До одвічних метаморфоз поезії

Богдан Рубчак. Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу: Есеї / Богдан Рубчак / Упоряд. Василь Ґабор. – Львів: ЛА «Піраміда», 2012

Есеїстика Богдана Рубчака уперше приходить до читача окремим томом. І це прикметно, бо таке видання дає змогу зосередити увагу на самому суб’єкті, а не на темах та об’єктах авторової критичної уваги, як зазвичай бувало раніше, коли окремі нариси публікувалися в зарубіжній періодиці. Однак читацьке враження від окремих нарисів значно слабше, ніж від окремої цільної праці. Тим паче, що статті Рубчака публікувалися раніше (переважно в журналі «Сучасність» від 1960-х до 1980-х років, а також у цікавому, хоча й призабутому нині «Світовиді» в 1990-х). Отже, перед нашими очима по-новому, відсвіжено відкривається Богдан Рубчак як субтельний літературний критик, вдумливий інтерпретатор поезії, майстер інтелектуальної рефлексії. А зібрані під однією книжковою палітуркою його есеї спонукають до роздумів не тільки про безумовно вартісні літературні імена та твори, які автор піддає критичному аналізу, а й – не меншою мірою – про метод критика, його дослідницьку оптику й інструментику, про інтригуючі меандри авторової рефлексії над поезією зокрема і творчістю взагалі.

Рубчакова книжка має чітко продуману конструкцію та архітектоніку, що зраджує добре вироблену дисципліну думки та неабияку самовимогливість автора. Він не пішов уторованою стежкою, як це робить багато хто зі старших письменників, заміщуючи в збірці все, що було написане в певному жанрі, себто дбаючи передусім про солідний зовнішній обсяг та формальну наповненість. Зміст «Мітів метаморфоз» репрезентує певну концептуальну цілість та довершеність. Автор вибрав для публікації в книжці те, що відповідало його засадничим поглядам на магістральні шляхи розвитку новітньої української поезії. Тому склад нарисів і зосередження уваги на певних явищах не випадкові: вони відповідають авторовому погляду про явні й неявні (потаємні) чинники, що визначили еволюцію української поезії в сучасну добу, на тлі неоднозначних і драматичних суспільних подій та у зв’язку з провідними тенденціями розвитку світового мистецтва.

Структура Рубчакової книги знаменна. Усі есеї, що до неї входять, присвячені новочасній поезії. Із цього ряду випадає лише перший, у якому автор осмислює іронічні маски в ліриці Т. Шевченка: проте його можна сприймати як своєрідний пролог до провідної теми збірки. З іншого боку, статті про Шевченка й Стуса, вміщені на початку та наприкінці книжки, характерно обрамлюють збірку: у них ідеться про постаті «внутрішніх еміґрантів», ідеї й тривоги, яких критик проникливо простежуватиме далі у творах еміґрантів політичних, що заплатили довічним вигнанням за свій палкий український патріотизм – чи то у висліді Другої світової війни, чи то раніше, внаслідок визвольних змагань 1917–1920-х років.

Три знакові есеї про «Молоду Музу» й Антонича становлять не менш значну внутрішню «опору», що передбачає пружність в історико-літературні мости та контексти ХХ сторіччя. Варто зазначити, що стаття про галицьких «музаків» початку ХХ століття «Пробний лет», у якій автор прагне ідентифікувати характер естетичних пошуків молодих поетів, представляючи його в формулі «передсимволізму», мабуть, найбільш відома українському читачеві (її було публікувано кількакратно в 1990-х роках), вона здобула заслужену репутацію одного з найпроникливіших досліджень української «модерни». Спроба заглибитися в феномен Антоничевої міфотворчості цікаво зреалізувалася в дослідженні образу землі, який автор транспонував на ширше компаративне тло, залучивши для аналогії також російські тексти Веліміра Хлєбнікова та польські Єжи Гарасімовіча.

Решту нарисів книжки присвячено сучасникам автора. Ідеться про творців-еміґрантів двох поколінь. Невипадкова критикова увага до поетів Празької школи, як-от Євген Маланюк чи Наталя Лівицька-Холодна, а також до галичан, які після Другої світової війни продовжували свій творчий шлях на вигнанні (Богдан Нижанківський, Богдан Кравців). Нарешті, з молодшими сучасниками чи, властиво, ровесниками, в Богдана Рубчака особливі порахунки, адже в оцінці їхнього доробку він не відчуває часової й культурно-духовної дистанції, бо й сам почувається репрезентантом тих самим ідей та моральних максим, що віднаходить та аналізує в героїв своїх нарисів, — Юрія Тарнавського, Віри Вовк, Патриції Килини, Олега Зуєвського. Звідси певність його суджень, бо критик легко ідентифікує ознаки, які на позір далеко відбігають одна від одної. Так, в оцінці творчості поетки Нью-Йоркської групи, але з виразним власним обличчям і стилем, Віри Вовк інтерпретатор без особливого труду об’єднує те, що видається полярно протилежним і незіставним; він прочитує творчу еволюцію як цілком закономірний «меандр», зумовлений внутрішньою логікою характеру творця, що наперед визначає «і стилістичні, і образно-тематичні лінії, які сполучають вихідний і теперішній моменти дозрівання поетки».

