«Я видихнув душу у слово»

Тетяна Винник. Фото Василя Василенка

«Я видихнув душу у слово».  Так написав Леонід Талалай в одному із своїх останніх віршів…

Важко писати про людину, яку любиш, яку цінуєш, незриму присутність якої постійно відчуваєш біля себе, риси якої щодня бачиш у своїй дитині… За п’ять років, які нам подарувала доля, ми встигли багато – разом насадили дерев і квітів, народили сина, побудували дім. Дім усередині себе. Дім для людини – не лише фізична, а й психологічна, духовна, нематеріальна категорія. Це не тільки чотири стіни й замок на дверях, це не тільки предмет, не «машина для проживання», як казав один із філософів, а «Всесвіт, який людина творить», це ще й відчуття одне одного, це промовляння всього на світі однією мовою, мислення одними категоріями і в одній площині, це те внутрішнє, яке опосередковує людське буття у всіх проявах і вимірах. Ми побудували дім усередині нас.

Всі хочуть бути щасливими. Але щастя – це не тільки радість і розмірене життя, щастя — це й неспокій і випробування, коли в жорстокі моменти не втрачаєш людської подоби та гідності. Коли сам себе поважаєш.

Важко писати про людину, місце якої в твоєму серці ніхто ніколи за жодних обставин уже не займе…

Важко писати про свого улюбленого Поета.

Не люблю слова «спогади», бо для мене Леонід Талалай завжди буде живим – у віршах, у моєму серці, в синові.

Спочатку в нас була зустріч. Ця зустріч була для нас щастям і горем водночас. Щастям – бо ми мали справжнє почуття, горем – бо ми обоє розуміли, що час нещадний до нас, між нами велика часова прірва, яка розірве нас між цим та іншим світом. Це була наша трагедія, наше горе. Але на то була Божа воля, що наше життя перетнулося в певній точці. І це доказ того, що для справжнього не існує часу. Були хвилини щастя, були сльози радості й горя, були випробування людською байдужістю, осміюванням, недовірою, образи й нерозуміння близьких, були і є підлі вчинки і плітки, що зачіпали не тільки нас із Леонідом а й беззахисну (тоді ще ненароджену) людину, яка себе не може відстояти, –  нашого сина. Не можу осягнути душу, яка здатна оббрехати, обікрасти, використати дитину у своїх злих помислах. Життя настільки коротке, що я вже забула цих людей, нехай їхні душі лишаються сам на сам із Богом. Я про інше. Про бунт. Бунт людини з часом, з віком, зі стереотипами. Бунт із самим собою. Я про відважність, про щирість і сміливість почуттів. Я про те, чого нам із Леонідом не пробачили.

Запис у моєму щоденнику: «Приїхала додому з острова Водники. Був сонячний день. Леонід Миколайович подарував мені блокнот для щоденника. А ще подарував Лорку, Пушкіна і Цвєтаєву, деяких поетів із Донецька. З песиком Сарою ми подружилися. Сара любить, коли їй зі столу дають ласий шматочок. Коли Леонід Миколайович проводжав мене на зупинку, то на прощання погладив по голові, Сара заскавуліла. “Ти кого до кого ревнуєш?” – усміхнувся Леонід Миколайович. Невдовзі він передзвонив. Наша телефонна розмова була довгою. Леонід Миколайович говорить, що є речі незбагненні. І що коли вперше мене побачив, запитав себе: “Хто це переді мою?!” Сказав, що дуже щасливий, що я в нього з’явилася, що вірить у мене як у поета й відчуває, що щось має статися, але поки що не знає, що саме. Він позитивно впливає на людей – його простота, щирість, доброта і глибина мене змінюють».

У нас була зустріч «неврахованого часу». Час Леонід Миколайович намагався розгадати, зрозуміти й пояснити. Він говорив, що хотів би придумати машину часу, аби можна було змінювати свій вік, повертатися у власну молодість, при тому залишаючись у часі, у якому він живе зараз. Я ніколи не відчувала, що Леонід Миколайович був старшим за мене, він був із хлоп’ячими замашками – продуманими «з висоти осіннього листка». Незважаючи на те, що він мав травмований хребет, був жвавий, швидкий, а після нашої зустрічі навіть хотів, як мені заявив, «наростити» собі м’язи. Казав, що почувається значно краще, ніж у молодості, що він перестав відчувати свій час, ніби завернув у мій час. Я помічала, що в нього почало рости русе волосся замість сивого. Мріяв кинути палити й не вживати спиртного. Але не міг, бо для цього потрібен був спокій, який ми втратили назавжди після нашої зустрічі. Затяжний і нервовий процес розлучення, загроза втратити дитину через мій тяжкий стан здоров’я, невлаштований побут, намовлені родичі, які так і не сприйняли його сина, – усе це виснажувало його вразливу душу.

