таке поняття — “діти Корчака”. Усі знали, що “діти Корчака” — етичні, скромні, чесні та справедливі. Що у них є совість і почуття гідності — не так уже й мало, зважаючи на те, що у момент, коли вони з’являлися на порозі Дому сиріт, вони були справжніми “дітьми вулиці” — з відповідними звичками та зовсім без майбутнього.

У зв’язку з цим — суттєва подробиця. На початку 1930-х, коли у Польщі з новою силою спалахнули антисемітські настрої, Корчак-Гольдшміт став жертвою гонінь. Його звинувачували у тому, що він “псує польських дітей” (через ці нападки Корчак у 1935 році фактично припинив співпрацю з “Нашим домом” Марини Фальської), — і в той же час знаходилися євреї, які казали, що він “псує євреїв”. У відповідь на це Корчак-Гольдшміт оприлюднив відомості про дітей, які вийшли з Дому сиріт за трохи більше ніж 20 років. Він вказав, хто чим займається, вказав країни, куди виїхали декотрі з них (Аргентина, Бразилія, Канада, США, Британія, Франція, Бельгія, Іспанія, Палестина, Китай), а наприкінці написав: “Я, на жаль, не можу не сказати, що з усіх цих дітей троє були засуджені за злодійство, двоє стали жебраками, а дві дівчинки — повіями”. Звучить сумно — але тільки якщо не знати, що на погану стежку збилися менше ніж одна дитина на кожні дві сотні дітей. Як для сиротинця — вражаюче мало. Отож “утопії” Корчака справді мали властивість змінювати реальність. Може, тому, що у нього була особлива здатність вірити.

Питання віри, релігійного світогляду і віросповідання Корчака-Гольдшміта також доволі складне. Виховання в сім’ї асимільованих євреїв зумовило те, що він із дитинства не був закорінений у якусь конкретну традицію (хоча уже в гетто, заповнюючи анкету — польський військовий лікар, він мусив зареєструватися в гестапо, — Корчак написав, що “віросповідання — віра Мойсеєва”), тож його віра здавалася радше шуканням Бога. Так чи інакше, Корчак вважав, що контакт дитини з Богом є важливою складовою виховання загалом. У Домі сиріт релігія була вибором кожного зокрема, але Корчак подбав, щоби там була т. зв. “кімната тиші”, де дитина могла помолитися — або просто побути на самоті. Цикл “На самоті з Богом. Молитви тих, котрі не моляться” займає у його творчості особливе, хоч і дуже закономірне місце. І варто звернути увагу на “Додаток 2” до цих молитов — “навіщо молитися”; самі діти дають дуже багато відповідей на це питання.

У що і як саме вірив Корчак-Гольдшміт? Це справді важливо, якщо прагнути пізнати, ким і яким він був. А був він не лише лікарем, вихователем, психологом, письменником і філософом. Корчак був теософом — і саме під таким кутом можна прочитувати “Короля Мацюся”: не лише як сумну казку чи трагічну утопію, а й як свідоцтво духовного шляху, як історію внутрішньої метаморфози.

Корчак-теософ не був самотній в своїх шуканнях: у тогочасній Польщі існувало відповідне середовище. Відносно недавно оприлюднено факт, що з двадцятих років Корчак належав до масонської ложі — а конкретно, до ложі “Зоря моря” Міжнародної Федерації “Le Droit Humain”. Оскільки весь пізній архів Корчака втрачено, і оскільки у війну, а надто у Варшаві, було втрачено тисячі інших приватних архівів, зокрема — архіви людей, з якими Корчак спілкувався приватно чи професійно, багато його контактів, листування, незакінчені твори не підлягають реконструкції, відтак важко стверджувати, “яким саме масоном” був Корчак. Але у більшості його текстів, написаних після сорока, уважний читач знайде безліч “слідів” і “натяків” на масонську ідеологію та риторику. Зрештою, ідея “примирити усіх людей, котрих розділяють релігійні бар’єри, й шукати істину, зберігаючи пошану до іншої людини” не могла не бути йому близькою.

“А було це так…” — саме цими словами починається казка про хлопчика-короля, мрійника-реформатора Мацюся. Це філософсько-етичний трактат про духовну і світську владу, а також притча, що вражає своєю універсальністю. Корчак-утопіст насправді був реалістом: неможливо створити нове (новітнє!) суспільство лише за допомогою законів, навіть найдосконаліших. Але Корчак придумував “досконалі закони”, бо ідентифікував себе з Королем Мацюсем Першим, і сам це визнавав.