В укладанні Рубчакової збірки виразно прочитується нашарування трьох знакових формацій української літературної еволюції ХХ віку – перших модерністів (поети «Молодої Музи», яких автор, щоправда, кваліфікує як передсимволістів, вважаючи що справжні символісти прийшли пізніше, в 20–30-х роках), модерністів міжвоєнного періоду (поети-пражани, Антонич та інші галицькі автори 20—30-х років) та модерністів високої хвилі, які представляли повоєнну еміґрацію та реалізували себе головно в США 1950—60-х років (це передусім поети Нью-Йоркської групи, а також творці-самітники, як-от О. Зуєвський).

Звертає на себе увагу надзвичайна дисципліна письма критика. Рубчак уміє писати змістовно й цікаво водночас, уникає науково-академічного сленгу, зате охоче користується художніми фігурами, що оживляють його оповідь, роблять її більш переконливою та рельєфною. Автор есеїв володіє рідкісним даром говорити про складне просто й зрозуміло. Саме завдяки цьому йому вдається на кількадесяти сторінках виписати ціле «тло для книги» про галицьку «Молоду Музу» — чітко, зважено, кваліфіковано, найвищою мірою компетентно, з численними компаративними зіставленнями, проте без нудної деталізації, без пісних наукових приписів та причинок. Справді, «тло» цілком достойне, шкода тільки, що сама книга не була написана. Зрештою, подібне враження викликають також інші есеї — вони є ніби начерки до великої праці (іноді автор сам обмовляється про її потрібність), що має в майбутньому постати. Проте, якщо оцінити такі апеляції з відстані часу, доведеться скрушно зізнатися: надто мало в нашому літературознавстві кваліфікованих сил, надто вузькі його компетенції, коли до сього часу маґістральні теми Рубчака — про міфотворчість у новітній літературі, про українське малармeанство чи рількеанство — залишаються актуальними й не здобулися на системні та ґрунтовні студії. Щоправда, в часи Незалежності такі дослідницькі перспективи, про які лише мріяв Б. Рубчак у 1960-х, уже стали на порядку денному в материковому літературознавстві, та й частково реалізовані (не беремося зараз судити про якість тих студій, бо вона таки різна).

Рубчак уміє писати про поезію тонко, делікатно, проникливо. Він майстер субтильної інтерпретації поетичного тексту, як це блискуче доводить, скажімо, есей про лірику Віри Вовк (зрілої збірки «Меандри» (1980); стаття з 1981 року, вперше публікована в «Сучасності»): тут і докладний формальний аналіз творів, і доречні спостереження над тропами авторки, і професійний погляд на ідейно-смисловий рівень її творчості загалом. Або ж – відчитування подвійної художньої кодифікації смислів у віршах Олега Зуєвського (есей «Майстер «зористого» перекладу»), коли критик стає свідком і суддею цікавого поєдинку: перечитуючи поезії Зуєвського, він показує, з якою внутрішньою напруженістю й послідовністю поет долає впливи свого метра – Стефана Маларме. Чи то в есеї про поезію Василя Стуса, коли Богдан Рубчак відкриває багаті інтертекстуальні пласти цього майстра, вже навіть у ранній його творчості, простежуючи найрізноманітніші паралелі – від Пастернака й Рільке до Рильського, Малишка й Бажана. Річ, звісно, не у впливах як таких: загострюючи увагу на них, критик лише виопуклює міру творчої оригінальності Василя Стуса, засвідчує його вміння втягувати у власну творчу орбіту все вартісне, що надбане в дорозі, підпорядковуючи його воднораз власним цілям та постулатам.

Щоб уміти так писати про поезію, як це робить Б. Рубчак, треба не просто бути блискучим ерудитом-літературознавцем. Треба відчувати поезію, її явні течії та приховані струмені, її ідейно-філософські глибини й ризиковані пошуки, що визначають кожного разу – хочеш того чи не хочеш – долю поета.

