Такий (не)однаковий Коцюбинський

Михайло Коцюбинський

За радянських часів успішно витворювався образ «збільшовиченого» Михайла Коцюбинського. У школах вивчали «Fatamorgana». Цей твір подавали майже як соцреалістичний. При вивченні біографії письменника акцентували увагу на його дружбі з Максимом Горьким, на прихильному ставленні до революціонерів і борців проти самодержавства.

Образ «радянського Коцюбинського» не зник за часів незалежності. Він далі продовжує жити – хай і зазнавши певної руйнації.

Звісно, є спроби подати образ «іншого Коцюбинського». Особливо нині. Не так давно з’явилася робота Ярослава Поліщука «І ката, і героя він любив», де письменник постає як естет, чудовий майстер слова. При цьому суспільно-політичні погляди Коцюбинського, які так чи інакше знаходили вияв у його творах, автор воліє обійти стороною. Майже ігнорує повість «Fata Morgana». Не будемо дискутувати, наскільки виправданий такий підхід. І чи не отримаємо ми замість одного однобокого образу інший однобокий образ?

Проте останнім часом Коцюбинському «щастить». Про нього почали писати не лише літературознавці, а й літератори. На останньому львівському Форумі видавців з’явилося аж дві художні книги про письменника – Михайла Слабошпицького «Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші» (Київ: Ярославів Вал, 2012) та Барбари Редінґ «Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної» (Київ: Академія, 2012). Беручи до уваги наш бідний ринок книжкової продукції (тут ми пасемо задніх у Європі!), поява аж двох книг про цього письменника, вважайте, є феноменом.

Коцюбинський як привід
Михайло Слабошпицький працює в невдячному у нас літературному жанрі біографічного роману. Якщо на Заході така література користується великим попитом, то в Україні ситуація зовсім інша. Чому так? Можливо, це обумовлено нашим специфічним індивідуалізмом, який штовхає до анархізму? І цей специфічний індивідуалізм відбиває охоту до біографій «великих»?

Хоча насправді роман «Що записано в книгу життя» не зовсім біографічний. Автор дав йому таке художнє визначення – «біографія, оркестрована на дев’ять голосів». Власне, Коцюбинського в романі не так багато. Коцюбинський, радше, постає як людина-загадка, яку не поспішає «відгадувати» автор. У цьому — інтрига твору. Тим паче, що твір матиме продовження. Це лише перша книга. Очікується друга. Можливо, в ній буде «відгадка».

Певним ключем для розуміння роману є присвяти двом Володимирам – Базилевському та Загорію. Базилевський відомий своєю публіцистикою, в якій часто ламає наші стереотипні уявлення про українську історію та культуру. Роман Слабошпицького – це теж ламання стереотипів, намагання нестандартно й водночас глибоко осмислити реалії українського культурного буття початку ХХ ст. Щодо Загорія, то це один із небагатьох українських меценатів, людей, які вкладають гроші в українські культурні проекти. Зараз таких людей одиниці – як це, зрештою, було й на початку ХХ ст. У романі Слабошпицького, так мені видалось, найкращі розділи присвячені саме українським меценатам – Євгенові Чикаленку й Володимиру Леонтовичу. Чи випадково це?..

Цікавою видається «оркестровка» роману. Починається він та закінчується сповіддю «жінки, що забажала лишитися невідомою». Більше в романі дієвих жіночих персонажів немає. Віра Дейша, Олександра Аплаксіна – персонажі недієві, про них просто згадують. «Невідома жінка» ніби намагається подати жіночий погляд на Коцюбинського. І, здається, цей погляд достатньо переконливий.

Загалом же роман – «чоловічий». Принаймні його дійовими особами, за винятком «невідомої жінки», є чоловіки – Біограф, сам Михайло Коцюбинський, Сергій Єфремов, Володимир Самійленко, Володимир Винниченко, Євген Чикаленко, Володимир Леонтович, Михайло Могилянський. Кожен із них пропонує своє бачення подій початку ХХ ст.

Великою перевагою роману є чудове знання автором історичного фактажу, літературознавчих досліджень, уміння цікаво комбінувати інформацію, надаючи їй художнього оформлення. Можна сказати: це – роман-розмисл про долю/недолю української культури й літератури зокрема. Тут постать Коцюбинського ніби є приводом для розмірковувань, аналізу.

Роман Слабошпицького допомагає багато що зрозуміти. Хоча б те, «чому ми народ такий». І чому страждаємо культурною анемією.

