Позивні «Червоний»

Андрій Кокотюха. Червоний. — Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2012

Андрій Кокотюха видав нову книгу. Роман «Червоний». Власне, можна б підсумувати враження від її прочитання однією фразою – «неможливо відірватися». Але так не робиться. Тим паче, коли автор торкається такої дражливої матерії, як українські визвольні змагання ХХ століття. Тема ОУН-УПА — це як  оголений дріт під напругою. Не лізь, бо вб’ють. До того ж, першими спробують «закатрупити» не ті, хто вважає українських повстанців фашистами і падлюками, а якраз щирі симпатики руху спротиву совітській навалі. Бо досі вважається, що такий болючий і кривавий момент нашої історії можна подавати виключно серйозно, у вигляді академічних досліджень чи, для масового вжитку, у документально-публіцистичних формах. Та чомусь ніяк не вдається вмонтувати навічно й легітимно цей кавалок часу в загальне полотно української історії.

Причини тому нам усім відомі. І одна з них, як не дивно, — саме істерична серйозність підходу до проблеми. А Кокотюха взяв і підкинув гілляччя у ватру. Написав пригодницький роман. Не про мушкетерів, не про шпигунів та розвідників, не про героїчних міліціянтів, навіть не про козаків-характерників, а про «українських буржуазних націоналістів». І ключове слово тут саме «пригодницький». Бо, на щире моє переконання, саме в цій «несерйозній», ба навіть «попсовій» жанровій обгортці, теж має подаватися у колективний мозок власна історія, навіть її найстрашніші й найсуперечливіші моменти, для усвідомлення, що вона – була! Інакше це залишиться дисципліною для вузьких фахових кіл, а загал просто не повірить у неї. Неможливо змусити всіх, особливо молодих, читати архівні документи — для цього їх спочатку потрібно зацікавити історією про історію.  Та підозрюю, що таки посиплеться на роман каміння обурення та зневаги, бо посмів якийсь там полізти своїми белетристичними мацаками на наше «героїчне всьо».  І головне, не через текст, а, що найсмішніше,  через світлий образ власне Кокотюхи «із несерйозною мармизою», який ніколи не позиціонував себе, як годиться, поважним українським письменником, спілчанином(!), таким собі «їжаком з вусами», що розмазує нудні, але патріотичні шмарклі на вісімсот сторінок, а ганьбить славну історію легковажним жанром, мало не детективом.

Та Кокотюха, надалі «автор», блискуче і трохи по-макіавеллівськи розв’язав багатоскладове завдання: написав захопливу історію, підкресливши, що це, насамперед, літературний, а не документальний твір, але з ґрунтовними архівними дослідженнями на споді, та знайшов надзвичайно вдалий композиційний хід, унеможлививши тим претензії «серйозних критиків» за викладене не тільки до себе, а навіть до свого персонажа-оповідача. Адже ні автор, ні його «alter»-оповідач насправді нічого не розповідають, вони тільки дають змогу прочитати три зошити спогадів безпосередніх учасників подій, які є основою роману, більше того, ці зошити  потрапляють, так  би мовити, до «авторів» абсолютно випадково, бо спогади записано давно померлим журналістом і співрозмовники його теж уже на тому світі… Як пишуть у передмовах – «автор жодної відповідальності не несе». А викладення подій тих давніх часів на совісті трьох несподіваних персонажів «з іншого боку барикади» – радянського міліціонера, кадебіста та червоноармійця-танкіста. І як наслідок — образ головного героя, командира упівської боївки Данила Червоного, набуває надзвичайної … об’ємності та реалістичності. Хочеш, щоб тебе запам’ятали, — нехай про тебе розповідають вороги. Такі прийоми і добре знання законів героїчного жанру допомогли автору ув’язати плетиво карколомних пригод уже на межі абсолютного надлюдського подвигу, як і буває, коли в підґрунті лежать історичні факти неймовірної ваги й тим паче, коли вони стосуються боротьби народу за свою волю. І створити потужний концентрований образ вигаданого командира летючого загону Червоного, але за яким стоять реальні герої УПА та їхні страшні перекручені долі. Це й робить Данила Червоного майже справжнім історичним персонажем, і автор легко й невимушено творить сучасний міф, віртуозно ставлячи свого Червоного в ряд легендарних героїв усіх можливих визвольних рухів – поряд із Вільямом Воллесом, із Олексою Довбушем, із… далі можете продовжити самі. Адже герой породжує легенду, а легенда – супергероя. Та річ у тім, що все описане в романі
відбувалося не в ХІІІ ст., і  не у ХVІІІ, а ось-ось-ось. І ще живі очевидці, ще тривають бурхливі суперечки, ще намагаються щось перекроїти чи сфальсифікувати, тому легенди вже є, а міф твориться просто в нас на очах і автор не скільки вловив кон’юктурний момент, скільки щиро й захопливо окреслив сталий контур, який можна наповнювати іменами та безіменними, подвигами та злочинами, любов’ю та ненавистю, легендами та фактами, пристрастю та правом на вбивство. Кокотюха взяв і створив українського Бонда. Ідеального національного героя сучасності, у якого може й не було летючого «Астон Мартина», натомість була летюча боївка, надлюдські здібності і справжня кров, і абсолютне відчуття власної гідності та віра у вищу справедливість. І він –  патріот. У хімічно чистому стані. Що ще не зрозуміло? Все так. Я – Червоний, Данило Червоний.

Власне, знічев’я Кокотюха дав сучасній українській літературі героя, якого їй наразі страшенно не вистачає. Нарешті  не тужлива зневірена особа, яка плаче за втраченими скарбами, не рефлектуючий підстаркуватий інтелігент, який запізно і не до кінця приходить до тями, не цинічний панк, і не байдужий хіпстер, і тим паче не плакатний борець за Неньку. Червоний абсолютно свідомий у своїй війні, виважений і раціональний.  Він має на неї право, бо ні він не зраджував своєї батьківщини, ні батьківщина не зраджувала його. Просто прийшов ворог. Як пояснював ув останній частині роману один зек із «58-ю статтею» іншому із тим ж присудом, «в’язні з України та прибалтійці справді не зламалися і протрималися гідно лише тому, що не відчували себе зрадженими своєю країною. Вони сприймали своє становище як ворожий полон, ні на що та ні на кого, крім себе, не покладалися…» Незлецький рецепт, як на наші часи.

В романі абсолютно відкритий фінал. У вирі гулагівських «сучіх воєн» та бунту «політічєскіх» герої губляться, помирають, убивають, залишаються живими, знаходять себе, втікають із зони чи залишаються там… І лише доля Червоного невідома, він зникає за табірними воротами, у заграві палаючих бараків, із автоматом у руках. Бунт було придушено, але тіла Червоного так і не знайшли… І це не дивно. Червоний живий. Він повернеться. В Україну з любов’ю.