Доводиться здогадуватися, що уважний критик не просто сторонній поцінувач поетичного таланту, що він втаємничений у найбільші секрети творчості. Бо хіба сторонній обсерватор здатен на такі проникливі й мудрі узагальнення, як-от подані нижче, при нагоді характеристики Віри Вовк? Ця авторка, на переконання критика, не належить «до тих поетів, які з роками злізають (обережно несучи перед собою свою гідність) із вершин, блискавично здобутих карколомними пригодами молодости, або, з іншого боку, до тих, хто намагається топтатися на вузьких площинах цих вершин, глухо повторюючи себе. Не належить вона до тих поетів, які дихавично квапляться за молодими, чимчикуючи «в ногу з добою», себто міняючи стилі зі збірки в збірку, щоб (крий Боже!) не стати майстром. Але, тією самою мірою, не належить вона до тих, хто бажає себе «омайстровувати», забронзувати себе в помпезній позі власного – і до кінця рукотворного – пам’ятника. Віра Вовк належить до тих щасливих поетів, які розвиваються спокійно, зосереджено, з інстинктовною впевненістю, послушні тільки внутрішньо відчутним закономірностям. Такі щасливці можуть дозволити собі навіть на витівки досить небезпечної акробатики й так ризикувати невдачами (що, зрештою, трапляється й Вірі Вовк), ні на мить не боячися компромітувати «власний» стиль – ніколи навіть про нього й не думаючи – бо ж внутрішній підпис у них такий автентично власний, як та рука, що держить перо і пише вірш «виробленим письмом». Такі поети, певна річ, не мають іншого вибору, як тільки рости – чи то на двадцятому, а чи на п’ятдесятому році життя» (с. 380–381). Чи не нагадує вам така типологія досконалої характеристики одвічного літературного ярмарку, та ще й із виразними акцентами, що дають змогу відрізнити справжні естетичні цінності від напускної маєстатичності, що вміє справляти враження, залишаючись при тому внутрішньо порожньою й безплідною?

А ось висновок есею про «енергію єднання у Стусовій поезії»: «…Екзистенціальний бунт, з одного боку, і містичне примирення з усесвітом, з другого. Але обидва полюси цього ніби-роздвоєння вже не ворожі один одному, а доповнюють один одного в діалектичному єднанні. Треба усвідомити абсурдність світу, від можливости існування психушок і ҐУЛАҐІВ аж до незрозумілих нам витівок Найвищого Жартуна – треба до дна збунтуватися проти тієї абсурдности – щоб вкінці примиритися зі світом, із сонцем, із морем. Ненависть – це бунт, але не жорстокість; любов – це спокій, але не покора. […] Вічно неспокійна енегрія самошукання і світошукання, вічно неспокійна енергія руху – тільки вона може бути спокоєм справжньої людини. Тільки таким може бути Василь Стус» (с. 483).

Нині, з відстані часу, читати Рубчакові есеї не тільки цікаво, а й корисно. Вони переконують, що справжнє – залишається. Давно забулися плиткі рецензійки та огляди соцреалістичних критиків, які переживали свій бум популярності в ті самі 1960–80-і роки в Україні, коли Богдан Рубчак писав оці статті. А Рубчакові нариси – з їхнім чітко заявленим методом, багатством інтелектуального тла (філософія, психологія, компаративістика) досі сприймаються з неослабним інтересом. Мабуть, через те, що в них найменше сюхвилинної кон’юнктури, зате є прагнення розгадати одвічні таємниці поезії, сягнути її найбільших глибин, у яких вона споріднена з філософією й шукає смислу екзистенції та пізнання найвищих, найзаповітніших істин.

З іншого боку, варто приглянутися до того індивідуального «канону» української новочасної поезії, який окреслює автор цією книжкою. Він цілеспрямовано вибирає не найгучніші імена, а концентрує увагу на письмі й стилі тих, хто, на його переконання, найбільше сприяв оновленню поезії, розширював коло її формальних пошуків, дбав про гармонійне єднання традиції й новизни. Недаремно ж у колі його авторитетів поруч опиняються Богдан Ігор Антонич, Віра Вовк, Олег Зуєвський, Василь Стус. Критика цікавить не та поезія, що претендує на масову популярність. Його інтригує в творчості експеримент, він схильний віддавати перевагу «поезії для поетів» — складному й неоднозначному плетиву метафор та метонімій, загадковому візерунку меандрів, таємничій низці метаморфоз. Ця поезія з визначення не може претендувати на популярність, зате проторює нові естетичні стежки в поколіннях і епохах. У такому підході до інтерпретації, коли саме вона становить основний об’єкт авторової уваги, вгадується неуємна енергія експериментаторства, що характеризує кращі художні здобутки Нью-Йоркської групи, зокрема самого Богдана Рубчака як поета й інтелектуала.

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.