Кадіш по Шульцові

Андрій Павлишин, історик, перекладач, член українського ПЕН-клубу

Осінній туман і прохолода. Сірий листопадовий день. Власне сірість, як домінанта всього навколо, підсилена щільною невисокою забудовою. Вузька вуличка стрімко збігає вниз. Під невисоким муром громадяться люди. Кадіш, молитва за душі покійних. Дрогобич. На цьому місці рівно сімдесят років тому, приблизно в той сам час – перед полуднем – охочий кат Гітлера, пересічний німець Карл Ґюнтер застрелив Бруно Шульца. Одного з найвидатніших письменників ХХ століття, котрий давно вже увійшов до західного літературного канону поруч із Кафкою, Прустом і Джойсом.

Для Ґюнтера Шульц був усього лиш огидною пошесною комахою, ходячою (втікаючою?) раковою клітиною, ба навіть гірше – євреєм-рабом його опонента Ландау. “Німці називали Ландау Judengeneral. Він народився у Відні, був позашлюбною дитиною австрійки Марії Маєр і пекаря Пауля Стіпковича, уродженця Угорщини. Прізвище своє він отримав від єврея, котрий одружився з його матір’ю й через кілька років помер. Ландау виховувався в інтернатах, із юних літ брав участь у нацистських авантюрах. Кремезний, сильний як кінь, він радо брав участь у бійках. Саме він вишколив у Дрогобичі українську чорну поліцію. (…) Євреї тремтіли при вигляді Ландау, але до Шульца він був ласкавий. До його таланту. Він велів йому портретувати себе й розмовляв із ним під час сесії. Про естетику, звичайно. На жаль, він мусив пізніше спалити ці дуже цікаві портрети. А євреєм Ґюнтера був Гауптман, столяр-митець, який робив феноменальні інтарсії, мозаїки з різних сортів дерева, дрогобицькі панорами. Ґюнтер мав широке обличчя, подзьобане після акне, й вузлуваті пролетарські руки. Ландау та Ґюнтер були ровесниками і змагалися за все. Коли Ландау зауважив, що Ґюнтер посилає до Райху інтарсії, він покликав його єврея убік і вистрелив йому в потилицю. А Ґюнтер йому за це застрелив Шульца. (…) Шульц лежав навзнак, у темно-сірому вбранні, а лице його було забризкане кров’ю. Я бачив його уже на цвинтарі, без взуття і без піджака, в штанах із темно-сірого тенісу та білій сорочці в смужку. Череп у нього був розкроєний із одного боку, і кров у роті. Поруч із ним лежав Гауптман, теж без черевиків і без піджака. Його череп не був такий розбитий, він мав руде волосся. Вони лежали біля муру, праворуч від входу, там ми їх і поховали в одній могилі”.

Ця оповідь доктора Леопольда Люстіґа, у ті дні кремезного підлітка, безмежно відданого своєму вчителеві ручної праці та рисунку, котрого йому довелося власноруч ховати, – одна з версій загибелі великого Бруно. Я обрав саме її через увагу до деталей і промовистість на міру грецької трагедії. Хоча з багатьох інших джерел відомо, що Шульц загинув разом із кількома сотнями своїх земляків-одноплемінників під час спонтанної винищувальної операції місцевого ґестапо, “чорного четверга”, влаштованого в помсту за спробу одного з місцевих євреїв вчинити збройний опір нацистському мудакові.

Точно відомо лише, що Бруно убив власне Ґюнтер. Начебто він пізніше загинув на Східному фронті. Утім, Люстіґ чув, буцім подзьобану акне пику бачили в Брукліні. Ландау взагалі відмазався по повній програмі. Цей учасник айнзацгрупи, яка арештовувала і розстрілювала львівських професорів у липні 1941 року, а відтак господар не стільки життя, як смерті тисяч євреїв Дрогобиччини, тварюка по лікті в крові, не зацікавив ані КҐБ, ані інших “мисливців за нацистами”. Сімнадцять післявоєнних років він жив під чужим прізвищем, провадив (естет, падла!) дизайнерське бюро, насолоджувався всіма розкошами “німецького економічного дива”, і лише через низку прикрих для нього випадковостей загримів на лаву підсудних. Засуджений до двох довічних ув’язнень, Ландау карався в цивілізованій європейській тюрмі аж 10 років, а відтак вийшов на волю за амністією, і останні десять років життя провів у лоні люблячої родини, поки не врізав дуба на берегах бадьорого голубого Дунаю. Як я люблю слухати лицемірні тиради європодонків про їхню відданість законові, людинолюбство і антифашизм!