Під час однієї з розмов Леонід Миколайович зізнався, що, переїхавши до Києва, так ніколи й не відчув себе своїм. У столиці відчуття самотності, відчуженості було в нього завжди, тут він знайшов багатьох приятелів, знайомих і навіть близьких по духу людей. Проте поволі з самотнього вовченяти – сина «ворога народу» – він обертався у старого самотнього вовка.

Познайомилися ми в НСПУ, коли я працювала відповідальним секретарем приймальної комісії. Леонід Талалай був одним із членів журі конкурсу молодих літераторів «Гранослов», яким я також займалася. На одному з засідань цього конкурсу ми з ним посперечалися. Суперечка стосувалася одного з лауреатів конкурсу, вона хоч і була толерантна, але в душі зачепила нас обох. Пам’ятаю, що Леонід Миколайович мав замислений, затаєний погляд. «Річ у собі», подумала я, – насторожений погляд «усередину» людини. Згодом Леонід Миколайович завітав до кабінету, де ми з Анею Багряною тоді працювали, і подарував нам по власній книжці «Неурахований час». У кімнату зайшов невисокий, сивий, але жвавий чоловік. Перше, на що звертаєш увагу,  – то це на його вуса. Проте Леонід Миколайович умів тримати людську увагу на собі своїм поглядом, очима, печальними, у яких іноді з’являлися лукаві хлоп’ячі бісики. Він щось запитав у Ані, вона щось відповіла. Відчуваючи на собі погляд, я підняла обличчя. «А в Тані посада, як у Цербера!» – сказав поет, намагаючись розсмішити, як потім зізнався. А мене таке порівняння образило, Леонід Миколайович це зрозумів і навіть трішки розгубився. Потім вибачився, щось мовив жартівливе й пішов. Хто він, Леонід Талалай, я зрозуміла, коли прочитала «Неурахований час». Була вражена, захоплена, бо поезія виявилася мені близькою. А мене Леонід Миколайович раніше знав за віршами, запам’ятав, коли впорядковував альманах «Любіть Україну».

Коли Леонід Миколайович дізнався, що я йду зі спілки (не маю чиновницького хисту), одразу запросив нас із Анею Багряною приїхали до нього на острів, пообіцяв допомогти зберегти роботу, але від допомоги я відмовилася. Леонід Миколайович був дуже гостинним, він майстерно декламував свої вірші й жартував. Тоді ми залишилися ночувати разом із його донькою на другому поверсі. Пам’ятаю, коли ми з Анею читали вірші, він був уважним і давав слушні поради. Його обличчя світлішало, коли розмова заходила про літературу. Він жив літературою, втікав у літературу від сучасного світу, у який він не вписувався, в якому він був дитинно-безпорадним і беззахисним. Світу, який зі своєю брутальністю, гризнею і постійною боротьбою за власне місце під сонцем був для його душі чужим, бо він не був конфліктною людиною, не прагнув влади і керівних посад. Він боявся розчарувань, яких у його житті було достатньо, тому сховався від конфліктів, гризні, бажаючих панувати над іншими – подалі, аж на самісінькому острові, де серед природи віднаходила гармонію його душа. Його душевною потребою було написання віршів, розмови про літературу й відчуття сімейного щастя.

Він був із простої селянської родини, не мав титулів тощо, проте мав вроджений внутрішній аристократизм. Своєю селянською простою зовнішністю і щирістю він зацікавлював співрозмовників, а своїм аристократизмом мимоволі й ненав’язливо спонукав себе поважати. Доносів не писав, не підставляв друзів, не проголошував пафосних брехливих гасел, ділився останнім із людьми, намагався жити по совісті, допомагав ближньому, любив життя і природу, музику і поезію. Не любив письменницьких тусівок, не любив феєричного й пафосно-улесливого охкання. Жив у гармонії з природою, оточивши себе деревами, квітами і Дніпром.