На фронтиспісі книги про короля Мацюся було розміщено фотопортрет десятирічного Генрика Гольдшміта, а трохи далі йшов розлогий авторський коментар: “Коли я був хлопчиком, якого ви бачите на цій фотографії, я прагнув зробити все, про що розповідається у цій книзі. Але пізніше я про це забув, а потім постарів. У мене більше немає ані часу, ні сил, щоби воювати або їздити до людожерів. Це фото я розмістив тут, бо дуже важливо знати, як я виглядав, коли по-справжньому прагнув стати королем, а не яким я став, коли написав про Короля Мацюся. По-моєму, краще долучати фотографії, що показують, якими були королі, мандрівники і письменники ще до того, як вони стали старими. Бо інакше можна подумати, ніби вони знали все від початку і самі ніколи не були маленькими. І тоді діти раптом собі подумають, що вони не можуть бути міністрами, мандрівниками та письменниками, а це неправда”.

Та Корчак, чиї слова зазвичай були підкріплені конкретними справами, таки давав своїм дітям змогу ставати “міністрами, мандрівниками та письменниками”. У кожному разі близько 3000 дітей з цілої Польщі мали змогу відчути себе журналістами, регулярно дописуючи у дитячу газету — ще й донині єдину у своєму роді, причому кільканадцятеро із них, подорослішавши, здобули визнання як професійні письменники та працівники ЗМІ.

Одним із найвидатніших (і навіть зараз все ще недооцінених) здобутків (чи навіть суспільних подвигів) Януша Корчака було створення видання “Мали Пшегльонд” — регулярного щотижневого додатка до варшавської єврейської газети польською мовою “Наш Пшегльонд”. “Мали Пшегльонд” був неймовірно революційним, унікальним для свого часу — і залишається таким дотепер. У кожному разі, незважаючи на існування такого взірця, досвіду видання для дітей, робленого самими дітьми, та ще й із таким комерційним успіхом (тижневий наклад сягав 50 000 примірників, причому “Мали Пшегльонд” продавався по всій Польщі), до того ж із такою культуротворчою і просвітницькою місією, досі нікому (здається, нікому у світі) повторити не вдалося. У певному сенсі це стало ідеальним втіленням однієї з Корчакових утопій.

Перший номер “Малего Пшегльонду” вийшов у жовтні 1926 року. Концепція і втілення цієї придуманої і створеної Корчаком газети передбачала максимальну участь дітей на всіх етапах — діти писали статті (обов’язково під псевдонімами — бо це захищало дописувачів і давало їм змогу бути щирими та відвертими), діти редагували і формували редакційний портфель (на початках, крім самого Корчака, у штаті було всього двоє редакторів — хлопчик і дівчинка). Корчак інтенсивно займався “Малим Пшегдьондом” до 1930 року, і саме в ці роки газета була найбільш особливою, найбільш дитячою (за редакторства Ігора Неверлі, у минулому — секретаря Корчака, потім — одного зі стажерів Дому сиріт, газета втратила декілька зі своїх неповторних ознак). Адже тільки Старий Доктор міг розмістити серед листів від дітей, які писали про те, про що не могли поговорити з батьками, про що не могли сказати в школі, ані ровесникам, боячись, що їх не зрозуміють або висміють, наприклад, такого листа: “Мені хитається зуб”. Мабуть, лише Корчак був здатен зрозуміти, як це важливо, які глибокі переживання (і радість, і гордість, і страх) викликає хитання зуба в дитини. Тільки Корчак — бо це він писав про кубики, якими бавився до 14 років, і з яких, уже будучи Старим Доктором, будував з дітьми у сиротинці вокзали і замки.

За перші десять років існування “Малего Пшегльонду” у редакцію прийшло близько 50 000 листів, причому, хоча газета була адресована єврейським дітям, її читали і польські діти, часом навіть писали листи в редакцію. Це теж було винятковою річчю: в умовах посилення антисемітизму в Європі та Польщі зокрема, газета “Мали Пшегльонд” виконувала унікальну суспільну місію, становила особливу територію, яка поєднувала інтереси, озвучувала проблеми і єврейських, і польських дітлахів. Без перебільшення можна стверджувати, що якби не було “Малего Пшегльонду”, Польща стала б цілком іншою країною. На цій газеті (як читачі), а також у цій газеті (“працюючи” постійними кореспондентами) виховалася генерація інтелектуалів та ціле покоління польських письменників, а також просто люди — ті, хто створив Польщу в її сучасному вигляді.

