Бестселери Франції: мости між епохами, країнами, серцями

Хто цікавиться книжковим ринком інших країн, знає, що Франція – одна з найбільш розвинених у цьому плані. Високі (не до порівняння з Україною) наклади книжок, кількість найменувань у межах кожного жанру, медіатизованість літературного світу (теле- й радіопередачі про новинки, реклама книжок на вулицях міст), відомість письменників, їхній вплив на громадську свідомість – усе це свідчить про те, що література у Франції затребувана. Звісно, це пов’язано і з тим, що кількість франкофонів у світі сягає, за різними оцінками, 160-200 млн осіб (тож є кому писати, є з кого вибирати і є кому читати). І з політикою французького уряду в сфері культури все гаразд, і, безумовно, з традицією – адже ще в XVII ст. серед інтелектуальних кіл Франції створювалися так звані літературні салони (салон мадам де Рамбуйє, маркізи Помпадур тощо, де обговорювалися літературні твори, новинки; брати Жюль та Едмон Гонкури в XIX ст. також мали літературний салон, на основі якого 1903 р. було запроваджено знамениту Гонкурівську премію).

Для цієї статті відібрано шість бестселерів (за відбір принагідно дякую директорові Французького Альянсу у Львові Жеромові Ваннепену), які би репрезентували інтереси читачів сучасної Франції. Ітиметься про найбільш продавані книжки осені – для французького книжкового світу цей перід у році найважливіший, і називається він «la rentrée littéraire».  Rentrée (з фр. повернення) – це початок року: навчального, політичного, літературного – того, що приходить у вересні, коли всі повертаються з відпусток і канікул. Варто сказати, що влітку видавці посилено готуються до «rentrée» не лише тому, що з початком осені зголоднілі читачі ринуть до книгарень, а й із розрахунком, що в листопаді-грудні обиратимуть переможців різноманітні книжкові премії (Гонкурівська премія, Премія Ренодо, Медічі, Феміна тощо). Отже, за серпень-вересень цього року було видано 646 романів, із яких 426 – романи французьких авторів, решта – переклади. У статті я не торкатимусь безперечного бестселера — роману Жерома Феррарі “Проповідь на падіння Риму”, який отримав цьогоріч Гонкурівську премію, оскільки про нього докладно оповіла Тетяна Огаркова в статті «Гонкурівська премія 2012: Святий Августин та корсиканська поліфонія».

Один із найкоротших (125 стор.) у цьогорічному rentrée роман має й найкоротшу назву — “14”, і його автором є знаний і визнаний Жан Ешноз (Jean Echenoz) (нар. 1947 р.) — “гонкурівець” 1999 р. Ешноза найбільше знають як автора романізованих біографій – він написав твори про чеського спортсмена Еміля Затопека («Бігти» («Courir»)), про французького композитора Моріса Равеля («Равель» («Ravel»)), про всесвітньо відомого фізика Ніколу Теслу («Спалахи» (“Des éclairs”)). У “14” ідеться про Першу світову війну, а точніше, про п’ятьох молодиків з одного села, які при самому початку війни мобілізовані на фронт і вирушають до французько-німецького кордону (саме тоді до німців перейшли регіони Ельзас і Лотарингія). Новобранці пишаються своїм званням солдата, не приховують радості від того, що будуть вояками. Це поширена ситуація тоді, адже багато французів були переконані, що війна триватиме близько двох тижнів. Врешті, лише один із героїв – та й то покалічений – повернеться з війни додому. Варто сказати, що творів у французькій літературі на цю тематику чимало, та Ешноз не побоявся ризикнути – знову говорити про події тепер уже майже столітньої давності. Цією книжкою письменник довів, що його співвітчизників таки хвилює минувшина, і її слід осмислювати по-новому, вже з погляду нашої епохи. Стиль цього твору реалістичний та мінімалістичний, і лаконічність, як зазначає критика, тут краще показує трагедію, ніж це могли би зробити розлогі описи.

Коломб Шнек (Colombe Schneck) (нар. 1966 р.), чия книжка “Репарація” (“La réparation”) цьогоріч також у переліку бестселерів, відома більше не письменницькою діяльністю, а журналістикою (веде кілька теле- і радіопередач, зокрема одну книжкову), хоча попередні її романи зацікавили і критику, й читачів. В день, коли молода мама називає свою новонароджену дочку Саломеєю, вона дізнається від власної матері, що та колись мала сестру з таким самим іменем. Саломея-старша померла 1943 року в Аушвіці, де загинула велика частина її родини і велика частина родини самої авторки. Маючи тільки чорно-білу світлину, героїня їде в Ізраїль, Литву, США, розшукуючи відомості про рідних. У цій книжці авторка (яка справді має дочку на ім’я Саломея і чия родичка справді загинула в концтаборі) реконструює історію власної родини і жанр тексту означує як “роман-правда”.