З моменту нашого знайомства Леонід Миколайович телефонував мені, дізнавшись у моїх друзів мій мобільний і робочий телефони, запрошував в гості, читав вірші, розказував про роки свого навчання, про Межерова, Рубцова, про сучасних поетів і класиків, про поезію взагалі. Одного разу він посадив мене на те місце, де любив сидіти Микола Степанович Вінграновський, і сказав, що хотів би, аби я була його другом і тепер це місце моє. Я розгубилася, зніяковіла, зашарілася. Або класик наді мною насміхається, або… І лише згодом зрозуміла, що зустріла дуже самотню людину, якій потрібен був хтось, хто ще його не розчарував, хто не дорікав, повчав і не звинувачував у всіх своїх невдачах. Після Миколи Вінграновського у нього майже не залишилося настільки близьких друзів. Звісно, були однодумці, були гарні приятелі, які його підтримували, але Миколи Степановича, їхнього спілкування, дуже Леонідові Миколайовичу не вистачало. Він часто включав записи Миколи Вінграновського і слухав його голос, а коли йому не повернули касету, себе картав: «Якби мені хоч голос його почути»…

Запис із щоденника: «Леонід Миколайович попросив, аби я приїхала після роботи. Ми сиділи на вибалці, гуляли біля Дніпра. Вода відбиває небо – і світ такий синій, у зірках, у вогні, і міст, і далекий Київ, що розчиняється в тумані доокіл Дніпрових вод… Леонід Миколайович сказав, що вірить мені більше, ніж собі. Він пригостив мене абрикосовим вином. Розказував про своє перше кохання – однокласницю Олю. Як він був у неї закоханий, як примчав з армії, аби її побачити, а вона вже вийшла заміж. А через багато років зустрів її бабцею, не впізнав і дуже здивувався. Розказував про родину, про  те, що давно в них із дружиною немає порозуміння, що нещодавно хотів розлучитися. Ми так довго розмовляли попід Дніпром, що не помітили, як почало світати». Леонід Миколайович захопливо розповідав, був щирим, і я не помітила, як теж відкрила йому свою душу. Так почалася наша дружба.

Якось він зайшов до Кабінету молодого автора, де на той час працювала Аня Багряна, і у розмові з нею зізнався, що закоханий у мене, як хлопчак. Я б і не подумала про щось подібне, бо ставилася до Леоніда Миколайовича як до наставника, як до людини, яка повірила в мене, що кожного для молодого поета дуже важливо. Потім Леонід Миколайович зізнався мені, що його в спілку «тягнуло» постійно, бо хотів більше про мене дізнатися. До дружби я була готова, але навіть до думки, що в мене закоханий значно старший  чоловік, готовою не була. Спершу не повірила у це. Думала, що письменник вирішив мене розіграти. Сприйняла це зізнання з осторогою. Тому коли Леонід Миколайович запрошував мене в гості, я намагалася поїхати з подругою. На той час він запропонував відредагувати наші з Анею книжки. Ми купували гарний чай, диню і приїздили. Проте наші зустрічі обмежувалися розмовами про філософію екзистенціалізму, про Мілана Кундеру, про Юнга, літературу абсурду, чаюванням, читанням віршів російських та українських класиків. Леонід Миколайович якось зізнався мені, що закоханий у мене, проте нічого непристойного, що б могло мене злякати, собі не дозволяв. Лише поцілунок у щоку або в голову. Ударом для мене була звістка, що він попросив розлучення, навіть не поговоривши перед цим зі мною: «Я хотів розлучитися кілька років тому. Це моє рішення і тебе сюди вплутувати я не хочу. Зрештою це тебе ні до чого не зобов’язує». Тоді настали найтяжчі часи, які нас зблизили ще більше. Я розказала Леоніду Миколайовичу, що розмовляла з його дружиною, що намагалася їй пояснити, що ми тільки друзі, але дружина сказала, що забороняє нам спілкуватися. Леонід Миколайович страшенно обурився, мовляв, ну це вже занадто – забороняти мені спілкуватися з тими, з ким я хочу спілкуватися! Мені ще й вказуватимуть, з ким мені говорити!? Це вже занадто!» Так наше спілкування не припинилося, а було вже так, що Леонід Миколайович телефонував мені по кільканадцять разів на день, радився з будь-якого приводу.

