Коментоване читання Макса Кідрука

Максим Кідрук. Бот. – Харків: КСД, 2012

Перше враження любителів сучасної літератури від повісті Максима Кідрука «Бот» — новизна. Твір новий для стилістики автора («геть не схоже на попереднього Кідрука», за відгуками читачів), жанр технотрилера — незвичний для українського літературного поля. За автора можна тихо порадіти — він зробив вагомий крок до художньої літератури, натомість заявлений жанр заслуговує на прискіпливий погляд. Рекламники видавництва навіть використали його як одну з принад, скромно винісши на обкладинку «Справжній якісний технотрилер».

Що таке технотрилер? Ґрунтовних досліджень цей жанр популярної літератури поки що не заслужив. Термін прийшов зі США, де в гуманітаристиці панує поняттєвий хаос, що додатково заплутує пошуки. Російська критика (В.Мясніков, С.Чупринін) зосередилися на соціальному технотрилері  —  гібридному жанрі, що поєднує гострий сюжет і документальну розповідь про функціонування певної сфери, переважно професійної. Простіше кажучи — гостросюжетний виробничий роман, тексти на кшталт романів Артура Хейлі та його російських послідовників від Сергія Каледіна та Іллі Штемлера до Юлії Латиніної. Американська традиція, зокрема, Надір Ельгефнаві, зосереджується на жанрі військового технотрилера, дуже популярного на Заході у 1980-ті з легкої руки Тома Кленсі та Майкла Крайтона. На них і орієнтувався Максим Кідрук, про що він невтомно повторює у книзі й під час презентаціій. Часто технотрилер пов’язують із кіберпанком – тематико-стилістичною течією наукової фантастики, де герой-маргінал бореться з технологічними небезпеками в антиутопічному світі. Проте основа технотрилера – напівдокументальність, а стилістика кіберпанку для нього – лише один із варіантів.

Отже, військовий технотрилер, на думку Ельгефнаві, — це гостросюжетний твір, що детально й документально оповідає про певну воєнну технологію, яка виходить з-під контролю та становить небезпеку для всього світу. Подолати небезпеку можуть лише її творці чи оператори. Фокусування тексту — на розвитку конфлікту та деталізації силових дій. Основами жанру є технологічний шпигунський роман (звідки береться акцент на технічних новинках), «історії вторгнення» (популярні більше у кіноіндустрії сюжети про напад однієї країни, раси чи цивілізації на іншу), «космічні саги» (знову-таки наголос на техніку) та «едісонада»” (суто американський пригодницький жанр з юним героєм-винахідником у головній ролі).

У технотрилера є «родова травма» — жорстка формульність, що, за американським дослідником, призвела до вичерпання можливих варіантів хронотопу та конфліктів і, як наслідок, занепаду жанру в 1990-х роках. Його фабула вкладається у формулу «вчені/військові винайшли/отримали якусь страшну штуку, яку не змогли контролювати. Кілька спроб, кілька смертей другорядних персонажів, кілька бомб — хеппіенд». У ролі «жахалок» встигли побувати атомні ракети, космічні віруси, акули, динозаври, і ось у «Боті» — кіборги. До речі, тему кібернетичних хлопчиків-убивць уже успішно опрацював Філіп Дік в оповіданні «Друга модель» (1953), більше відомому в кіноверсії «Крикуни» (Screamers) 1995 року.

Прикметно, що першою ластівкою жанру в українській літературі був не соціальний, а військовий технотрилер — соціальну сферу треба знати й уміти цікаво розповісти, натомість гострий сюжет з убивствами та науковими фрагментами можна склеїти з підручних матеріалів. Усі риси військового технотрилера простежуються в «Боті» буквально по нотах. Не дивно — дослідження Ельгефнаві базувалося на текстах «батька» жанру Майкла Крайтона, а повість Кідрука, натомість, дуже до них близька на всіх рівнях тексту.

Отже, юний програміст Тимур із Києва, отримавши пропозицію роботи з перспективою бути убитим, спокійно вирушає до Чилі. Там міжнародна компанія вчених-лиходіїв розробляє кіборгів для бойових дій на замовлення Пентагону,  розробки ж українця стали частиною їхньої «психіки». Хлопчики-близнюки з колоніями нанороботів у головах раптово виявляються здатними до навчання, і перше, чому вони навчилися — вбивати своїх творців і чилійських поселян. Більше того — кібернетична психіка ботів утворила колективне несвідоме, яке любить вищу математику і не терпить групової мастурбації (сцена масового онанізму кіборгів стане шоком для батьків потенційної цільової аудиторії повісті). І тільки сміливець Тимур зі своїми колегами по нещастю Ріно Хедхантером (зарізякою, а не кадровиком), психологом Лаурою та іншими причетними може зупинити пошесть, що загрожує вирватися з пустелі Атакама.