Оцінюючи діяльність Корчака-Гольдшміта як письменника, педагога і суспільного діяча, не можна недооцінювати і його радіодоробку. Корчак, себто Старий Доктор (він жартома називав це ім’я, яке “маскувало” його єврейське походження, підпільною кличкою) у 1934-36 (передача, запланована на 26 грудня, була знята з ефіру; остання передача вийшла 27 лютого 1937 року), та в 1938-39 роках вів власну радіопрограму, надзвичайно популярну, яку слухали цілими родинами. Тривала перерва (між 1936-38 роками) була зумовлена насамперед доволі агресивним антисемітизмом, який панував у той час навіть в інтелектуальних і культурних середовищах. Попри те, що радіопрограми за участю Старого Доктора виходили в ефір дуже часто (щочетверга, тривалістю 15 хв.), не збереглося жодного запису з голосом Корчака, зате збереглися стенограми більшості з них. Ще наприкінці 1920-х Корчак переробив для радіо деякі свої оповідання. В одному з інтерв’ю він сказав: “Радіо не може замінити книгу, але воно дає нам нову мову”, а крім того, підкреслював він, радіо здатне охопити величезну аудиторію, потрапляючи в помешкання і серця десятків тисяч людей. Люди, які слухали ці радіопередачі, згадують, що відчуття було таким, ніби Старий Доктор звертається безпосередньо до них. Цей ефект досягався не в останню чергу завдяки тому, що Корчак імітував природне мовлення людини, часто ігноруючи правила синтаксису, дозволяючи собі “дрібку хаосу” та відкидаючи всякий офіціоз. Цікаво, що Корчак, який завжди дбав про те, аби його вихованці могли заробити якусь дрібну суму на особисті потреби, часто запрошував своїх сиріт, аби ті озвучили чи то кукурікання півня, чи то гавкання пса, чи то гудки потяга. Хлопчик отримував гонорар — декілька злотих, а також незабутній спогад на все життя. Сара Кремер, колишня вихованка Дому сиріт, згадувала, що “діти, які виконували якусь додаткову роботу, звичайно отримували за неї платню. Це було важливо…”

В інтернаті існувала особлива традиція: Корчак купував у маленьких мешканців Дому сиріт їхні молочні зуби — всі знали, що він будує із них у своїй кімнаті високий-високий замок (“Ми уявляли, що замок буде нагадувати той, у якому жив король Мацюсь, — написав у спогадах один із Корчакових сиріт, — і з нетерпінням чекали, коли ж нарешті випаде наступний зуб”); і це була геніальна знахідка вихователя і педагога. По-перше, завдяки цьому діти ретельніше чистили зуби вранці і ввечері (чорні та гнилі молочні зуби коштували в Старого Доктора страшенно дешево), по-друге, то був своєрідний ритуал ініціації — сходинки дорослішання, по-третє, таким чином найменші діти отримували дрібні кишенькові гроші нарівні з трохи старшими (у Домі сиріт було прийнято, щоб сироти, які ходили в звичайні школи нарівні з усіма, завжди мали в кишені кілька монет).

Та повернімося до радіопередач. Треба сказати, що вилучення з ефіру Корчак-Гольдшміт пережив дуже болісно, хоч і приховував це. У листі до друга, датованому 7 лютого 1937 року (до закриття радіопрограми залишалося рівно 20 днів), він писав, що його “опановує почуття німоти, що він “почуває себе зайвим, а все своє життя — позбавленим сенсу”, бо “все, що колись дарувало мені радість, зараз перетворилося у важку, виснажливу працю, все, що здавалося важливим, цінним, здійсненним, тепер породжує тяжкі передчуття і почуття сорому. Те незначне, чого мені вдалося досягнути, здається нікчемним”…

Безумовно, Корчак перебільшував. Насправді Корчакові як вихователю та педагогу вдалося досягнути неможливого. Головне — він змінив суспільне (а також професійне) ставлення до дитини, і то не лише в Польщі, а й у цілому світі. Те, що суд рівних у Домі сиріт та “Нашому домі” міг судити також і дорослих (тобто і стажерів, і сторожа, і всіх без винятку вихователів, і навіть самого Корчака) викликало шалений спротив Корчакових колег, в першу чергу — директорки “Нашого дому” Марини Фальської. При тому, що саме суд рівних Корчак вважав головною підвалиною всієї своєї педагогічної системи. (Обсяг цієї розвідки не дозволяє проаналізувати феномен Корчакового суду докладніше — а урізаний аналіз, без контексту, спотворить картину, тому я обмежуся тут тільки згадкою).