Запис із щоденника: «Леонід Миколайович сказав, що він у передчутті нових віршів. Що напише вірші, які ніде не друкуватиме. А я щоб обов’язково надрукувала – після його смерті. Я сказала, щоб він навіть не думав про смерть, що я не хочу втрачати друга, якому довірила всі таємниці, який став для мене і порадником, і улюбленим поетом». Він дав мені аркуш, де від руки було написано вірш «І тривожно, і щасливо». Леонід Талалай мав дар любити і вмів оточити своєю увагою так, що людина почувалася потрібною, вагомою, незамінною. Людині необхідно бути потрібною комусь, як і необхідно самій любити. Леонід Миколайович був уважним до найменших деталей… Він обов’язково на прощання дарував якусь дрібничку –  яблуко чи грушу, квіточку чи книжку, і обов’язково проводжав до зупинки. І в усіх його справах була закладена його любов, його добро. Одного разу він проводжав мене на автобусу зупинку, і одна жінка здивувалася: «Леонід Миколайович дивиться на вас так ніжно, зі сльозами на очах… Ви племінниця чи донька?! Бо ми їх тут рідко бачимо…» Я віджартувалася.

Одного разу Леонід Миколайович попросив подумати, яку б книгу я хотіла мати. На той час (мені щойно виповнилося 23 роки) подобалася література «потоку свідомості». Леонід Миколайович запросив мене на дачу, мовляв, у нього для мене є подарунок. Це були книжки Пруста, Лорки, Цвєтаєвої. І знову були розмови про сенс життя, про смерть, про час і людське безсилля перед ним… «Я не боюся смерті, – мовив він спокійно. – На тому світі моя мати, мій батько, мої друзі… З роками стаєш по-іншому ставитися до смерті, не боятися її, а наближатися до неї, сприймати як інше життя». Думаю, що він не лукавив, хоч і любив це життя. Він готувався, як і кожна людина, свідомо чи підсвідомо, до смерті впродовж усього життя. Усі ми проходимо через горе – втрату найрідніших, найпотрібніших і найдорожчих нам людей. Сутність життя – втрачати. Тільки хтось втрачає пізніше, а хтось — раніше. І кожен по-різному шукає для себе пояснення феномену смерті. Леонід Миколайович готувався до смерті змолоду. У нього взагалі було особливе ставлення до смерті. Це пов’язано з втратою в ранньому віці брата-дитини, з опроміненням на службі в армії, яке теж могло призвести до ранньої смерті… Думаю, що все разом і трагічна душа просто не могла не шукати відповіді на непоясненну загадку людського життя.

В останній місяць свого земного життя Леонід Миколайович підозріло ставився до всього, що довкіл відбувалося. Він говорив, що бачить Рубцова, з яким він навчався в Москві, Вінграновського, що вони його кличуть до себе. Одного разу він зізнався, що відчуває «арзамаський жах», який описав у «Записках…» Лев Толстой. Я розгубилася, сказала, аби він припинив вживати спиртне, яким останній місяць – з 18 травня, після зустрічі з одним зі своїх «друзів» – зловживав, сказала, що скоро ми з Богданчиком приїдемо, і все буде добре. Леонід Миколайович зізнався мені, що йому час від часу анонімно телефонували з наклепами на мене. В останній час деякі «доброзичливці» радили йому розлучитися зі мною, навіть один із них по телефону умовляв мене «розлучитися по-хорошому». І це замість того, аби радити не звертати увагу на плітки, а  зберегти родину, в якій росте малий син. Але найбільше мене дивувало те, що проти нашого сина були налаштовані й Леонідові родичі, які жодного разу так і не прийшли побачити дитину.

Леонід Миколайович не любив лікарів і не любив лікуватися. Мені довелося опанувати професію медсестри й робити Леоніду Миколайовичу уколи, коли його «скручував» радикуліт, а також професію перукаря. Він любив, коли я його підстригала, а я була щаслива з того, що була йому потрібна, що він щасливий.

Леонід Миколайович був турботливим чоловіком. Коли я приїздила з роботи, на мене чекала вечеря – смажена риба, зловлена власноруч, і… чайник із теплою водою. Він сам урочисто наливав у велику миску теплої води і мив мої набряклі за день ноги: «Будеш колись згадувати, Танечко. Я світло заздрю тобі, бо в тебе попереду ціле життя. І жалію тебе, бо в тебе ще стільки розчарувань». Лише тепер я зрозуміла ці слова, відчула їх гіркоту.

