Рима до слова «дрек», або Неприємна нобеліатка Єлінек

Ельфрида Єлінек. Фото з сайту chinadaily.com.cn

Відмова Єлінек їхати на вручення Нобелівської премії з літератури в Стокгольм була більшим скандалом, ніж оголошення її імені як нобелівської лауреатки за 2004 рік. Незручна для австрійців письменниця, яка тільки і вміє, що витягати скелетів із шафи нацистського минулого Австрії, не їде туди. Преса в нервово-паралітичному шоці одразу оприлюднює діагноз: «соціальна фобія». А вона захотіла побути сама: «Я не в тій психічній формі, щоб витримати такі обряди». Зрештою, ті, хто знає Ельфриду Єлінек із юних літ, не здивувався: вона вже бувала «не в тій психічній формі».

Родина цієї «зухвалої письменниці» – це «залишок колишньої багатонаціональної і багатокультурної імперії. Батько – чеський єврей, інженер-хімік, мати походить із багатої віденської родини». Під час Голокосту батько проводив важливі військові дослідження, тому його не розстріляли й навіть не чіпали, як десятки його родичів-євреїв. І в цій родині 20 жовтня  1946 року в місті Мюрццушлаг у Штирії (одна з дев’яти федеральних земель Австрії) народилася Ельфрида Єлінек. Народилася, щоб ворушити те нацистське минуле Австрії, про яке розповідав батько, і говорити в текстах про ті професійні та сексуальні комплекси, якими завідувала мати.

Ельфрида мала тягу до письма завжди. «Я думаю, що це в мене від батька, який любив ігри з мовою, особливо з віденським діалектом, – зауважує пізніше Єлінек в одному зі своїх багаточисельних інтерв’ю. – Так що я виросла з тією впевненістю, що мові не варто занадто довіряти. Завжди треба перевіряти, чи немає якогось підтексту. Окрім того, я рано почала займатися музикою і тому почала ставитися до мови «по-композиторськи». Ця робота зі словом як із найменшою одиницею мови, напевно, і відрізняє мене від інших авторів». А на музиці наполягає мати, навіть занадто. «Мрією матері було виховати доньку-піаністку світової слави, а щоб дитина не загубилася в світі інтриг, мати на кожному кроці прибиває до стін вказівники…» («Піаністка», тут і далі – за перекладом Наталки Сняданко). З раннього дитинства ця жінка віддає Ельфриду на навчання у класах фортепіано, органу, скрипки, альту та гітари. «Мати збирається сама вирішити, як найкраще використати дитяче життя» («Піаністка»). До цього всього дитина навчається в католицькій школі при монастирі у Відні, враження про яку висловила в есеї з промовистою назвою «Ходити до школи однаково, що помирати».

Тоді батько Єлінек уже був психічно хворий, тож мати опікується і батьком, і донькою, поки старенького не відвозять у будинок для божевільних. «А той, хто сюди потрапляє, тут і залишається, бо так вирішують його родичі. Його стан може хіба що погіршитися» («Піаністка»). Там батько і помре в 1969 році. А мати буде жити до 92 років, зилишаючись на ногах та повсюдно контролюючи своє чадо.

Але це згодом, а поки що 13-річна Ельфрида вступає до Віденської консерваторії та одночасно закінчує публічно-правову гімназію. Після іспитів у Єлінек стається нервовий зрив. І є підозри, що це було так, як описано в романі «Піаністка»: «Це сталося на очах повного залу слухачів, її конкурентів, на очах матері, яка сидить окремо від усіх і витратила останні гроші на концертну сукню для доньки». А потім донька «похитуючись… сходить зі сцени, публіка невпевнено перешіптується, а мати отримує осоромлену дитину і розписується у бланку на отирмання».