Фактично, і товариський суд, про який згадують всі, хто пише про Корчака, і газетка, що “видавалася” в Домі сиріт, і яку великою мірою творив сам Корчак (вона існувала лише у рукописній версії), і спеціальна скринька, куди кожна дитина могла вкинути листа чи записку зі своїми сумнівами, ваганнями, болями, і спеціальна книга, куди можна було записати слова подяки комусь чи попросити у когось вибачення, і загальновідомі вже День Брудаса, День Пізнього Прокидання, Іменини Кухні, і навіть обрання “Короля” та “Королеви” Дому сиріт — усе це було добре продуманими і надзвичайно ефективними формами діалогу Корчака з дітьми, але також і дітей між собою; причому кожен мав бути почутим (а також мусив почути іншого).

Корчак учив своїх дітей багатьом надзвичайно важливим речам, які, на жаль, повністю ігнорує у тому числі сучасна школа; він формував у них почуття честі та гідності, давав не “книжне”, а цілком живе, яскраве і оперте на безпосередній досвід уявлення про основи етики. У такий спосіб Корчак заклав основи того, що нині ми називаємо “моральним вихованням”. Філософія, яку сповідував Корчак, проговорена ним у “Як любити дитину”, в казці про Мацюся, в оповіданні про малого Мойсея, в інших книгах, в публікаціях та радіопередачах, засвідчена діяльністю “Малего Пшегльонду”, а також покладена в основу “світобудови” Дому сиріт, була оперта на геніальну у своїй простоті ідею: діти — це не люди в майбутньому, а люди тут-і-тепер, а тому вони мають право на те, щоби дорослі до них ставилися з повагою, як до рівних.

Для Корчака кожна дитина була дитиною, попри труднощі у вихованні (адже в Дім сиріт іноді потрапляли діти з надзвичайно несприятливим життєвим досвідом — вуличні злодюжки, хулігани і т. п.). Навіть сердячись та (з педагогічних міркувань) підвищуючи на дітей голос, він називав їх не дурнями чи телепнями і т. п, а “люкс-торпедами”, “демаршами”, “кометами”, “вугільними брилами”, “ураганами”, “фа-мажорами”, “лампами”, “литаврами” та іншими цікавими словами. І це спрацьовувало. Адже кому захочеться бути “гібіскусом”? До того ж іноді навіть найзапекліші задираки шукали по словниках невідомі їм слова. Отак і жили…

Правоту Корчака засвідчив час. Вихованці Корчака, всі без винятку, підкреслюють, що перебування в Домі сиріт мало визначальний влив на ціле їхнє життя. Бути “дитиною Корчака” автоматично означало наявність певних рис, які залишалися у людини до кінця життя. І навіть більше: ті єврейські сироти, яким судилося вціліти, виховали власних дітей, а ті — своїх, відтак Корчакові педагогічні прийоми і далі передаються із покоління у покоління.

Між іншим, про покоління у Домі сиріт. Корчак вигадав унікальну систему “поколінь” і “спадкоємності” всередині інтернату. Кожен із новачків на три місяці отримував трохи старшого “опікуна”, який брав на себе відповідальність за новачка і допомагав призвичаїтися до місцевих порядків. Новачкові та його “опікунові” рекомендувалося спілкуватися у письмовій формі (це ставало для Корчака цінним науковим матеріалом). За якийсь час новачок і сам ставав “опікуном”. Відповідно, його власний “опікун” ставав ніби “дідусем” чи “бабусею” — тобто поступово формувалися перше (новачок), друге (“мама” чи “тато”), третє (“дідусь” чи “бабуся”); і навіть четверте покоління мешканців Дому сиріт — відповідно, “прадідусь” і “прабабуся”. До цих “сімей” Корчак, персонал і всі мешканці притулку ставилися надзвичайно серйозно, щороку діти робили “сімейні” фотографії, а виходячи з інтернату, передавали “у спадок” особисті речі. Корчак навіть у такий спосіб вчив сиріт, що тепло родинного дому — основа основ. І в часи, коли більшість сиротинців та інтернатів намагалися ізолювати своїх підопічних від “згубного” впливу сім’ї і вулиці, Корчак докладав усіх зусиль, щоби зв’язок дітей із рідними в жодному разі не уривався. Зрештою, Дім сиріт назавжди лишався для “дітей Корчака” рідним домом, а Корчак з Вільчинською  — справжніми названими батьками. Йоанна Ольчак-Ронікер особливо підкреслює, що Стефанія Вільчинська завжди заздалегідь намагалася знайти роботу для вихованців, які закінчували сім класів школи та — в 14 років — залишали притулок.

