Зло

Остап Сливинський

Насамперед скажу, щоб випередити непотрібні запитання: я не вірю в те, що зло є простою відсутністю добра. Зло – це присутність, безперечна присутність.

«Якась дівчинка, наполовину вихилившись із вікна вагона, втратила рівновагу і впала на жорству. Хвилину вона лежала оглушена, врешті підвелася – і починає ходити колом, щораз швидше й швидше, вимахуючи прямими руками, як на гімнастиці, голосно хапаючи ротом повітря і виючи монотонно, пискляво. Задихаючись, стратила глузд. Це діє на нерви, до неї підбіг есесівець, підкованим чоботом копнув у спину: дівчинка впала. Есесівець притис її ногою, витягнув револьвер, вистрелив – раз, другий. Дівчинка вже не підвелася, ногами вдарила кілька разів об землю, аж знерухоміла. Почали відчиняти вагони» (Переклад Ігоря Пізнюка).

Це уривок з оповідання Тадеуша Боровського, польського письменника, уродженця Житомира, активіста антифашистського підпілля і в’язня Освенциму. Ці оповідання – вже класика польської літератури ХХ століття, вони є в списку обов’язкових творів для прочитання з відповідного університетського курсу, і з року в рік частина студентів відмовляється це читати. Я вже звик. Так само, як дещо звик і до самих текстів, за N-ним перечитуванням вони, ясна річ, уже так не вражають, як уперше. Звикає й герой-оповідач Боровського, що має таке саме ім’я, як і автор – Тадек; він звикає до табору, «отаборяється» посеред абсолютної неможливості жити, займається дрібним генделем, вимикає в собі майже всі емоції, і тільки так йому вдається перебути у місці смерті. Тільки так йому вдається побачити і переказати, а нам — почути. Тільки за такої умови. І, водночас, саме це найбільше приголомшує: цей холод лінзи, поєднаний із немилосердною виразністю описаних деталей. Боровський подає їх так, щоб ми разом з героєм відчули їх на дотик, запах і смак, пережили їх усією нашою фізичною істотою, проте емоції й усі можливі оцінки залишає на наш розсуд.

Те, що робить Боровський (чи міг би він робити це інакше? очевидно, що так) – чи не максимальний ризик, на який здатна література. Обираючи темою форми зла, література взагалі ризикує значно більше, ніж будь-який суто поняттєвий дискурс. Бо література має справу не з поняттями, а з речами, вона не коментує, а репрезентує. Усе, що є її об’єктом, присутнє в ній «особисто», в повноті його рис і властивостей, осяжне не лише абстрактною, а й чуттєвою уявою. Якщо ж це не так – література перестає бути літературою. Виходить, обираючи об’єктом зло, література відтворює його, як гомунколоподібну модель, зло починає бути присутнім у тексті; репрезентуючи, література його помножує. Помножує зло. Чи ні?

Даріуш Чая репрезентацію зла в літературі прямо називає ексгумацією: вже поховане у пам’яті, дематеріалізоване, розщеплене оцінками й судженнями або просто заглушене у свідомості, зло знов постає перед нами у всій своїй страхітливій об’єктивності, вбране у видимі форми. Ми стоїмо, знезброєні цією зустріччю з ним віч-на-віч, хай навіть добре знаємо його личину, і гарячково міркуємо, як повестися, як не піддатися мимовільному зачаруванню, з якого може не бути дороги назад. Запам’ятаємо це слово – «зачарування», щоб повернутися до нього згодом.

У контексті такої теми просто неможливо не згадати однієї з найгучніших у світі літературних дискусій останніх років, пов’язаної з виходом 2005 року у видавництві Gallimard роману франко-американського письменника Джонатана Літтела «Милостиві». Цей текст, як і оповідання Боровського, належить до тих, які не можуть не зачепити. Відповідно, й відгуки про нього були емоційні й полярні – від надто компліментарних, які ставили автора поруч із Львом Толстим і Прустом, аж до гострої репліки Амоса Оза, який не побачив у тексті нічого, крім «смакування описів зла». В Україні, де роман досі не перекладено, жодних відгомонів цієї дискусії не було, крім однієї-єдиної статті Василя Расевича на сайті Zaxid.net, у якій ішлося здебільшого про несправедливу (і, на жаль, поширену у світі) стигматизацію в романі українців як оскаженілих антисемітів і головних погромників єврейського населення. Навіть цей наш «локальний» аспект дискусії, хоч як прикро, не дочекався ніякого продовження, але мені йтиметься все-таки про дещо інше.