Ельфрида Єлінек. Фото з сайту chaskor.ru

По тому  Ельфрида Єлінек намагається студіювати історію мистецтва і драми у Віденському університеті, але не витримує і рік проводить у чотирьох домашніх стінах, у яких починає писати. Великий вплив у той час на неї, нарешті, має не родина, а Відененська група (Wiener Gruppe). «Ідеться про мовну традицію пізнього Вітгенштейна, на яку орієнтувалася «Віденська група», – конкретизує письменниця, не залишаючи жодних шанців літературознавцям, – і яка у мене поєднується з ігровими формами монтажу мовних кліше масової культури: газетних «романів з продовженням», телевізійних «мильних опер» і так далі». Скоро з цього виходить поетична збірка «Тіні Лізи» (Lisas Schatten): перша книга письменниці датована 1967 роком. Потім батько помирає, доньці стає краще і вона опановує свої страхи, а мати продовжує «домінувати».

У студенстьскі роки Ельфрида брала участь у лівих студентських рухах, і на цілих 20 років стала учасницею комуністичної партії Австрії. «Я ніколи би не стала коммуністкою в країні, у якій репресують людей, – виправдовується Єлінек згодом. – Будучи членом компартії, я хотіла просто відновити рівновагу в надто католицькій Австрії, що дотримується правих поглядів… Коли всі біжать «праворуч», то хочеться, щоб хоч хтось біг «ліворуч», – і додає: – Соціалістом можна бути тільки в тій країні, де соціалізм не є державною систимою». 1971 Єлінек склала іспити за класом органу в консерваторії. Пізніше переїхала жити до свого друга в Берлін, але через рік повернулася до Відня, а 1974-го одружилася та живе в Мюнхені.

1975-го вийшла книжка Єлінек «Коханки» – марксистсько-феміністична пародія на патріотичний роман. Нею письменниця заявляє про себе як про нову величину німецькомовної літератури. В справедливості такого твердження переконує хоча б такий епізод із роману: Бригітта, одна з героїнь, прагне, щоб Хайнц одружився з нею, а хлопець цього не дуже хоче, хіба, якщо вона завагітніє. Бригітта приходить до себе додому, де Хайнц вже чекає на неї. «Він стоїть у туалеті та обробляє себе рукою… Бригітта з визгом кидається на Хайнца. Від сильного бажання, скаже вона йому потім. Потім Бригітта, яка надає перевагу консервативному способу, валиться навзнак і тягне за собою Хайнца. Мішечок із рогаликами, який вона принесла з собою, Бригітта одразу відшвирнула вбік, щоб звільнити руку і тримати Хайнца міцніше, не випускати з обіймів, поки він як слід не наповнить її». І весь цей час Бриітта шкодує рогалики на брудній підлозі, які доведеться викинути. А Хайнц робить висновок, що в нього вдома теж буде такий бруд, якщо доведеться з нею одружитися. Дівчина вгадує думки коханця і каже:  «Ні, якщо це буде мій власний дім, я буду піклуватися про нього…». Єлінек ніколи не стає на бік жодного зі своїх персонажів, усіх їх вона звинувачує, викриває та приправляє свої тексти перцем сарказму або іронії. Письменниця завжди критична та гостра, вона з тих, кого або хочуть зрівняти з землею, або не помічати.