***
Невелика за обсягом розвідка не може вмістити всього, про що я хотіла б іще розповісти. Наприклад, я тут узагалі не торкаюся питання поїздок Корчака в Палестину, тільки побіжно зачіпаю питання єврейства і взаємин Корчака із єврейською громадою, навіть не згадую про безліч інших речей. Через брак місця я не могла розглянути внутрішній уклад та “родинне життя” дітей у Домі сиріт, розказати про еволюцію функціонування дитячого товариського “суду рівних” та численних інших унікальних нововведень Корчака. Бо треба рорзуміти, що Корчакова система функціонувала тільки в сукупності та за умови взаємодії окремих елементів, а також, можливо, не в останню чергу завдяки присутності самого Корчака (з його генієм і харизмою). Чи не в цьому криється причина того, що, попри популярність педагогічних ідей Корчака, ніхто ні у Польщі, ні в світі так ніколи і не відтворив розроблену ним “діючу модель” прогресивного інтернату — справедливу і радісну “республіку дітей”.

У колі людей, які знали Корчака, не раз говорилося, що Корчак — Король Мацюсь і Старий Доктор в одній особі. Були й такі, хто порівнював Корчака з християнськими святими (хоч ніхто не наважився б припустити, що на його долю випаде у буквальному розумінні мучеництво, співмірне з мучеництвом перших християн). Між іншим, у Домі сиріт вважалося, що він розуміє мову птахів і вміє розмовляти з тваринами. Корчак заохочував хлопчиків відпускати на волю куплених на базарі щигликів та інших пташок, підкреслюючи, що для живої істоти найголовніше — свобода. Якось трапився дивовижний випадок. У перший рік війни, влітку, хворий Корчак та кілька його вихованців із Дому сиріт під зеленим прапором короля Мацюся прийшли на єврейський цвинтар. Корчак, щоби вшанувати пам’ять покійного друга, Ісаака Еліасберга, почав читати молитву, і тої ж миті на його плечі спурхнуло кілька пташок. Усім, хто це бачив, здалося, що Корчак подібний на святого Франциска.
Бо Корчак-Гольдшміт, власне, і був подібний на святого Франциска. “…Не бажаю зла нікому. Не вмію. Не знаю, як це робиться…” — написав він у щоденнику. За день до “табору смерті”.

Література:

Януш Корчак. Пригоди короля Мацюся. — Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011

Януш Корчак. Дитя людське: Вибрані твори. — Київ: Дух і літера, 2007

Януш Корчак. На самоті з Богом. Молитви тих, котрі не моляться. — Київ: Дух і літера, 2003

Януш Корчак. Правила життя. — Київ: Молодь, 1989

Лифтон Б. Дж. Король детей. Жизнь и смерть Януша Корчака. — Москва: Рудомино, 2004. — Лифтон Бетти Джин. Король детей. Жизнь и смерть Януша Корчака / перевод с английского И. Гуровой и В. Генкина// “Текст”, издание на русском языке, 2004 (http://www.jerusalem-korczak-home.com/kan/lifton/kd1.html)

Olczak-Ronikier J. Korczak. Próba biografii. — Warszawa: Wydawnictwo W.A.B., 2011

Мирон Петровский. Печаль и надежда Януша Корчака / Петровcкий М. Городу и миру. — Киев: Дух і Літера, 2008

Jaworski M. Janusz Korczak. — Warszawa: Interpress, 1977

Lewin A. Gdy nadchodzil kres… Ostatnie lata zycia Janusza Korczaka. — Warszawa: WSiP, 1996

Lewin A. Korczak znany i nieznany. — Warszawa: Ezop, 1999

Janusz Korczak — źródła i studia. T. 1. Wspomnienia o Januszu Korczaku / red. A. Lewin. — Warszawa: Instytut Wydawniczy “Nasza Księgarnia”, 1981

Wspomnienia o Januszu Korczaku / wybór i opracowanie Ludwika Barszczewska, Bolesław Milewicz. — Warszawa: Instytut Wydawniczy “Nasza Księgarnia”, 1989

Czerwinska-Rydel A. Po drugiej stronie okna. Opowiesc o Januszu Korczaku. — Warszawa: Wydawnictwo Muchomor, 2012

Анатолій Птіцин про Шолом-Алейхема, Януша Корчака, Фріца Крейслера, Миколу Лукаша, Матір Терезу / А. Птіцин. — Київ: Грані-Т, 2009

Кочнов Василий. Януш Корчак: книга для учителя. — Москва: Просвещение, 1991.

http://2012korczak.pl

http://www.przystanekkorczak.pl

http://kaliningrad.ruc.su/upload/medialibrary/ebf/konferenciya_03.2012.pdf