А щодо Коцюбинського, то він ніби одягає маску і грає свою роль. Щоправда, автор іноді дозволяє собі зірвати цю маску, показати, що роль не завжди відповідала єству. Але це трапляється рідко. Головний герой переважно постає як чоловік інтелігентний, делікатний, талановитий літератор. І навіть – як національно свідома людина. Щоправда, при читанні роману іноді закрадається думка, що ця національна свідомість визначалася не стільки єством письменника, скільки впливами деяких людей із його оточення – хоча б впливом того самого Чикаленка. І, зрештою, чому Юрій Коцюбинський, інші діти українського письменника опинилися у ворожому до українства таборі? Хоч це питання не ставиться прямо, але воно «випливає» з контексту, змушує замислитися над цим парадоксом.

Службовий роман

Барбара Редінґ. Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної — Київ: Академія, 2012

Здавалося б, роман «Що записано в книгу життя» далекий від роману «Безумці». Якщо в першому акцент зроблено на моментах суспільних, то в другому – на особистісних. Якщо перший – це роман «чоловічий», то другий – «жіночий». І якщо в першому маємо аналітику, то в другому – «потік свідомості».

Та все ж, незважаючи на ці відмінності, між ними є й спільне. І в першому, й другому творі маємо справу зі «сповідями». Тільки в першому – це «оркестр», у другому – індивідуальна сповідь. А ще автори цих творів намагаються дотримуватися фактажу й не дають волю фантазії. Принаймні вона в них у міру дозована.

«Безумці» – уявна сповідь Олександри Аплаксіної, побудована на відомих любовних листах Коцюбинського до цієї особи. Письменниця спробувала подати власну версію того, як могла би молода жінка в непривабливому статусі коханки сприймати епістоли визнаного майстра слова.

Барбара Редінґ, схоже, впевнена, що роман Коцюбинського й Аплаксіної був не стільки плотським, скільки «мрійницьким». Обоє вони мріяли про спільне щастя. І обоє розуміли, що це лише мрії.

Наведу один невеликий уривок з твору:

«Перестаю реагувати на твою дитячість, що вірить у чудеса, яким ніколи не статися, і відмовлюся (вголос) мріяти, прошу тебе не нагадувати про різноманітні хворобливі фантазії.

Можливо, ти ображаєшся, відтак затихаєш. Принаймні починаєш мріяти про інші (зовсім, зовсім кардинальні) речі. Ти мрієш написати повість.

Це має бути повість про такого героя, яким ти хотів би бути, якби не (умови, обов’язки, вимоги, правила, етикет)… Однак свою повість волієш написати так, щоб ніхто не здогадався про те, що ти вклав у неї дещо з своїх нездійснених поривів».

Б. Редінґ навіть «ілюструє» свій роман, включаючи в нього уривки з творів Коцюбинського, які ніби показують «нездійсненні пориви».

Але якщо відкинути ці «пориви», мрійництво, чуттєвість, то перед очима читача постає службовий роман. Старший чоловік, який переживає кризу середнього віку, підбиває клинці до набагато молодшої за нього дівчини (вона йому майже в доньки годиться). Робить це на службі. Зрештою, вони опиняються у ліжку. Чоловік говорить коханці гарні слова (жінки ж люблять вухами!), обіцяє навіть розірвати зі своєю дружиною. Обіцяє, що вони будуть разом. Обіцяє, обіцяє, обіцяє… Одне слово, банальна історія.

Та все ж за цією банальністю – трагічність. Герої прагнуть щастя, але воно, як вода, втікає між пальцями рук.

Направду, хочеться пожаліти цих безумців.

Замість епілогу
Схоже, творчість Коцюбинського та його життєпис можуть стати непоганим матеріалом для художньо-літературних інтерпретацій. Власне, це демонструють романи «Що записано в книгу життя» й «Безумці», подаючи, здавалось би, неоднакові образи письменника. Зрештою, можливо, хтось з інших авторів спробує витворити свій образ. Зачекаємо…

Петро Кралюк

Народився 1958 року в м. Ківерці Волинської області. Закінчив історичний факультет Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки. Навчався в аспірантурі Інституту суспільних наук Академії наук УРСР (м. Львів). В Інституті філософії української Академії наук захистив дисертацію на здобуття ступеня кандидата філософських наук, а в 1998 році – докторську дисертацію. З 1999 року є членом спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій Д 26. 161. 03 в Інституті філософії НАН України, а з 2005 року є головою спеціалізованої вченої ради К 48. 125. 01 у Національному університеті «Острозька академія». Працює першим проректором цього університету. Автор понад 150 наукових праць з історії, філософії, релігієзнавства, політології, літературознавства, в т. ч. монографічних досліджень, автор шести книг художньої прози