Запис із щоденника: «Ірпінь. Семінар творчої молоді, куди я приїхала, підпросившись із роботи. В Ірпені не була з того часу, як перестала працювати в НСПУ і знайшла собі нове житло на Троєщині. Коли я приїхала, Леонід Миколайович сказав, що дуже радий бачити, що чекав, бо хоче мені подарувати книжку. Ввечері ми з творчою молоддю читали вірші при свічках. Леонід Миколайович сказав, що піде відпочивати, бо недобре  почувається, але просить, щоб я обов’язково до нього зайшла. На диво, він жив у кімнаті, де колись мешкала я. Потім зателефонував, але я сказала, що ще не знаю чи прийду, бо подумати можуть різне, хоча в нас тільки дружні стосунки. Ми  з керівниками і творчою молоддю довго читали вірші й гуляли на території будинку творчості. Коли зайшла в кімнату, куди просив зайти мене Леонід Миколайович, побачила жахливу картину. На столі стояла порожня пляшка коньяку, по підлозі були розкидані речі. Я зачинила двері на балкон, бо були вже холодні осінні ночі. Вкрила його ковдрою і сама, не роздягаючись, заснула на сусідньому ліжку. Прокинулася від того, що Леонід Миколайович кликав мене. Я не знала, що робити. Увімкнула світло, озвалася, але він не чув. Потім крикнула: “Перестаньте нарешті!” Я вперше бачила його таким. Мені було страшно від безпорадності. Леонід Миколайович розплющив очі і, подивившись на мене, усміхнувся. Більше такого ніколи не робіть, попросила я. Я хочу, аби ви не хворіли, жили довго і написали багато прекрасних віршів. Він сказав, що якщо пообіцяє мені жити довго, то напише мені багато віршів, але натомість буде вимагати, щоб я народила йому сина. Я сказала, що ми ж тільки друзі. “У Вінграновського був син, і я завжди хотів мати сина. Я знаю, що ти народиш мені сина”  — переконливо сказав він. Мене його слова вразили, ніби струмом пройняло груди».

Леонід Миколайович був гостинною людиною. Пам’ятаю вечори, коли маленький Богданчик дибуляв босими ноженятами по землі, а я прислухалася до розмов поетів, котрі зрідка традиційно провідували Леоніда Миколайовича. Справжні його друзі довіку залишаться моїми друзями, близькими людьми. Леонід Миколайович умів дружити. І коли щось від нього залежало, завжди допомагав людям.

Коли ми познайомилися, мене здивувало, що він іноді не мав чого їсти, залишаючи свою пенсію у київський квартирі, куди навідувався не так часто. Тому ненав’язливо привозила продукти. В їжі не був вибагливий. Я спершу намагалася готувати якісь делікатеси, але він сказав, аби не витрачала свого часу, бо все одно все те він ніколи не їв. Любив просту їжу – котлети, борщ із м’ясом, запечену картоплю, свіже сало, куліш. Але цілком міг обійтися гречаним супом чи картоплею з огірком. Любив чорний міцний чай. Коли я завагітніла (перші п’ять місяців був токсикоз, лежала на збереженні, бо була загроза викидня), вмовляла кинути палити, бо нікотин негативно впливав на мене, зменшив до двох на день, але кинути не зміг. Звик так заспокоювати нерви.

Недаремно кажуть, що від жалості до любові один крок. Непомітно для себе відчула, що жити не можу без цього лагідного чоловіка, без наших розмов про все на світі, без його турботи, якою він мене оточив, без того, що його печалить і що його радує, без його віршів, якими захоплювалася і над якими плакала.

Леонід Миколайович за своє життя освоїв професії теслі, будівельника, кочегара… Він умів будувати вимостки для риболовлі на відстані кількох метрів від берега Дніпра, навіть не заходячи у воду! Я дивувалася і тішилася його мріям навчити всьому, що він уміє, сина. Ще минулого літа Леонід Миколайович говорив, що якби Богданчику було хоча би 12 років, вони б удвох збудували дім. У молодості він будував корівники. До речі, як хвалився, це в нього виходило швидко. Його експлуатували старші колеги. А коли були масові невиплати зарплат, він садив дерева, асфальтував доріжки, викладав їх камінням у багатих людей на острові, робив усі можливі роботи, аби заробити якусь копійчину. Він щороку рубав вручну сокирою дрова, шукаючи їх біля берегів Дніпра. Жартував, що є санітаром Дніпрових берегів. У нас був один дуже важкий рік, і я попросила, аби він пошукав роботу мені чи собі. Проте крім одноразових заробітків ніхто нічого так і не запропонував. На дачі з дитиною було жити незручно, у Богданчика алергія на попіл. Ми не могли ризикувати здоров’ям дитини, тому я з сином змушена була переїхати на зиму  до своїх батьків.

