Гонкурівська премія 2012: Святий Августин та корсиканська поліфонія

Другого жовтня 2012-го року їх було восьмеро: феміністка Джой Сорман, француженка в’єтнамського походження Лінда Лє, грек Васіліс Алексакіс та 27-річний франкомовний швейцарець Жоель Дікер. Француз Матіас Енар, знавець перської та викладач арабської мови в Барселоні, оповідав про пригоди підлітка в часи Арабської весни («Вулиця злодіїв»), а Патрік Девіль змальовував життєпис швейцарського бактеріолога Александра Йерсена, який значну частину свого життя прожив у В’єтнамі («Чума і холера»).

Сьомого листопада 2012-го року було оголошено переможця. Ним став корсиканець Жером Феррарі, 1968-го року народження, шкільний викладач філософії на Корсиці та в Алжирі, за роман «Проповідь на падіння Риму».

На церемонію він летів із Абу-Дабі, що в Об’єднаних Арабських Еміратах, де віднедавна викладає філософію.

Саме він отримав Гонкурівську премію за найкращий роман французькою мовою 2012-року.

***
На відміну від двох останніх років, коли премію здобули всесвітньо відомий Мішель Уельбек за свій п’ятий роман «Мапа і територія» [La carte et le territoire] (2010), та нікому не відомий письменник-початківець Алексіс Женні за свій перший роман «Французьке мистецтво війни» [L’art français de la guerre] (2011), рішення 2012-го року є золотою серединою. 44-річний Феррарі вже давно не початківець у літературі, але за межами франкомовного світу багато хто почув його ім’я вперше. За винятком перекладеного англійською роману про війну в Алжирі, «Де я залишив свою душу» (2010), що отримав премію France Télévision, слава Феррарі ще не поширилася за межі Франції.

Він розпочав свою літературну кар’єру 2001-го року збіркою оповідань «Різновиди смерті» та романом «Алеф нуль», а продовжив третім романом, Balco Atlantico, 2008-го року, і четвертим, за назвою «Бог, тварина» (2009). Вже тоді критики говорили про неповторний «стиль Фераррі», що вирізнявся на фоні сучасного мінімалізму: стиль багатий, розкішний, «хвилястий», ускладнений пунктуаційно; стиль, що підкреслює плинність часу, вміло маневрує від персонажа до персонажа, від однієї сюжетної лінії до іншої, від одного часопростору до іншого. Час, ця невидима субстанція життя, відіграє важливу роль у романах Фераррі, який отримав Гонкурівську премію через 93 роки після автора «У пошуках втраченого часу». Довгі фрази Фераррі, «схожі на змій, яка гріються на сонці», за висловом Бернара Піво, подеколи сповнені ліризму, а також ніжної та гіркої ностальгії за повнотою кожного моменту життя. Усе зникає, але минуле із його відчуттями та емоціями, ці вирвані у вічності моменти, освітлюють теперішнє.

***
Саме з такої схопленої в фотографії «миті» життя, що назажди залишився в минулому, розпочинаться перша сюжетна лінія роману Феррарі «Проповідь на падіння Риму». «Свідченням походження – свідченням кінця, є ця фотографія, зроблена 1918-го року, яку Марсель Антонетті уперто та марно споглядав упродовж усього свого життя, воліючи розшифровувати у ній таємницю відсутності. На ній зображено п’ятьох братів та сестер, які позують разом із матір’ю. Усе навколо них молочно-біле, не видно ані землі, ані стін, і здається, що вони летять, наче примари, у дивному тумані, що швидко поглине та зітре їх. Вона сидить вбрана у жалобний одяг, нерухома, вона не має віку, її голова покрита темною хусткою, її руки лежать на колінах, і вона так пильно вдивляється у якусь точку, розташовану за об’єктивом, що здається байдужою до всього, що її оточує – фотографа з його пристроями, літнього світла та власних дітей. […] Щоразу, коли Марсель зустрічається поглядом із власною матір’ю, його переповнює невитіснéнна упевненість в тому, що він був їй призначений, і що вона вже шукала, до самих лімбів, шукала очі її ненародженого сина, якого ще не знала […] Вони зібралися разом, але Марселя з ними немає. Втім, завдяки магії незрозумілої симетрії, тепер, коли він їх усіх, одне за одним, поховав у землі, вони існують лише завдяки йому та впертості його вірного погляду; […] який відтепер є їхнім єдиним крихким захистом проти небуття; і саме тому він усе ще дістає цю фотографію із шухляди, де ретельно її зберігає, навіть якщо він її ненавидить, і насправді, завжди ненавидив; але якщо одного дня він забуде це зробити, від них не залишиться геть нічого, і фотографія перетвориться на бездушне розташування чорних та сірих плям, а Жанна-Марія [сестра] назавжди перестане бути маленькою чотирирічною дівчинкою».