Тут варто сказати про те, що, здавалось би, саме настав час переосмислювати трагедії, які ми не пережили самі, але чули про них від рідних, — бо можемо робити це більш-менш об’єктивно. Та в нашу епоху з її гаслами толерантності писати на теми недавньої історії складно, бо постає питання: чи можна обійтися без оцінок і суду? У випадку “Репарації” Шнек, як стверджує критика, це не просто індивідуальна або фамільна історія, чи історія євреїв під час Голокосту з прагненням висунути звинувачення — це історія зламаних життів (байдуже, євреї чи ні, європейці чи ні, матері чи діти, кати чи жертви), виживань і відроджень.

Роман Сесіль Ґільбер (Cécile Guilbert) (нар. 1963 р.) “Реанімація” (“Réanimation”) — друга її художня книжка, досі цю письменницю більше знали як есеїстку (у Франції есе — дещо інше, ніж звикли розуміти в нас; як і в Україні, це праця у значно вільнішому, ніж академічний, стилі, що розкриває не тільки предмет дослідження, а й особистість автора, однак це може бути й велика проза). Герої її есе — французькі соціолог Анрі Сен-Сімон, митець і філософ Ґі Дебор, англійський письменник Лоренс Стерн, американський художник українського походження Енді Воргол. Натомість “Реанімація” — це історія паризького подружжя, один із яких (чоловік на ім’я Блез) дізнається, що серйозно хворий. Термінова госпіталізація і кома, обвал і падіння в прірву. Ця книжка лише частково — опис болю. Біль для героя — не те, чому міг би тішитись поет-романтик, себто не привід для споглядання, страждання, зрештою, писання; це біль, що здатний радше привести до розв’язки, відчинити двері, перетворити ніч на день. Реанімація може бути відродженням і входом до чогось нового. Один раз вилікувані, ми освячуємо хворобу, здатну зробити людину людиною, намагаємося вижити й відтепер жити. Оповідачкою є дружина хворого, і одне з найважливіших питань у романі — що недуга може зробити зі свідомістю близької людини? Чи здатна вона змінити не тільки хворого, а й його рідних? Біль стає для дружини тим самим, що й для чоловіка: реанімацією і приводом для відродження. Врешті-решт, Блез видужує, і все розквітає. Двоє люблячих людей виходять із хвороби оновленими, їхнє кохання ще дужче. Чи повинно існування зійти з рейок, щоб стрепенулася свідомість, щоб життя набуло нових кольорів? Сесіль Ґільбер відповідає, що так, повинно.

Четвертий автор бестселера — Патрик Девіль (Patrick Deville) (нар. 1957 р.) — мандрівник, видавець, письменник, який 20 років мешкав за кордоном – в Алжирі, на Кубі, в Уруґваї, Нігерії тощо. Його цьогорічний твір «Чума й холера» (“Peste et Choléra”) отримав премію “Феміна” й премію для романів від мережі книгарень “Fnac”. Ця книжка присвячена видатному вченому Александрові Єрсіну (1863-1943), який працював разом із Луї Пастером і під час епідемії чуми в Ґон-Конґу 1894 року винайшов засіб боротьби з цією хворобою, — фактично, це перший лікар у світі, який зцілив хворого на чуму. Зі сторінок роману Єрсін постає як людина, яка ніколи не прагнула ні грошей, ані слави й не терпіла нудьги паризького життя. Він, натомість,  подорожував екзотичними країнами, вивчав джунглі, в Індокитаї вирощував нову культуру, з якої потім виготовляли шини Мішлен. Його занять і життєвих перипетій  цілком вистачило для того, щоб написати про нього книжку, що є водночас і романізованою біографією, і історичним, пригодницьким романом, і романом-подорожжю.  Про Єрсіна гріх було не написати, його образ уже давно просився на сторінки книжки, і її автором, очевидно, мав стати такий самий любитель мандрів Патрик Девіль, кілька попередніх романів якого також присвячені дослідникам-мандрівникам (Саморньянові де Брацца — французькому географу, дослідникові річок Африки;  Анрі Муо — французькому натуралістові, який у ході своїх природознавчих досліджень відкрив для європейців храмовий комплекс XII ст. Ангкор у Камбоджі тощо).