Я бачила, що Леонід Миколайович брався із задоволенням за будь-яку літературну роботу. Він страшенно радів, коли хтось пропонував йому заробіток. Він відчував поезію, тому писав гарні передмови й критичні статті, хоч критиком себе ніколи не вважав. Він обдумував все до найменшої деталі. Часто затягував із написанням, іноді доводилося його «надихати». Проте справу завжди доводив до кінця. Від деяких письменників мені доводилося чути про те, що Леонід ніколи не відмовлявся від запропонованих йому грошей. Як молода й амбітна, я би гордувала подачками, тому якось запитала, чому він їх бере?! На що почула таку відповідь: «Танечко, це ті мають соромитися, хто довів нашу культуру до такого стану». Проте він соромився. Це був навіть не сором, а відраза. Відраза до самого себе, до людського пристосуванства, до дволикого Януса моральності багатьох наших сучасників. Проте він нікого не засуджував, адже «за ними йде безсмертя, а в нього нюх, як у собаки». Минулого літа до нас завітав один із донецьких письменників, аби Леонід Миколайович написав передмову до його книжки. І цей письменник одразу назвав суму за роботу. Як часто бувало, Леонід Миколайович жестом руки зупинив свого земляка: «Я знаю, що ти небагата людина. Вистачить із мене…» – і назвав меншу суму. Написання передмов відбирало в нього багато сил, які він дуже шкодував, адже вважав, що міг би за цей час написати вірші. А вірші для нього були дорожчим за будь-які гроші, дорожчими за хліб.

Він був людиною слова. Дотримувався обіцянок у повсякденних дрібницях і в серйозних справах. Леонід Миколайович вважав себе «чистим» поетом, проте я переконана, що він міг би писати й чудову прозу. Доказом цьому є оповідання, яке я вмовила його написати. Він писав повість для дітей, натхненником якої був ще не народжений син. Леонід Миколайович мріяв дописати її разом із Богданом. Він читав мені все написане. Безпосередньо, з гумором, доступно і захопливо. Востаннє ми з Леонідом Миколайовичем бачилися за день до його смерті. Ми домовилися, що він приїде пізніше, але він чомусь вирішив раніше приїхати, відклав усі свої справи і приїхав. Я просила його, аби він не думав про плітки а дописував дитячу повість, що свого часу мене врятувало під час тяжкої вагітності. І він обіцяв, що обов’язково, коли приїде Богданчик, вони будуть дописувати її разом. На жаль, цього вже не станеться. Але повість є. І вона матиме життя.

Леонід Миколайович дуже переймався, що не може влаштувати побут. В останній час я намагалася його заспокоїти, мовляв, якось воно буде, не побивайтеся так, квартира – річ наживна, а здоров’я треба берегти, бо синові потрібен батько.

Леонід Миколайович був відповідальним перед словом, перед Богом, перед совістю. Це не пафос. Ідеться про більше – про місію людини на цьому світі. Його місія – Поет, а ще – говорити «усе, як є». Говорити у слові, говорити своїм життям.

Василь Герасим’юк у передмові за назвою «Скрипка і скрипаль» до книжки Леоніда Талалая «Безпритульна течія» пише, що «Скрипка не для побуту, а для буття». Але парадокс у тому, що від побуту нікуди не втекти, невлаштований побут убиває нас фізично, що позначається й на бутті. Інша річ, як ти влаштовуєш свій побут, якою ціною. Саме за чесність і порядність я любила і поважала Леоніда Миколайовича.

Він умів радіти тому, що мав: «Насолоджуйся тим, що ти маєш, цінуй те, що ти маєш. Можна мати статки, мати все, а бути нещасною людиною. Можна досягнути всього в житті, але бути нещасною людиною. А можна жити ось так, як ми з тобою, на острові, і бути щасливими». Він вмів радіти життю. Зранку оглядав квіти, траву й дерева. Потім босоніж біг до озера та їв шовковиці, які сам понасаджував.

У нього в кімнаті завжди було чисто, щоранку він мив підлогу й витирав пил. Якось я попросила познімати павутиння в закутках (це було перед Новим Роком, який святкували традиційно удвох), а Леонід Миколайович зіронізував: «Танечко, де ти бачила, щоб поети цим займалися?» Загалом гріх на нього, як він сам висловлювався, «напрасліну возводить», адже його треба було просто лагідно попросити про допомогу, тоді він ладен був гори звернути. А взагалі він умів майже все й брудної роботи не цурався: за потреби в кімнаті підмете, посуд помиє, свою білизну зі шкарпетками випере. Якось кинувся пелюшки Богданчикові прати, але я зупинила! І приготувати щось міг, скажімо, яєчню по-талалаєвськи, як сам називав, варив чудовий куліш, гречаний суп, неперевершено смажив і в’ялив рибу, яку сам ловив. Мені пощастило, бо в нього був великий стаж готувати собі їжу, тому в мене до нього не було претензій. Розповідав, що бувало постійно жив «на рибі», яку ловив, навіть продавав. Адже риби раніше було вдосталь. За дві години 10 кг міг зловити. Мріяв із сином рибалити.

