Чи жили насправді українські письменники?

Андрій Любка

Читаю на «ЛітАкценті» новину про вихід друком біографії Станіслава Вінценза і подумки кажу: «Нарешті!»

Якраз нещодавно читав біографію Орвела, видану по-польськи, і думав про те, що подібні праці вкрай важливі для історії культури, бо без них не можна повністю «перетравити» постать письменника, зрозуміти його становлення й розвиток, вписати його в контекст доби. Мимохідь спробував полічити, скільки якісних біографій українських письменників знаю. «Пророк у своїй вітчизні: Іван Франко та його спільнота» Ярослава Грицака, «Життя як творчість» Дмитра Стуса про Василя Стуса, якоюсь мірою «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» Оксани Забужко про Лесю Українку (якоюсь мірою, бо це все ж не біографія в класичному розумінні, як і дослідження Віри Агеєвої “Мистецтво рівноваги. Максим Рильський на тлі епохи”). Ну, – і це все, що запам’яталося з виданого в останні роки. Ще кілька розвідок, присвячених окремим періодам із життя письменників, біографічні романи Степана Процюка й Михайла Слабошпицького, які теж є радше варіацією на тему, а не біографіями. Ага, «Феномен доби (сходження на голгофу слави)» Василя Стуса про Павла Тичину, але теж із «приміткою»: автор зосереджує увагу на змінах у творчості поета, а біографічні дані подає тільки штрихпунктирно, для ілюстрування власних тез. Але слова Альбера Камю в епіграфі до останньої праці можуть бути епіграфом і до мого блогу: «Кожен митець, що хоче бути в суспільстві знаменитий, мусить знати, що знаменитий буде не він, а хтось інший із його ім’ям. Він урешті-решт від нього вислизне і, можливо, колись уб’є в ньому справжнього митця».

Я зумисне не шукав в інтернеті інших виданих біографій українських письменників, бо насправді йдеться про ті тексти, які «прозвучали» в культурному житті країни. Як скажімо, біографії Чеслава Мілоша й Ярослава Івашкевича останнім часом у Польщі. Звісно, що для вивчення біографії людини потрібні роки напруженої праці, поїздок, роботи в архівах, десятків інтерв’ю з друзями й знайомими досліджуваного «об’єкта». Часто такі біографії – справа всього життя для науковця.

Пригадую свої університетські роки й дивуюся: чому так мало біографій українських письменників стали суспільним надбанням? Адже найпопулярніша тема курсових і дипломних робіт на наших філологічних факультетах – саме «Життя і творчість N». Та навіть більшість кандидатських дисертацій із літератури захищені на цю тему. Але не докторських, бо для ґрунтовнішого дослідження не вистачить тільки відкритих джерел і зіставлення фактів біографії з виданими книжками, – потрібні, знову ж таки, інтерв’ю, архіви, поїздки, мемуари тощо. Кажучи метафорично: для того, щоб написати біографію письменника, слід побачити ті самі краєвиди, які бачив він, послухати сварки його сусідів, посидіти в його кріслі й прочитати книжки та газети, які він читав, побути ним самим. Адже дослідник біографії – це справжній детектив.

На полицях українських книгарень є біографії Джобса, Буша й Сталіна, але схожих праць про Павла Тичину, Пантелеймона Куліша, Павла Загребельного ви не знайдете. А хіба можна цих письменників по-справжньому зрозуміти, не знаючи докладно обставин їхнього життя, настроїв у родині, різних дрібниць із повсякденного побуту й місця роботи? Як можна дати собі раду з Тарасом Шевченком після всіх маніпуляцій і скандалів довкола його біографії? Невже масовий читач має вірити Бузині, а не, скажімо, професору? Отож-бо й воно, що українець змушений читати бздури Бузини чи Табачника, бо ґросбуху відомого професора вдень з вогнем не знайдеш: зрештою, його просто не існує.

Як електронна книжка не є фактом історії літератури, так і не досліджений до кінця письменник не є фактом історії культури для читачів. Ніби й були в нас письменники, але якими вони були – не знаємо; знаємо їхні книжки, але в яких умовах їх написано – невідомо; банальне «що і хто вас надихає писати» чи «чому ви обрали саме цю тему для книжки» – також залишається без відповіді.

Тому й зрадів, що хтось нарешті взявся за Вінценза, якого цілком можна вважати і українським письменником. Зрадів, відкрив новину і прочитав: «переклад здійснено з…».

Андрій Любка – (нар. 1987) поет, есеїст. Автор збірок поезій „Вісім місяців шизофренії”(2007) та «Терроризм» (2008). Вірші та переклади друкувалися у журналах „Київська Русь”, „ШО”, „Всесвіт”, „Потяг-76”, альманахах „Джинсове покоління”, „Карпатська саламандра”, „Корзо”, «Кур’єр Крив басу» та ін.Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Лауреат літературної премії „Дебют” (2007). Живе в Ужгороді.