Єлінек написала ще кілька книжок, перш ніж узялася за власну біографію. Вона належить до тих авторів, які підглядають свої історії, а не вигадують із чистого аркуша. Аркуш Ельфріди завжди починається чи то з газетної вирізки, чужої історії чи з власної біографії, як «Піаністка» (Die Klavierspielerin). «Мені знадобилося спершу написати кілька книг, щоб «отямитися», щоб взагалі відкрити можливість говорити і писати про себе, а потім я знову покинула цю галузь», – зізнається Єлінек. Роман «Піаністка» вийшов німецькою 1983 року, тоді як український переклад, що вийшов у «Фоліо», датований  2011-м роком. Як це завжди буває, смаки авторів і читачів не збігаються: письменниця вважає своїм головним твором роман «Діти мертвих» (Die Kinder der Toten), а зовсім не «Піаністку». Так, Єлінек пише дуже багато текстів: вірші, прозу, есеї, п’єси, радіоп’эси, сценарії фільмів, перекладає з англійської та французької. Але саме ця історія про себе саму принесла письменниці світову славу, а режисеру Михаелю Ханеке, який її екранізував, нагороди на Каннському кінофестивалі. «Мені придалися мої дитячі спогади про ту виховну методу, яка прагне зробити з дитини генія, пробуджуючи в ній анархічний протест, що нерідко призводить до катастрофи,  – зізнається авторка. – Зворотня сторона цієї медалі показана в романі «Піаністка» – книзі, мабуть, найбільш «автобіографічній», у крайньому разі щодо того, що стосується взаємин матері і доньки, а також музичного виховання, точніше музичної дресури». Визнати автобіографічність «Піаністки» – це неабияка сміливість, і зараз трохи про те, чому саме.

Ельфрида Єлінек

Домінантну роль у родині Когутів, зображену в романі «Піаністка», відіграє мати. Спершу вона з сімейного простору витісняє батька Еріки, якого на машині м’ясника доставляють у заклад для душевнохворих: «божевільні потребують більше місця, ніж здорові». «Незабаром вони повертаються у своє помешкання, тепер трохи спорожніле. У цій печері, вхід до якої замикається і захищає мешканців, у них тепер більше, ніж раніше, місця для їхніх хобі. Помешкання не впустить будь-кого, а тільки того, кому тут місце!» І поступово мати все менше залишає Еріці власного простору. Спершу «життєвий простір Еріки складається з її власної крихітної кімнати, де вона може робити все, що захоче», хоч у дійсності оце «що захоче» досить саркастичне, бо насправді сама мати завідує всім: сукнями Еріки, її харчуванням, її вправлянням у музиці, її вільним часом. Вона мріє про нову велику квартиру, тому вони з донькою мусять економити зарплатню Еріки, яка викладає музику, та пенсію матінки, яка пильнує побут дитини. Потім з’ясовується, що в Еріки насправді немає своєї кімнати, а  «мати спить на сусідньому ліжку й уважно стежить за її руками. Ці руки повинні займатися музикою, а не вовтузитися, ніби мурахи, під ковдрою і залазити у банку з варенням». Так само ці руки не повинні мити, чистити, готувати – усім займається вона, управителька життям своєї доньки. Ще пізніше, коли загроза втратити дитину (а саме дитиною для матері залишається Еріка) стає все зловіснішою, мати ділить із нею «подружнє ліжко». Тепер в Еріки немає ні своєї маленької кімнати, ні свого ліжка: усе належить матері. І чим більше прагне емансипації Еріка, чим більше чинить супроти волі матері, тим менше цього домашнього власного простору в неї стає. Очевидно, Єлінек апелює до «Власного простору» Вірджинії Вулф, а саме до слів: «У кожної жінки, якщо вона збирається писати, повинні бути кошти і своя кімната».