Леонід Миколайович був добрим господарником на городі. Він сам садив огірки й помідори, сам за ними доглядав, під «моїм керівництвом», як сам висловлювався, проте все це були жарти, адже сам чудово з усім справлявся ще й до мене. Любив щойно вирваний із грядки немитий огірочок до сніданку чи вечері.

Леонід Миколайович був сердешною людиною. Він любив людей. Любив людей не за щось, а всупереч усьому. Він розумів, що на землі людина – а не гроші й коштовності – найбільший скарб. Коли я плакала з якогось приводу, мовляв, ось такі погані люди таке говорять чи роблять, Леонід Миколайович заспокоював мене: «Танечко, це люди, які живуть з нами на землі. Треба їх сприймати такими, якими вони є. Інших на землі немає».

Щовечора, заклопотана варінням і пранням, я випроводжала своїх дорогих мужчин – сина і чоловіка – на прогулянку. Тому Леонід Миколайович улітку завжди гуляв із Богданчиком. І їм без мене не було сумно. Вони їздили в ліс по гриби й ожину, завжди мені привозили квіти.

Цікаво було спостерігати першу зустріч сина і батька. Коли Богданик народився (а пологи були тяжкі, довелося викликати головного лікаря, аби врятувати дитину), Леонід зателефонував і перше, що він запитав у мене, коли я отямилася після наркозу: «Що з Богданчиком?» Я тоді голосила безперестанку, бо прокинулася сама в операційній, пам’ятаючи тільки білі розводи перед очима та молитву, яку повторювала, падаючи у чорну прірву, тому, знесилено поворушивши язиком, ледве змогла сказати: «В реанімації». І почула приречено-докірливе: «Помер?» «В реанімації!» – крикнула в  істериці у слухавку, але Леонід Миколайович траурним голосом повторював «Помер? Помер?..» Тоді лікарка забрала в мене телефон і заспокоїла його. Коли Леонід Миколайович приїхав забирати нас із сином з пологового будинку, я побачила радісного, але абсолютно розгубленого сивого хлопчиська. Він узяв на руки Богдана, а сам поглядав на мене, боячись хоч порухом завдати шкоди. Але найцікавіше було спостерігати за Леонідом Миколайовичем, коли вдома Богданчика роздягли: «Він такий маленький?!» «Це не патологія, Леоніде Миколайовичу, – жартівливо заспокоїла я. – Усі новонароджені  діти такі маленькі! Народжуються дітки й по два кілограми, а наш Богданчик удвічі більший!».

На той час, коли ми з Леонідом одружувалися, квартиру він подарував доньці, а дача була ще не приватизована (і невідомо було, чи можна її приватизувати взагалі). Я ледве вмовила його не виписуватися з квартири, бо тоді б справді він мав статус бомжа. Ніколи не забуду ті три місці без світла. Зустрічали Новий Рік при свічках. А святковий стіл готували на грубці. Леонід носив технічну воду з озера. Доводилося виварювати постіль у каструлі на плиті. Гірше було з опаленням, адже звечора, натопивши в хаті, було жарко, а серед ночі, тулячись одне до одного, ми вже відчували холод. Одного разу ледве не задихнулися чадом. Але всі незручності були для нас тоді незначними, адже ми чекали на дитинку, і всі думи були присвячені саме їй. Незручності відчулися, коли з’явився Богданчик.

Леонід Миколайович розповідав, як хлопчаком його експлуатував один із місцевих бандюг на ім’я Петро. Помітивши в хлопчини талан (а Леонід до армії мав геніальну зорову пам’ять), одразу завербували грати в карти. Леонідові доводилося підсідати до картярів в електричках, скажімо, чи в інших місцях і грати на досить значні суми грошей. Такі оказії заздалегідь готувалися, а роль Леоніда була в тому, щоб виграти гроші й непомітно для картярів зникнути. Доводилося навіть стрибати з потягів. Після армії  Леонід Миколайович прагнув відійти від цієї справи. Його силоміць намагалися утримати, навіть кілька разів дуже били. Але Леонід Миколайович відмовлявся, навіть з довелося на певний час залишити місто.