Матьяс Енар (Mathias Énard) (нар. 1972) — письменник, перекладач, культуртреґер, який у своїх творах часто звертається до орієнтальних тем — цьому допомагають наукові зацікавлення: Енар — фахівець із орієнталізму. Герой та оповідач його роману “Вулиця крадіїв” (“Rue des voleurs”) — 20-річний марокканець на ім’я Лакдар, який під час арабської весни втікає з міста Танжер (на півночі Марокко) і разом із приятелем опиняється в Барселоні, що символізує для них вільну та щасливу Європу. Двоє бідак мріють про дівчат і про щастя, вони не можуть вільно спілкуватися з жінкою, бо прикипіли поглядом до її декольте — початок роману легий і кумедний, особливо зважаючи на те, що оповідач розмовляє говіркою. Втім, минають дні, і не тільки мова героя стає чистішою, а й розвіюється міраж щасливої Європи; Лакдар опиняється наодинці з проблемами — не тільки зовнішніми побутовими, а й внутрішніми психологічними. Він нарешті спроможний збагнути, що люди однакові і в Марокко, і в Європі —  однаково самотні. З останніх частин роману стає видно, що книжку написав розчарований гуманіст. Роман міг би бути входом в арабську культуру, літературу (герой залюблений у детективи та в арабську класику; дехто з критиків саме через цей факт закидає автору нереалістичність образу Лакдара), малознану в Європі, міг би бути подорожжю і світ і свідомість Сходу — Близького, але далекого навіть для французів. “Міг би”, бо все ж таки роман є чимось більшим: говорячи про проблеми Північної Африки, автор не забуває говорити про кризу в європейському світі.

Наймолодший автор rentrée-2012 – Олів’є Адам (Olivier Adam) (нар. 1974 р.), знаний також як сценарист (написав, зокрема, сценарій до відомого фільму «Welcome»). Сюжет у цьогорічному його романі “Околиці” (“Les Lisières”) на позір видається цілком банальним — розлучений письменник і сценарист кризового віку досі кохає дружину і страждає від розлуки з дітьми. Із Бретані, де вони мешкали, він повертається туди, де виріс, — до паризького передмістя. Тут він потрапляє у вир проблем і дивакуватостей власної родини: мати в лікарні, батько постійно бурчить, говорячи про політику (колишній робітник, він завше підтримував комуністів, але тепер стає прихильником крайніх правих), із братом герой узагалі ніколи не ладнав… Він блукає вулицями свого дитинства, зустрічається з друзями, яких не бачив два десятиліття, і почувається на околицях світу, власного існування, всього того, що вважав справжнім життям. Він зненацька розуміє, що народився й виріс “на бордюрі світу” і мовби призначений існувати на маргінесах себе самого. Анотація стверджує (і критика здебільшого погоджується), що сюжет є метафорою сучасного французького суспільства, а сам роман — портретом теперішньої Франції, що стала периферією себе самої.

З тематики перелічених книжок можемо зробити висновок про відкритість цьогорічної французької літератури, незацикленість на своєму “я” — у часі, де “я” це теперішнє, і у просторі, де “я” — це Франція. Rentrée-2012 показує готовність будувати мости між сучасністю й попередніми епохами, між Францією й  рештою світу — і колишніми колоніями, й просто віддаленими країнами. Автори на кшталт Жана Ешноза й Коломб Шнек своїми романами ставлять під питання легітимність писати на історичні теми, вже немало присутні в белетристиці. Зацікавлення читачів їхніми книжками свідчить про те, що Франція таки готова переосмислювати минуле по-новому й відкривати таємниці власної історії. Роман Матьяса Енара свідчить про швидку реакцію французької літератури на політичні події сучасності й про те, що інтерес до арабського світу з боку етнічних французів не спадає, а тільки посилюється (на це є вагомі причини). Якщо Сесіль Ґільбер та Олів’є Адам більш зосереджені на мікросвіті — особистому і сучасному французькому, то це також симптоматично — чимало текстів говорять нині про буденність чоловіків і жінок тих міст, де по неділях парковки біля супермаркетів стають неосяжними; романи “Реанімація” та “Околиці” репрезентують ту частину  французького красного письменства, яка порушує проблему механістичності існування, а в романі Олів’є Адама акцент іще й на відсуненні Франції в тінь себе самої.

Зверну увагу також на те, що зацікавити сучасних читачів винятково власними роздумами про життя майже неможливо — потрібні дослідження, кропітка праця в архівах, звернення до історії та її видатних постатей. Слід припускати, що це тенденція не лише французька, а і загальноєвропейська — загнавши себе в глухий кут, світ потребує авторитетів із минулого.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Літературознавиця, журналістка, менеджерка літературних проектів. Ініціаторка й кураторка рубрики «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua). В минулому - арт-директорка мережі книгарень «Є», заступниця директора з розвитку Українського інституту книги, редакторка відділу «Культревю» «Українського журналу» (Прага, Чехія). Авторка підліткового роману у щоденниках «Старшокласниця. Першокурсниця»