Новий історизм: третій вимір літературної критики

Людина вже давно звикла до існування у двох реальностях – «справжній» та «вигаданій». Задовго до появи комп’ютерів традиційним засобом мандрівки у віртуальний світ були книги. Занурюючись у літературну реальність, ми немовби забуваємо про довколишню дійсність і відчуваємо себе деінде. Мабуть, усі задумувалися над тим, що ж відділяє ці два світи і як вони співвідносяться одне з одним?

Ще зі школи ми пам’ятаємо два підходи до розуміння літературного твору. Один – успадкований від романтичного світогляду – пропонує дивитися на особу автора, на його творчий геній, що відбивається і втілюється у героях. Інший – так званий, літературний формалізм – зосереджується на внутрішніх особливостях тексту та його літературних засобах і прийомах і абстрагується від контексту. Третій підхід, що намагається подолати таке школярське розуміння текстів, був випрацюваний у концептуальних рамках постмодернізму. За останні півстоліття постмодерністичне трактування співвіднесення тексту й реальності в світовій гуманітаристиці стало вже класичним і найбільш впливовим.  Усі чули про «смерть автора» – самодостатність тексту,  про дискурс – «мовну клітку», за межі якої людина ніколи не зможе вийти. У такій перспективі наш світ виглядає гігантською «гіпер-мета-бібліотекою», тут зібрано всі можливі слова й тексти, пов’язані між собою взаємними посиланнями. Досліджуючи реальність, ми можемо досліджувати лише мову, якою ми про неї говоримо; досліджуючи літературу, можемо лише розглядати переплетіння цитат, алюзій, жанрів, канонів. Така позиція є суворою, але логічною – вона говорить лише про «людський світ» і утримується від суджень про якусь загальну «зовнішню реальність». Отже, «книга» і «життя» опиняються тут по одну сторону однієї реальності. Крокуючи вулицею свого міста та гортаючи сторінки улюбленої книги, ми перебуваємо в одному і тому ж середовищі – дискурсивній реальності. Різниця лише в відмінностях між різними дискурсами. Відповідно, постає ще одне запитання – як же нам усе-таки сприймати текст? Які його особливості як тексту? Свою відповідь, у межах постмодерністичного підходу, пробує дати Новий історизм – досить популярний нині напрям у англо-американських літературних студіях, що сформувався на початку 1980-х років. Звучить ця відповідь так – «текст історичний, а історія – текстуальна».

Текст – без контексту ніщо

Першими науковцями, які сформулювали принципи Нового історизму, вважаються американські літературні критики Стівен Грінблат та Луї Монтроуз – дослідники англійської літератури епохи Ренесансу. Випрацьовуючи свій підхід до трактування літературного твору, вони трохи ускладнили картинку, ввівши новий важливий параметр – історичність. На їхню думку, якщо ми не можемо проводити принципову відмінність між «книгою» і «життям», то і не потрібно. Натомість значно цікавіше сприймати все «в комплексі» та з увагою до деталей. Тоді перед нами відкривається складна структура, в якій текст і реальність сплітаються в певних конфігураціях. Оскільки все змінюється, і те, що ми сприймаємо як «текст», може згодом трансформуватися у «реальність» і навпаки, то дуже важливим є конкретний історичний момент. Тому оперування соціально-культурним контекстом дає нам повніше розуміння твору. Те, що нині для нас є текстом, колись було «живою реальністю» для автора. Адже текст – це не окремий продукт індивідуального генія, а різні думки, настрої, пориви, умови, проблеми, теми, тренди, що зійшлися на кінчику пера.

Новий історизм пропонує кілька принципів розуміння літератури. Перша теза – література є історичним явищем, тобто, літературний твір – це не просто перенесення чийогось задуму чи ідеї на папір, а соціальна та культурна конструкція, творення якої було обумовлене далеко не лише авторським задумом, а й загальним життєвим контекстом. Тому література — це не просто продукт людської діяльності, а й конкретної епохи. Більше того: і сама людська ідентичність є таким соціально-культурним конструктом. Відповідно, особу автора та її наміри ми також не можемо збагнути поза контекстом. Ці тези закладають досить особливий погляд на літературу. Окремі тексти зливаються в цілі дискурсивні простори, на рівні яких зникає відмінність між власне літературою та іншими «нелітературними» текстами чи семіотичними практиками. Література постає не автономною сферою зі своїми внутрішніми темами, логікою, проблемами, а вершиною загального дискурсивно-ідеологічного айсбергу. В такому ключі, Монроуз та Грінблатт і розглядають, приміром, п’єси Шекспіра. Для «проникнення» у драму «Дванадцята ніч», Грінблат розглядає ширший контекст ставлення до тіла, гендеру та сексуальності у шекспірівській Англії. Переодягання персонажів тут, отже, стають метафорами відхилення від тогочасних норм, а щасливий фінал, коли маски здіймаються і кожен повертається до своєї індивідуальності, – символічним утвердженням існуючого порядку. Від кодів та тропів п’єси ми переходимо до подібних метафор і правил, що діють також і в суспільстві. І навпаки.

Історія зіткана з текстів

Літературознавець, який розглядає твір, що вже втратив свою «живу» актуальність, повинен перетворитися на історика. Також він повинен змиритися з тим, що повна «реконструкція» значення твору та його контексту неможлива. Ми можемо намагатися лише розрізнити певні ідеологічні норми, які вплинули на написання твору і які через текст повернулися у культуру. «Історичні події», в принципі, доходять до нас лише як описи чи розповіді, у яких проявляються усі метафоричні механізми, притаманні мові. Тому, «історичними» стають лише ті події, що мають наративний потенціал – є подібними до тексту, мають здатність породжувати тексти або залежать від текстів. Як пише Грінблат у одній із своїх книг – «Я почав із бажання поговорити з померлими», підкреслюючи цим діалогічність, а отже і роз-мовність нашого стосунку до минулого.