Іноді ми грали в карти. Одного разу Леонід Миколайович поставив на кін свої вуса. А коли програв мені їх у карти, мужньо поголився. Я крикнула навздогін, що можете й не голити вуса, якщо не хочете, але він махнув рукою і поголився. І поглянувши у дзеркало, сказав, що собі подобається поголеним. Якось його підвозила одна жінка, яка ностальгічно згадувала одного старенького поета з вусами, який жив колись біля озера і, мабуть, уже помер. А коли Леонід Миколайович сказав, що той дідусь – це він, то жінка вигукнула від здивування: «Так ви помолоділи років на п’ятнадцять!» Ми тоді довго сміялися з цієї історії.

Він розказував мені про діда, маминого батька, який керував церковним хором, який своїм рідним сказав точну дату своєї смерті.

Ще 17 червня Леонід Миколайович зустрів мене на ніжинському вокзалі (я була на радіо в Києві), лагідний і ніжний, подарував букет нічних фіалок, який зірвав на одному із вокзальних квітників. Я дуже зраділа, адже давно його таким спокійним не бачила. Ми довго говорили на кухні, Леонід Миколайович жартував, згадував Миколу Вінграновського, говорив, що день народження сина краще відсвяткувати в Ніжині, бо хоче, аби вся родина була разом. А вже 19 червня я подзвонила до сусідів, аби вони покликали Леоніда Миколайовича до телефону, бо він довго не брав слухавки, але Леонід Миколайович уже відійшов у засвіти…

Багато хто дивується, як можна полюбити набагато старшу за себе людину. А я  завжди любила його зморшки, які чоловіка, на мою думку, лише прикрашають, його сиве чоло, яке стало мені до болю рідним, його по-дитячому лукавий і безпосередній погляд, його натруджені руки, а вони ніколи у нього не були зманіженими, його руки були руками справжнього мужчини – пахли тютюном, землею, яку він щодня потрошку обробляв, міцним чорним чаєм, пахли його написаними і ненаписаними віршами, пахли його ніжністю, його добром, його людяністю. Так мені  здавалося. Так я відчувала. А ще його руки пахли печаллю, втомою і прощанням. Він прощався зі світом і зі мною, коли ми ще тільки зустрілися.

Нещодавно я знайшла вірші, що він мені написав після нашого знайомства, які не увійшли до його останньої книжки «Безпритульна течія». Ця книжка було для нього важливою, він розумів, що це його остання книжка. Якось Леонід Миколайович звернувся до мене, аби допомогла йому придумати назву. Я запропонувала кілька варіантів, але йому  найбільше  сподобалася «Безпритульна течія».

Леонід Миколайович часто повторював: «Я тобі заздрю, Танечко, бо мене вже мало чим здивуєш, а в тебе попереду ще стільки нових зустрічей, нових вражень, нових віршів, у тебе ще стільки непрочитаних книг…»

Леонід Миколайович любив цей світ, умів дивуватися, чим мене захоплював. Він важко переживав людську підлість і розчарування.

Смерть – це трагедія для земного життя. Це ще більша трагедія для атеїста. А для людини, яка вірить у Бога, смерть – це початок нового життя. І ми, земні, не маємо права мучити душу померлого своїми егоїстичними воланнями чи докорами. Як пояснив мені священник, не можна порушувати спокій душі. Леонід Миколайович хотів, аби люди, яких він любив, були щасливими. Він  відчував смерть, тому так багато останнім часом про неї говорив. Він відчував смерть, і тому не міг нас із сином не побачити востаннє. Приїхав раніше. І дуже чомусь поспішав.

Важко, але намагатимуся жити і виховувати малого Талалая так, аби Леонід Миколайович усміхався, дивлячись з небес, а не сумував. Він завжди радів моїм успіхам і повторював, що найбільша коштовність у житті – це людина, і те, що вона лишає після себе на землі. А ще потрібно виховати порядних і чесних дітей. Знаю, що Його Душа завжди оберігатиме Богданчика, якого він дочекався.

Сподіваюся, що я встигну розказати нашим внукам про їхнього діда.

Хоч мені здається, що Леонід Миколайович просто кудись поїхав, і ось-ось… я вже відчуваю його кроки в коридорі, і за мить його голос пролунає в кімнаті…

Я не вірю у смерть, а вірю, що у нас буде зустріч, але вже без «неурахованого часу».