Завдяки поглядові Марселя Антонетті на стару світлину продовжує існувати світ, якого вже давно немає. Цього світу немає, і медитація про час, що непомітно руйнує все, задає одну із головних тональностей роману.

***
Що таке світ і що потрібно для того, щоби сукупність речей, подій, людей та пейзажів перетворилася на світ? Це філософське питання непокоїть Феррарі найбільше, хоча він не втомлюється повторювати у своїх інтерв’ю, що не висуває жодних філософських тез, а намагається просто оповідати, розказувати, оприявнювати своє розуміння, свої спостереження та свої відчуття. Марсель Антонетті, його онук Матьє та онучка Орелі, а також друг Матьє Лібуро Пінтус – головні персонажі роману, кожен із яких є героєм занепаду свого маленького світу, свідком падіння свого маленького персонального Риму. Марсель Антонетті змушений залишити освіту офіцера й стати адміністратором в ізольованих місцинах колоніальної Африки; його мріям написати великий твір також не судилося стати реальністю; а після зникнення Імперії він змушений повернутися до рідного селища, з якого завжди намагався втекти. Дія другої сюжетної лінії роману розгортається в корсиканських горах, де двоє молодих друзів, Матьє Антонетті, онук Марселя, та Ліберо Пінтус, вчорашні студенти філософського факультету в Сорбонні, вирішують заробити легкі гроші. Шанувальники Августина та Лейбніца – Матьє писав дипломну роботу про Лейбніца, а Ліберо спеціалізувався на Августині – вони кидають навчання, залишають амфітеатри Сорбонни та паризькі бібліотеки, та повертаються на рідну Корсику. Там вони купують бар, беруть на роботу чотирьох привабливих офіціанток і сподіваються на комерційних успіх. Вони щиро прагнуть перетворити феєричний сільський бар на «найкращий з усіх можливих світів», але їхній покровитель Лейбніц не взмозі захистити їх від сумних істин Августина – дуже швидко замість раю вони отримують справжнє пекло, кров та насилля. Насамкінець, улюблена онука Марселя Антонетті Орелі, молода дівчина археолог, яка бере участь у розкопках Гіппонського собору, де Августин колись виголошував свої промови, змушена, через політичну ситуацію в Алжирі, відмовитися від своїх досліджень та від свого кохання.

Щемливе відчуття смертності світів, показане у цих трьох історіях, метафорично ґрунтується на алюзії на проповідь святого Августина після зруйнування «вічного міста» Риму. Ця історія є центральною думкою всього роману, вона присутня в самій його назві. «Вони щойно болісно усвідомили, що світи є смертними», пояснюватиме Фераррі в анонсі своєї книги, «але вони досі в це не вірять, і взимку 410-го року, в зруйнованому згодом Гіппонському соборі, слухають свого улюбленого єпископа Августина, який підтведжує цю істину ясними та жорстокими словами: «Світ як людина: він народжується, зростає та помирає»». Августинова проповідь привносить тему неуникного падіння, занепаду, смерті, апокаліпсису кожного зі світів, адже «людина будує на піску […]І якщо ти любиш світ, то загинеш разом із ним».

Усі персонажі переживають народження, зростання та занепад своїх маленьких світів; світів, можливо, пересічних, неунікальних чи навіть банальних; світів, у чомусь подібних до світу кожного з нас. Але велична, подеколи навіть епічна інтонація автора підносить оповідь про особисті мрії та розчарування персонажів на рівень осягнення культурних відроджень та цивілізаційних апокаліпсисів. Не кожен світ є Римом; і загибель деяких зі світів відбувається без войовничих вестґотів Аларіха. Але завдання оповідача не в тому, щоби порівнювати ці маленькі світи із Римом, а в тому, щоб показати одну просту річ: коли ми маємо справу зі світом, його розмір не має значення.