Портрет Ельфриди Єлінек. Мал. Марти Спендовскі

Писати, грати, творити, займатися своєю справою. А натомість «мати гірко нарікає, що їй доводиться самій усього досягати для своєї дитини», бо саме вона претендує на цей простір: вона – мати, тому прагне добра. Під контролем знаходиться і простір, і час, і навіть тіло Еріки. Свідченням цього є такий пасаж про бабцю та матір піаністки: «Обидві старші жінки, жіноча плоть яких давно зів’яла і позаростала, з готовністю кидаються на кожного чоловіка, щоб він не міг дістатися до їхньої кізоньки… Закам’янілі, ніби селікон, розкішниці обох старих жінок бряцають сухим стукотом, мов клешні напівметрового жука-рогача, але не можуть нічого зловити. Тому вони відщипують потрохи плоть своєї юної доньки і онуки, розриваючи її на шматочки, а їхні панцирі сторожко охороняють молоду кров, щоб ніхто чужий не міг підкрастися близько і отруїти її». З усього цього контролю над Ерікою виникають різноманітні збочення: підглядання в спеціально-обладнаних кабінках за оголеними жінками, а також за парами, які кохаються в кущах, нюхання паперової хустинки зі спермою, і ще – нанесення шкоди своєму (уже майже повністю чужому) тілу. «Їй здається, що там, де у звичайних жінок є отвір, у ній столяр залишив шматок масивного дерева». А це схоже, апеляція до Фройда і його комплексу кастрата,  а також – до феміністок, які розвінчали цей комплекс, бо Зиґмунт поширив досвід хворих жінок на всіх жінок. Але чи здорова Еріка? «ВОНА сідає із розставленими ногами навпроти збільшувального дзеркала і робить надріз, який має збільшити отвір, що веде до її тіла, ніби двері». Це ніби додаткове підтвердження того, що там – рана Амфортаса (див. оперу Вагнера «Парсіфаль»), яка ніколи не загоюється, а отже, має таку ж реперезентативність, як і статевий орган чоловіка.

Ельфрида Єлінек і Йорг Гайдер

У старшої пані Когут з’являється суперник – учень Еріки, молодший за неї Вальтер Клеммер, який теж претендує на ліжко Еріки. Це кохання хоч і дуже-дуже бажане для Еріки, проте неможливе з низки причин, тому прозводить до катастрофи, а точніше – пародії на неї. Кінцівка роману «Піаністка», як зізнається сама Єлінек, пародіює заключну сцену «Процесу» Кафки. Але простак (Клеммер) не зрозумів, тому рана Еріки не загоюється і усе завершується ще однією символічною раною Амфортаса.

Загалом від самого початку Єлінек працює зі стереотипами масової культури (зі стереотипом жінки, чоловіка й навіть телевізора), і при тому всьому ніколи не стає ні на чий бік, вона не вводить героя, який би транслював її думку, а також ніколи не повчає, хоч її й називають у рецензіях моралізаторкою. Зрештою, за словами письменниці, вона є таким самим моралізатором, як де Сад, який зображає і не втручається.

Піаністка в цьому романі така ж працівниця, як і робітниці фабрики, які шиють бюстгалтери у вже згаданому романі «Коханки». Вона ще одна посередність, яка має відтарабанити свої кілометри на фортепіано, прослідкувати, щоб учні були слухняними, хоч вона старанно це приховує за розмовами про музику. Ну так, знову Фройд: жінка не може створити геніального твору, і в мистецтві вона лише чорнороб.

Єлінек пише багато, та її твори ніколи не залишаються непоміченим. А найбільше галасу викликають романи і п’єси. Так, роман «Хтивість» (Lust, 1989), написаний під впливом суперечок феменісток на тему порнографії, став бестселером і викликав гучний скандал. «Я хотіла написати порнографічний роман, але зрозуміла, що для мене це неможливо. Порнографія – чоловіче заняття, жінка – завжди німий предмет чоловічого погляду». А після того постановка п’єси «Місця відпочинку» (Raststätte, 1995) викликає хвилю політичних цькувань. Найбільше в цей час не подобаються тексти письменниці крайньо правій Австрійській партії свободи, зокрема її популісту Йоргу Гайдеру. І письменниця пише п’єсу про Гайдера, яку складає з колажу цитат його прямої мови з різних приводів.