Головний герой і заразом оповідач роману (його очима бачимо події, його голос чуємо весь час) – офіцер-есесівець, який добровільно зголошується нести «службу» на східних окупованих територіях. Це – потужна провокація. Ось мене, читача, запрошують увійти в шкуру нацистського офіцера і подивитися на кошмари Голокосту його очима. Очима ката, а не жертви, як це було в нескінченних томах табірної літератури. Хоча б такої «недо-жертви», в’язня-конформіста, яким є Тадек у Боровського. І в цю мить картонна фігура звіра-есесівця з виряченими очима набуває тривимірності, ми бачимо його людську природу, довідуємося про його слабкості й дрібні звички, зазираємо в його минуле, кидаємо погляд на його книжкову полицю, де стоїть зовсім не пересічна література – ба, він інтелігент! Народжується емпатія – бо яка може бути емпатія до картонної фігури? Літтел же свідомо провокує співпереживання. Але що таке емпатія, як не тонке лезо між відторгненням і симпатією? І деякі рецензенти «Милостивих» таки зізнавалися, що мимоволі зісковзували в останню, що ловили себе на симпатії до нацистського злочинця. І це незважаючи на те, що офіцер Ауе, оповідач і систематичний вбивця, не є жертвою навіть на пів відсотка – хоч би жертвою «історичного непорозуміння»: через кілька десятиліть після описаних подій він ні про що не шкодує, він «робив свою роботу». Оповідаючи, не сповідається, не намагається попросити в когось пробачення; він, як заявляє вже у першому абзаці, робить це насамперед «для себе».

Література – це, як писав Поль Рікер, «велика лабораторія для досліду думки». Хай так. Хай буде й так, що об’єктом експерименту у випадку «Милостивих» є сам читач, у якому автор систематично і вміло шукає демона. Ніхто з нас не святий, і, може, однією з функцій доброї літератури є здмухування німба з нашої голови. Але коли офіцер Ауе гримить до нас: «ви мусите зізнатися собі, що на моєму місці робили б те саме», я бачу тут нечесну гру. Бо моральний вибір не визначається обставинами; місце (як місце існування) – це не передумова, а наслідок такого вибору. Місце, про яке каже Ауе, є насамперед місцем ката, а не жертви (припустимо неможливість «стороннього»), а вже потім – політичною системою, епохою та географією. Сміливий моральний експеримент обертається грою в наперстки; скандал, спровокований Літтелом, повертається до одного з забутих етимологічних значень грецького skándalon – спокуса.

Література, обираючи своїм предметом форми зла, має не забувати про свою виняткову силу порівняно з текстами, що співвідносяться з «колективною необхідністю» і, відповідно, пом’якшуються традиціями й умовностями спільноти – з історіографією, культурологією тощо. Беручись за таку літературу, я, читач, опиняюся на самоті з показаним мені злом, а в тиші самотньої кімнати чутнішим є шепотіння диявола. Чи те, що ми бачимо зло, що воно постає перед нами матеріально і чуттєво, а не вбране в абстрактні категорії, дає нам більшу щодо нього опірність? Чи навпаки, ризикує визволити в нас зачарування, «недобре захоплення», яке тримало на площах глядачів публічних екзекуцій?

Там, де безумець говорить про заборону, розумний веде мову про міру. Ризик, пов’язаний із репрезентацією зла, споріднений з ризиком того, хто вводить сироватку в організм: міра тут визначає все. Якщо її перейдено, те, що має давати опірність, спричинює хворобу.

Ось вони двоє – Боровський і Літтел. Так, їхні герої-оповідачі перебувають на різних половинах воєнного існування. Хоч один – не зовсім трагічна жертва, інший – не до кінця здеградований кат. Зло, яке вони описують, однакове, з однієї матерії, бо немає різновидів зла. Зло – однорідне. Його відтінки залежать лише від того, з якої точки ми дивимося на нього. Боровський показує його так, аби, вражаючи, воно не заблиснуло перед нами жодною бодлерівською квіткою. Зрештою, після жахів ХХ століття ледве чи маємо моральне право культивувати цю старомодну флору, особливо на такому ґрунті. Так, як це робить автор «Милостивих».

Невдовзі, як і кожного року, мені знов доведеться освіжити собі в пам’яті оповідання Боровського, знову вгризтися зубами в це місиво. Добре, що не мушу перечитувати Літтела.