Про 290-ліття Cковороди

Галина Усатенко

290-ліття Григорія Савича Сковороди цьогоріч відзначили. Тепер можна підбивати попередні підсумки. На перший погляд, вони незначні. З іншого боку – важливі. Але перед оглядом – міркування: а чому, власне, довкола Сковороди, барокового дивака й «шкільного підручникового» автора, розмов трохи більше, аніж зазвичай довкола письменників давнього періоду?

Творчість Григорія Сковороди не була цензурованою чи замовчуваною впродовж ХІХ і ХХ століть. У радянському літературознавстві, навпаки, автор мав до себе своєрідну посилену увагу інтерпретації в межах класової ідеології. Він стереотипно присутній у нашій навчальній системі з гуманітарних дисциплін досі.

І в ювілейні роки увага до Сковороди належна: численні наукові й академічні установи в Україні традиційно носять його ім’я (Педагогічний університет у Харкові та в Переяславі-Хмельницькому). Водночас нині створюються різні інституції, як-то клуб Дмітрія Кісельова «СКОВОРОДА делает людей сильнее», клуб еліт України та Росії та Міжнародний народний університет українознавства імені Григорія Сковороди  (сайт віднайти не вдалося). На державному рівні було проведено ювілейний форум «Григорій Сковорода як гасло часу» (1 грудня 2012 року, Київ, на базі Духовно-просвітницького центру). Створено Громадський організаційний комітет Великого проекту «Григорій Сковорода – 300», головою якого є академік НАН України, голова Українського фонду культури Борис Олійник. Отже, все є. І держаний офіціоз, і міжнародна співпраця наявні, хоча вони й потребують окремого аналізу та коментування.

Однак запитання «Чому саме до Сковороди така увага?» – залишається.

Загальновідомо, що Григорій Сковорода ніколи не артикулював своєї не лише національної, а й етнічної приналежності, не був народолюбцем і патріотом у звичному для етнографічної моделі самоусвідомлення сенсі. І усталеним аргументом у цьому контексті є мова його творів. У трактатах, байках, віршах звертався до античної та загальноєвропейської традиції образів-символів, адаптував на український інтелектуальний грунт Платона, Плутарха, Максима Сповідника та Еразма Роттердамського, привносив і різножанрово роз’яснював цілий комплекс ідей, модерних за своєю сутністю. Модерних для ХVІІІ століття. Модерних і для нас.

То, може, в цьому, в нинішньому запиті на інтелектуалізм, що вкорінений у давню національну традицію мислення й філософування, криється інтерес до Григорія Савича?

Принаймні мені, як представникові академічної освітянської спільноти, таке пояснення видається логічним і вмотивованим.

Спробуймо крізь цю призму подивитися на Сковородинівський рік та нашу причетність до відзначень ювілею.

Однак ще одна ремарка-запитання: що і в який спосіб ми знаємо про Сковороду? Головним джерелом знань про митця-філософа в свідомості широкого українства є середня школа, для освічених в соціогуманітарній сфері – вища школа. Образ Сковороди, що формується в свідомості та пам’яті школярів, а відтак і в суспільстві, є вагомою складовою навчального процесу, викладання ПРО Сковороду. З огляду на свою масштабність, багатокомпонентність та значну символічність, може бути й надзвичайно «практичним» для навчальної мети, і надзвичайно «теоретичним» для наукового дослідження.

І така ситуація заприявнює актуальну для нас нині проблему взаємодії вищої, академічної дослідницької науки та її практичного застосування, зокрема у викладанні, і тим паче в такому «простому» форматі – вивчення в школі.

Університети нині є тими осередками, що поєднують і академічну, дослідницьку науку, і готують фахівців, зокрема педагогів для школи. Яскравим прикладом того є робота професора Леоніда Ушкалова і над реконструкцією та виданням творів Григоря Сковороди, і над викладанням семінарію про Сковороду в стінах Харківського педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

Саме робота академічної спільноти, оберненої до студентства, і може спробувати відповісти на запити нинішньої трендовості Сковороди.

Упродовж 2012 року було чимало наукових, освітньо-культурних, навчальних ініціатив, що намагалалися, з одного боку, шляхом міждисциплінарного співробітництва – «знайти можливість прочитати твори Сковороди буквально» (за словами Сергія Йосипенка); з іншого – усвідомити й відчути, що «Сковорода таки так, наш пацан» (за словами Юрія Іздрика). Ці ініціативи, попри різну наукову чи публічну масштабність, мали, на мою думку, головне значення:  сприяли формуванню в учасників, молоді зокрема, сучасного й ідентично усвідомленого образу Сковороди.