Але якщо для декого стіна наративів, що відділяє нас від сприйняття «минулого як воно є», є проблемою, то представники Нового історизму, навпаки, знаходять у цьому позитивні сторони. Так, історики, які бояться впустити у трактування історії власні метафори та наративи, можуть розслабитися – адже це неминуче. Російський послідовник ідей Нового історизму Олександр Еткінд узагалі пропонує розглядати історичну прозу як історичне дослідження, позбавлене посилань. Літературність у історії – не «зло», а привід змістити фокус аналізу. Увага до текстів не лише обмежує, а дає змогу помітити важливі нюанси.

По-перше, саму літературу можна трактувати як окрему соціальну силу, що часто доволі відчутно впливає на перебіг «історичних» подій. Яскравим прикладом, тут, звичайно, є вплив текстів Маркса та всієї просвітницько-революційної західної традиції на ситуацію у Росії на початку двадцятого століття. Можна пригадати і ближчі пласти історії – перебудову та розпад Радянського Союзу. Серйозною силою у цих процесах була власне риторика. У випадку України риторика особливо текстоцентрична – згадаймо вплив та значення поетів і письменників. Тексти, з’явившись на світ як породження певних ідеологій та ситуацій, самі вступають у гру, змінюють її та продовжують.

Багато в чому, переконує нас Новий історизм, рух історії – це рух текстів, їхня боротьба, протистояння, взаємний вплив. Цілісність якогось текстуально-ідеологічного канону (тут ідеться не лише про літературу) тримає на собі і цілісність певної епохи.

Вплив із-за океану?

Ці засади та міркування забезпечили Новому історизму одне з чільних місць і в літературних, і історичних західних студіях – переважно у Штатах та Великобританії. Цей напрям уже має свої «класичні» тексти – «Творення Себе у епоху Ренесансу: від Мора до Шекспіра» Стівена Грінблата та «Формуючи фантазії: обриси гендеру та влади у Єлизаветинській культурі» Луї Монроуза. Методи та концепти Нового історизму здобули офіційне наукове визнання і головним показником остаточної інституціоналізації та «осоліднення» цієї течії стала поява посади «нового історициста» у деяких університетах США. У Каліфорнії видається «ново-історицистичний» часопис «Репрезентації».

Між тим, схоже, що Новий історизм стане ще одним із тих наукових «поворотів», які успішно пройшли повз українське академічне середовище. Тоді як для грамотної та концептуальної літературної критики український контекст, звісно, це непочатий край роботи. Втім, завдяки своїй значущості та помітності певні сліди та впливи ця течія залишила і в нас – окремі дослідники використовують у своїх працях досвід та напрацювання колег із табору Нового історизму. Тут можна згадати Тамару Гундорову та її працю «Франко не каменяр», де вона пробує поставити в ширший контекст постать Івана Франка; Юрія Микитенка та його книгу «Сяйво Гіппокрени», у якій досліджуються українсько-грецькі літературні зв’язки – зокрема вплив античних наративів на творчість Шевенка чи Костомарова; Дмитра Дроздовського, який займається дослідженням творчості Шекспіра. Цікавою є спроба застування методу Нового історизму для аналізу прози Віктора Петрова-Домонтовича здійснена випускницею «Могилянки» Євгенією Сарапіною у бакалаврській праці – текст доступний у інтернет-мережі.

Можна вірити, що певну рекламу Нового історизму для наших науковців роблять російські колеги. В тамтешньому науковому середовищі утворився окремий осередок тих, хто серйозно перейнявся «історицистичними» ідеями. Центральні фігури , втім, тут представлені тими, хто перебуває за межами Росії. Це філолог і літературознавець Ігор Смірнов, який працює в Німеччині, в університеті Констанца, та Олександр Еткінд – професор російської літератури у Кембріджському університеті. Останній, зокрема, активно друкується у колишній батьківщині та пропонує цікаві інтерпретації відомих літературних творів.  У своїй книзі «Тлумачення подорожей» Еткінд висунув ідею про походження булгаковського Воланда. На думку дослідника, прототипом пекельного персонажа з «Майстра та Маргарити» був американський дипломат Уїльям Булліт, який працював на посаді посла США у Москві на початку 1930-х років. Михайло Булгаков тісно спілкувався з Буллітом і саме один з прийомів у американському посольстві, як стверджує науковець, письменник згодом описав у сцені балу у Воланда. Хай там як, із перспективи Нового історизму, така ідея, навіть якщо і не зовсім точно передає події, здатна привнести нові нотки в сучасне розуміння класичного твору. Критикам роману «Майстра та Маргарити» в будь-якому разі варто звернути увагу на наративи протиставлення радянської дійсності та моральності і «західної» буржуазності в сталінській Росії.

Залишається сподіватися, що важливі українські сюжети і тексти теж знайдуть своїх дослідників – у рамках Нового історизму чи іншого підходу, що прийде йому на зміну. Останній варіант, на жаль, видається більш ймовірним, оскільки західні наукові студії розвиваються таки швидше, ніж вітчизняні. Тож, добре, що певна «вічність» таки притаманна хорошим творам і вони здатні чекати.