Про «несерйозність» «ЛітАкценту»

Ірина Троскот. Фото Олександра Заклецького

Останнім часом я дедалі частіше чую милі моєму серцю дорікання: мовляв, «ЛітАкцент» стає все менше цікавим для серйозних «кандидатів і докторів наук». Їм незрозуміло – навіщо писати на довколалітературні теми, як-от про кіно-інтерпретації творів літератури чи про кіновраження письменників. Або навіщо на сайті давати матеріали про тих сучасних зарубіжних письменників, яких у нас майже ніхто не знає й знати не особливо прагне (до того ж, досі не перекладених!). І взагалі – що це за «несерйозний жанр» фентезі, що увага до нього на сайті також зросла останнім часом? На кожен із таких закидів я дедалі ширше усміхаюся, бо розумію: так, це воно, це той манюсінький етап, якого мені дуже праглося досягти.

Адже, як на мене, давно пора розширювати межі літератури, а також називати імена, дещо сучасніші за Ернеста Хемінгуейя, на якому світовий літературний процес (ви тільки уявіть собі!) не завершився. «ЛітАкцент» писав і продовжуватиме писати про письменників, знаних нині в світі й незнаних у нас – і мене зовсім не хвилюватиме те, що, наприклад, статтю про Лінду Ле переглянули лише 244 читачі: я віритиму в те, що навіть тим читачам, які позіхнули, глянувши на назву, й полінувалися відкрити матеріал для прочитання, хоча б ім′я її запишеться десь у підкірки пам’яті… А також – імена Алессандро Баріко, Джуліана Барнса, Джонатана Фоера і багатьох інших, про кого ми ще писатимемо. Відсутність перекладів українською важливих для всієї світової літератури творів – це наша ганьба. Проте не перешкода. Адже нині кожен може читати актуальну літературу доступними для нього мовами (уже хто на яку гаразд), хоч би й з екрана електронної книжки. Складнішою, значно складнішою перешкодою є небажання пізнання. Небажання викарабкуватися зі своєї комфортної мушельки, що вже кілька десятиліть тому обмежена дисертаційною темою. Я дуже вірю, що, знаючи сучасний світовий контекст, ми й у себе менше дурниць робитимемо – скажімо, дізнаємося, що бестселер там і бестселер тут – це два зовсім різні погляди на явище, або що бронзовіння для письменника – це не світанок його, а, навпаки, наближення завершення. Що книжки, які потрапляють у топи продажів, можна й треба критикувати – і що це природно, логічно й нормально. Що критика – це здорова реакція на прочитане. І (увага: найбільша крамола!) – що поглядів на книжку буває багато: різних, часто протилежних за оцінюванням – і це чудово. І саме зустріч протилежних оцінювань може і має бути початком серйозної посутньої розмови.

Так, «ЛітАкцент» і надалі писатиме на літературні й довколалітературні теми. На черзі – матеріали про буктрейлери та відеопоезію. Так, ми продовжуватимемо ознайомлення зі знаними й незнаними, але гаряче обговорюваними сучасними зарубіжними письменниками. Так, ми пропонуватимемо кілька поглядів на книжку українського автора, якщо вона стала приводом для різних думок. Більше того: саме різне тлумачення є ознакою резонансу, інтересу, вартісності й визнання, якщо хочете. Ні, нам не цікаві матеріали на зразок «авторецензія», «рецензія друга», «рецензія задля піару».

Тому я продовжую запрошувати на сайт тих, хто має власну думку і не боїться її висловити; хто має достатньо вражень, щоб поділитися ними з іншими, й доволі широкий кут зору, щоб побачити, коли «король – голий». Разом ми можемо створити чудовий майданчик для літературних дискусій.

Що скажете, друзі?

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"