У стінах Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулася VI Академічна дискусія, приурочена ювілею Мислителя. За задумом самого проекту (куратор Галина Усатенко), академічні дискусії мають міждисциплінарний характер і традиційно об’єднують навколо спільної проблеми для обговорення філологів різних спеціалізацій, філософів, істориків, мистецтвознавців, письменників, книговидавців, а також політиків  у сфері гуманітарних питань та інших. 8 листопада 2012 року дискусію вели навколо ключового запитання – ким є Григорій Сковорода для сучасної української культури? Ключовими особами академічного діалогу були професори Леонід Ушкалов, Сергій Йосипенко, Микола Корпанюк, Лідія Гнатюк, письменник і перекладач Юрій Іздрик, ілюстратор і молодий науковець Марися Рудська. Зі вступним словом виступив директор Інституту філософії академік Мирослав Попович. Вели дискусію для студентів, зі студентами й викладачами. У спільному просторі мислення і рефлексій.

За результатами опитування, проведеного сайтом «Буквоїд», партнером дискусії, для сучасних читачів  Г. Сковорода є філософом (64 %). І з цим погоджується Сергій Йосипенко. Однак зауважує: Сковорода «не належить до того канону філософів, яких потрібно прочитати, щоб стати дипломованим філософом в Україні. Це парадокс, із яким потрібно боротися, але який потрібно констатувати як сумну нашу реальність».

Ще одну сумну реальність зауважив професор Леонід Ушкалов – це якість перекладів творів Сковороди сучасною українською мовою. Єдиний спосіб змінити ситуацію з правильним прочитанням творів письменника – «об’єднати зусилля сковородинознавців Канади, Німеччини й України, адже справжня наука не має кордонів». Прикладом того є проект Університету Альберти (за сприяння Канадського уряду), так звана конкордація творів Сковороди  (викладені он-лайн тексти та рукописи Сковороди, працює машина контекстуального пошуку, є розпис усіх слів, які вжито в кожному з текстів. Ознайомитися можна тут).

Обговорення проблеми мови творів філософа й письменника було особливо жвавим у стінах Інституту філології. Доктор філології Лідія Гнатюк переконливо доводила, що Г. Сковорода був найосвіченішим українцем XVIII ст. І мова філософа розкриває картину мовної свідомості наших українства барокової доби, своєрідний код свідомості того часу, увійти в який сучасному перекладачеві доволі складно. Особливої актуальності набуває робота Центру сковородинознавства Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Г.Сковороди, очільником якого є  професор Микола Корпанюк, із розробки методичних матеріалів, аналізу й коментування, спрямованих на вивчення творчості Г.С. Сковороди в школі.

У контексті ключового запитання для дискусії про сучасну рецепцію Сковороди були різні думки. З одного боку, Сергій Йосипенко наголошує: «дії цієї згубної тенденції часу: що ближче ми йдемо до Сковороди, то далі ми віддаляємося від нашого часу і втрачаємо можливість зробити Сковороду сучасним. Що ближче ми йдемо до нашого часу, то більше ми втрачаємо можливість мати адекватного Сковороду, такого, яким він був». Однак Марися Рудська, художниця й магістрант Інституту філології, відчуває і бачить філософа сучасним. У його домінанті свободи та кедах, які стають символом і сучасності, і мандрівничості, і свободи Григорія Савича. Прикметно, що пошукова система Google 3 грудня позначила ілюстрацією саме Марисі.

Інший аспект сучасної візуалізації однієї з можливих постатей Сковороди представив Юрій Іздрик в образі різоми, чи грибниці, що «проростає, сигналізуючи про своє підземне буття, маркерами окремих грибів». Відомий виступ Іздрика на Форумі видавців у Львові (вересень 2012 р.) із розлогими коментуванням у ході дискусії привернув увагу учасників передовсім до певної трендовості Сковороди в сьогоденні, зосередженої на двох принципах-началах: феноменальної внутрішньої свободи й уявленні про те, що Бог – усередині.

«Сакральний простір Сковороди цілком відповідає сучасній синтетичній і синтропічній так званій новій релігійності, що її принципи і заповіді, згідно з правилами різоми, розосереджені по нинішніх нових медіа, трансльовані як із флангів новітніх парарелігій, ідеологів, соціотехнологів, так і з цілком притомних наукових і мистецьких джерел. Немає єдиного Нового заповіту. Немає єдиного автора. Немає єдиного спільного Бога. Бог – всередині. /…/ А проте мій Бог – це лише мій Бог, і лише я знаю його заповіді. І мій Сковорода – це лише мій Сковорода. А що насправді думала і відчувала людина, яку називають цим ім’ям, – звідки мені знати?»

Академічна дискусія, звісно не дала відповіді й не розв’язала складних питань сучасного сковородинознавства. Однак продемонструвала, що міждисциплінарний підхід може дати основу для прочитування та створення образу Сковорода як своєрідного євроінтегратора для сучасної України. Такий підхід може дати підвалини для виходу за межі традиціоналістської «селянськості» і представити вищий, елітарний, інтелектуальний рівень знань у нашій культурі. Не йдеться про те, аби забувати «селянське», йдеться про те, щоб представити новий дискурс, актуальний образ для сучасної молоді й України.