Андрій Павлишин разом із Генриком Ґринберґом на презентації книжки «Дрогобич, Дрогобич»

Тут я так багато пишу про нацистську мерзоту не лише тому, що Зло не було покаране, а й тому, що то не ми до них прийшли, а вони до нас. І знищили при цьому цілий всесвіт, великий цивілізаційний феномен – барвистий, багатокультурний, багаторелігійний галицький світ українців, поляків, євреїв, вірмен, галицьких німців et cetera. А Шульцові ми лише поволі починаємо віддавати належне, перекладаючи його твори і біографії, вишукуючи крихти джерельних слідів і популяризуючи приречену совєтами і нацюками на смерть спадщину генія.

Я – перекладач і історик. Мені природніше говорити словами інших (надаючи, втім, української форми та звучання). Отож, тим разом знову процитую спогади Леопольда Люстіґа, одного з тих, хто пройшов крізь вогонь Шоа:

“В першому класі гімназії Шульц учив робіт по дереву. Він ходив між столами, міряв, показував, як рухати рубанком, легко, з почуттям. Руки в нього були досконалі. У другому класі він учив склярства. Шульц носив сірі костюми: світло-сірий навесні та влітку, темно-сірий восени та взимку. Він нишком прослизав попід стіни, навскоси, майже боком, похиливши голову, усякому поступаючись дорогою. Іноді виступав на недільних літературних вечорах у приватній єврейській гімназії імені Леона Штернбаха. Імпровізував, оповідав. Ніхто не читав ані Цинамонових крамниць, ані Санаторію Під Клепсидрою, бо вони були занадто важкими, але всі його уважно слухали. (…)

[Аж ось прийшли совєти. Багато усього змінилося, та Бруно й далі вчителював.] Шульц учив нас тепер математики й креслення. Переповнена школа працювала в дві зміни, молодші класи вранці, старші – пополудні. Перевантажена електростанція вимикала струм, і ми сиділи при свічках, а коли бракувало свічок, вигукували: пане професоре, пане професоре, розкажіть нам щось. Він дослівно переповідав Мандри Гулівера, вигадував історії про гномів й інших предивних істот, які мешкають у темних кутках і щілинах, в іншій дійсності, приховані від наших очей. Ми не могли того повторити, бо тільки він міг так оповідати, і не надто розуміли його, але слухали зачаровані. Ми вкладали копійку під запобіжник, щоб згасло світло, і розкажіть, будь ласка, пане професоре, розкажіть нам щось! Він ніколи не гнівався, не підвищував голос, єдвабний чоловік, занадто єдвабний. Я проводжав його в сутінках додому, носив йому портфеля”. Потім доктор Люстіґ ще бачив свого учителя в арбайтсамті на риштованні, де той тижнями “лежав під стелею на спині, як Мікеланджело й малював на замовлення Ландау”. І востаннє – коли ховав…

“Єдвабний чоловік, занадто єдвабний”, не пристосований до потворних випробувань епохи масових убивств і масової культури, масової людини і масового оскотинення. Шульц прожив лише п’ятдесят земних літ. Невситимі Марс і Кронос пожерли левову частку його творів. Свою хамську справу зробили численні Шарікови усякого роду й племені, в тому числі й питомо наші “славних прадідів великих правнуки погані”. Час лагодити те, що вціліло. Збирати каміння. Викладати його за юдейським звичаєм на могилах невинно убієнних. Час молитися. Слід іще багато сказати.

Андрій Павлишин, історик, перекладач, член українського ПЕН-клубу

P.S. Процитовані тут уривки запозичені з перекладеної мною книги Генрика Ґринберґа Дрогобич, Дрогобич, яка була опублікована влітку 2012 року у Львові незалежним культурологічним часописом “Ї”