Ельфрида Єлінек. Фото з сайту aftonbladet.se

Цей твір, кажуть, зроблено подібно до п’єс драматурга Карла Крауса. Вісім молодих чоловіків із висвітленим волоссям, «істинні арійці», грають п’єсу у Відні. Тому не дивно (чи дивно, бо в Україні це просто неможливо), що один із передвиборчих плакатів гайдерівської партії тоді звучить так: «Якщо ви не оберете нас, то в мистецтві пануватимуть…». І далі кілька імен, серед яких ім’я Єлінек, яку позиціонують як представницю «дегенеративного мистецтва» та заримовувають зі словом «дрек» (Dreck), тобто з «лайном». Ця партія стала другою по силі в парламенті. А на початку 1998 року Єлінек заявила: «Я іду у внутрішню еміграцію, бо для суспільного діяча життя в Австрії просто нестерпне». Ця фраза поширилася всім світом. Але чому все так сталося, знову замість експертів пояснює Єлінек: «Те, що суспільство не любить того, хто його критикує, – це стара істина. Я була би вже задоволена, якщо би зі мною не боролися публічно за допомогою плакатів, не перетворювали мене в синонім поганого мистецтва і не виставляли біля ганебного ствовпа за те, що суспільству на даний момент не подобається… Те, що відбулося зі мною, змінило моє життя». І, можливо, без того не було би пізнішої Єлінек, якої ми майже не знаємо, якої ми не перекладаємо, як і не перекладали українською ранньої творчості цієї авторки. До речі, через те, що мова в книгах Єлінек «постійно себе викриває», її надзвичайно важко перекладати. Письменниця рекомендує таке: «Перекладачеві варто би не перекладати, а творчо переказувати мої твори, а це дуже непросто». Тому вихід «Піаністки» українською у перекладі Наталки Сняданко можемо вважати подією.

До речі, Нобелівський комітет 2004 року натякнув на «Піаністку» підкресливши, що премія присуджується за «музичне багатоголосся в романах і драмах, яке з властивою тільки їй мовною пристрастю викриває абсурдність і примусову владу соціальних кліше». І, може, нас трохи вводять в оману слова про «музичність», бо, за великим рахунком, цією премією нагородили передусім бунтарку від літератури. Але без її проблем не було би і цих текстів: «Я не мертва, але я відчуваю себе як живий мрець. – знову відверто зізнається Єлінек, – Через мою психічну хворобу, про яку я не хочу більше говорити, я не можу жити, я не можу подорожувати, я не терплю людей. Я не терплю, коли на мене дивляться. Це почуття живого трупа змусило мене публікуватися і навпаки – не публікуватися».

Хоч і романи тоді новоспеченої лауреатки всі стають бестселерами і продаються по більше ніж 100 тисяч примірників кожен, вона вимушена жити з перекладів. До того ж, перед публікою Єлінек нечасто читає зі своїх книжок, а багато письменників Австрії та Німеччини заробляють саме з публічних виступів у книжкових клубах і магазинах (так званий Lesereisen). Тому призовий фонд Нобелівської премії, а це було 10 міліонів шведських крон або 1,1 міліона євро, стає у нагоді Єлінек. Після цього вона дивиться по телевізору свої улюблені старі фільми, читає детективи і переводить дух. «Інакше я роздавлю себе вагою власного тіла», – каже вона. І уже 2007 року вийшов її найновіший роман за назвою «Заздрість: Приватний роман» (Neid: Privatroman). І подосі Єлінек продовжує боротьбу з масовими стереотипами, сама їх із задоволенням споживаючи.

Любов Якимчук народилася 1985 року на Луганщині. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Магістрантка програми «Теорія, історія літератури і компаративістика»Києво-Могилянської академії. 2008-2010 - ведуча програм Національної радіокомпанії України (канал «Культура»), авторка передачі «Літературна кав’ярня». 2010 р. – стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». За книгу „ , як МОДА” отримала три відзнаки: диплом І ступеня Літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича „Привітання життя” (2008) та Літературну премію ім. Василя Симоненка (2010), а також лауреатство літературного конкурсу „Ноосфера” (2008). Лауреат Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» (за трагедію «Міміка», 2010), лауреат Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2008) та лауреат Всеукраїнського конкурсу читаної поезії „Молоде вино” (2007). Співавторка проектів відеопоезії та аудіопоезії. Літературознавчі статті та рецензії друкувалися в журналі «Сучасність», «Дніпро», на «ЛітАкценті», «Буквоїді» та в ін. виданнях. Поетичні тексти перекладалися польською, івритом та французькою мовами.