«Світ як людина», каже Августин, маючи на увазі Рим. «Людина як світ», каже Феррарі. Його фрагментарна оповідь, що вправно маневрує поміж трьома різними часопросторами, нанизує одну людську історію на іншу та утворює щось подібне до традиційної корсиканської поліфонії, la paghjella. Архаїчна музика «острова Краси», без якої важко помислити корсиканську ідентичність та культуру, структурує роман гонкурівського лауреата: триголосий чоловічий спів a cappella прочитується навіть у композиції роману, де кожна сюжетна лінія відповідає одному із голосів. Сам Феррарі зізнається в інтерв’ю, що мислить музично; його улюбленою музикою є традиційний поліфонічний спів сучасного корсиканського гурту A Filetta.

***
Але чому в «Проповіді на падіння Риму» Феррарі звертається до Августина? Що міг розказати про падіння вічного міста той, хто не був римлянином, а був африканцем; той, хто не був свідком падіння Риму, але дізнався криваву історію взяття міста військом Аларіха від вцілилих римлян, які дісталися Карфагену? Августин згадував цих біженців у першій книзі «Града Божого», обурюючись їхньою безтурботною жагою до відвідання театрів у Карфагені та захопленням гістріонами – в часи, коли усі народи оплакували їхню долю. Августин відвідав вічне місто лише один раз, у юності, 383-го року; шанувальник Тіта Лівія, Цицерона та Вірґілія – ще з часів своєї кар’єри вчителя риторики – він поспішав повернутися до Африки відразу після свого навернення в християнство 386-го року.

Августин проповідував християнське прочитання падіння Риму в часи, коли говорили, що причиною падіння Roma aurea була християнізація Імперії; імператор Гоноріус заборонив язичницькі культи 408-го року. По той бік Середземномор’я, у Гіппоні та Карфагені, майбутній автор «Града Божого» стверджував, що Бог не є захисником земних світів або міст; Бог не лише карає, а й випробовує; погроми, вбивства, зґвалтування – дрібниця, порівняно з вічними муками. Адже вічне обіцяє вічні речі, Aeterna promisit Aeternus; усі земні нещастя минущі, рух зірок незмінний, ніч приходить на зміну ночі, «теперішнє постає із небуття і туди ж повертається». Навіщо проливати сльози щодо зруйнованих палаців та театрів? «Це не гідно вашої віри», каже гіппонський єпископ, перебуваючи тоді ще на безпечній дистанції від варварського нашестя. Він зустріне смерть 430-го року, у Гіппоні, взятому в облогу варварами, – адже варвари завжди перебувають трохи ближче, аніж ми воліли би вірити.

«Якщо Рим – лише одне з багатьох імен світу, я волів би думати, що цей роман є точним утіленням його назви – проповіддю на падіння Рима», стверджує Феррарі, але проповідувати якусь мораль, якусь невидиму історію, приховану за поверхнею земних подій, відмовляється. На відміну від проповіді Августина, «Проповідь» Феррарі є швидше свідченням смерті окремих світів, аніж моральним уроком; швидше візією апокаліпсису, аніж його тлумаченням; швидше трагедією, аніж притчею. Корсиканський автор, на відміну від свого попередника із Гіппона, воліє оповідати, але не приносити втіху; констатувати, але не тлумачити втаємничений сенс земної історії. «Але ми знаємо: щоби з’явився новий світ, потрібно, щоб старий світ загинув. І ми знаємо, що відстань поміж цими світами, може бути надзвичайно короткою, або, навпаки, такою великою, що люди змушені десятиліттями вчитися жити у скорботі і, зрештою, невідворотно зрозуміти, що не здатні на це, і що, зрештою, вони по-справжньому й не жили ніколи».

І тут ми розуміємо, що корсиканська поліфонія Гонкурівського лауреата суголосна не стільки проповіді гіппонського апологета «Града Божого», скільки словам Поля Валері, поета та філософа, який століття тому назад без зайвого християнського пафосу констатував: «Цивілізації смертні. […]Прірва історії достатньо велика, щоби в ній помістилися всі».