Сюжет повісті, як і очікувалося, — гра на виліт зі смертю з обох команд. Герої отримують чергові криваві новинки від  безжалісної спільноти ботів і випробовують на міцність їхні штучні тіла та душі, аж поки знаходять вразливе місце. Закінчується «Бот» у традиціях Стівена Кінга та голівудських «жахалок» – зло, на думку усіх героїв, знищене, але маленький шматочок таки лишився і продовжує діяти.

Водночас, впізнаваність складових сюжету не заперечують його напруженості та вміння автора вводити до тексту все нові загадки та підказки. Розвиток фабули мотивований, майже всі повороти можна вивести із «ввідних даних». Вона була би безперечною удачею, якби кожен розділ не завершувався пасажами про те, що було насправді та хто з героїв чого не знав про майбутнє. Автор коментує і пояснює до дрібниць: хто скоро загине, кому не судилося повернутися з Чилі, хто більше не отримає листа від коханого. Таке всезнання «що було насправді» нагадує смикання лялькаря за мотузочки і не додає тексту правдоподібності та логічності. Також не в плюс йому кілька опереткових ходів нагнітання гостроти (загроза убивства, що звучить буквально зразу після пропозиції роботи, таємничі листи в стилі «якщо вам дороге життя, тримайтеся подалі від торф’яних боліт», американські генерали, які за півгодини планують і запускають мільярдну операцію тощо).

Формульність жанру від сюжету переходить до персонажів. М. Кідрук намагається оживити їх, розказуючи детальну передісторію походження — від Тимура, який навчався в КПІ, до дрібного чилійського мафіозі Джеймі Макаки, який переймається своїм низьким зростом. Проте далі кожен діє відповідно до функції так, як автору потрібно в сюжеті. Програміст пише модулі, психолог виливає на сторінки повісті лекції про підсвідоме, інженер розповідає про технічні деталі, найманець стріляє, дівчина дратується і чекає героя вдома. Персонажам можна змінити імена, національності, історії, подекуди й стать — нічого не зміниться. На внутрішню динаміку «заслужив» лише головний герой, який із ходом оповіді не лише виказує себе знавцем різних наук, а й мужніє від розділу до розділу — аж до кульмінації, де він буквально за Маяковським «раз — одного, другого — ррраз, — кстати, как дэнди, и девушку спас». Живий і реальний у тексті лише автор, який невтомно, розлого і з малюнками розповідає читачам про все на світі.

Авторські розповіді у повісті виходять за рамки технотрилера. Окрім детального опису використаних технологій, довідкові коментарі супроводжують буквально всі фактичні деталі тексту: географічні ландшафти, автомобілі та зброю персонажів аж до правильного написання міст їх походження. Наскільки цей спадок Жуль Верна потрібен у світі, де Інтернет є в кожному мобільному — питання дискусійне. Можна припустити, що відсутність вікіпедії у тексті загалом не вплинула б на його якість — просто замість «справжнього якісного технотрилера» мали б гострожетну фантастику. З іншого боку, для молоді, на яку й орієнтована книга, додаткові знання про навколишній світ будуть не зайвими. На юнацтво як цільову аудиторію, крім пригод, напевно, націлена і мова твору, добре приперчена «факами», «сраками», «пердінням» та іншими радощами підлітків.

Противагою до названих проблем є те, що «Бот» — повість читабельна й сюжетна. Автор пише захопливо й динамічно, облишивши в спокої гірку долю Неньки, убивство Гонгадзе, УПА, козацтво та інші тренди українського письменства. Тому читачі, які хочуть провести час з цікавою книгою, отримають від твору задоволення. Читацькій популярності сприятиме і невисока ціна, на яку грає формат видання — цупка напівтверда обкладинка, дешевий папір та найпростіший друк. Тому вірогідно, що «Бот» стане новою популярною українською книгою в бібліотечці українських читачів (а в когось — і першою). Читачам же досвідченим залишиться запитання:  звідки «ростуть ноги» в численних проблемах авторської техніки — з формульності жанру, сліпого орієнтування на стиль Майкла Крайтона чи з браку майстерності самого Макса Кідрука?