Григорій Семенчук: «У літературі вже давно «платівка» програє по колу саму себе»

Григорій Семенчук

2012 року під егідою фестивалю «Meridian Czernowitz» вийшла перша збірка хмельницько-львівського поета Григорія Семенчука «Внутрішній джихад». Автора ще молодого, проте такого, що вже встиг стати культовим для певної аудиторії, виступив співорганізатором кількох цікавих культурних проектів (наприклад, журналу «Просто неба», українсько-австрійської антології «AU/UA», музичної ініціативи «DRUMТИАТР»), а також є програмним директором Львівського міжнародного літературного фестивалю. Все це – здається, непоганий привід поговорити з Грицем про його розуміння літератури взагалі, власної творчості зокрема та перспектив заходів, над якими він працює.

— Звісно, перше питання про твою «меридіанівську» збірку: чи є в ній особлива концепція та ідея? Вірші якого періоду до неї ввійшли? Чому саме «Внутрішній Джихад»?
— Концепція цієї книги проста – усі вірші Григорія Семенчука від 2005 до червня 2012 року. Можна сказати, що це відсутність концепції взагалі, проте якщо подумати: чим не концепція? «Внутрішній джихад» — книга про любов, у всіх її проявах і збоченнях. А любов – це виклик передусім самому собі. Тому тут ідеться про війну всередині себе, що почалася від бажання любити інших, навіть коли не можеш. Якщо знову повертатися до концепції, то вона розділена на «Час» і «Місце». Це два розділи, завдяки назвам яких не потрібно вдаватися до подальших пояснень і метафор.

— Твоя збірка вийшла в одній серії (чи «порції») з книжками Остапа Сливинського, Дмитра Лазуткіна та Андрія Любки. Хочеться цього чи ні, а тепер усі ваші чотири книжечки сприйматимуться якщо й не як єдине ціле, то принаймні взаємопов’язано. Відтак – питання: як ти себе бачиш у контексті цих трьох дуже різних поетів?
— У цій сильній команді всі поети мені подобаються по-своєму, а тому приємно, що моя книга є серед них. Кожен відрізняється тоном і манерою, проте всі об’єднані контркультурою й непопсовістю. По-друге, ми всі ось уже кілька років перебуваємо в спільному просторі, їздимо разом на фестивалі, спілкуємося і тому мені здається, цей хід поетичної корпорації «Meridian Czernowitz» дуже вдалий і в своїх медійних, і культурологічних досягненнях. Хоча, звичайно, книги, різні за форматом, оформленням, стилістикою. Пороте я сподіваюся, що читач мусить оцінити новий доробок Остапа, Андрія і Діми, передусім бо це тексти молодих флагманів української сучасної поезії.

— В одному з інтерв’ю ти назвав себе естетом і сказав, посилаючись, якщо нічого не плутаю, на Пєлєвіна, що нинішня культурна епоха – це вже не зовсім постмодернізм, бо вона не стільки годується цитатами й смислами минулого, а сама себе відтворює. Можеш деталізувати цю думку? В який саме бік, гадаєш, рухатиметься ближчим часом зокрема поезія? У стилістичному, ідейному сенсі…
— Мистецтво, як на мене, в сучасному просторі, це, швидше, не акт, а процес прогресу. Себто все прогресує й перетворює себе в культурний код, від якого надалі відштовхуються наступні покоління. Зокрема в літературі вже давно відбувається процес, коли платівка програє по колу саму себе, лише з часом – утворюючи якісь нові голоси чи звуки завдяки власній легкій деформації. Але я думаю, що ось-ось з’явиться щось абсолютно нове, що змінить наше уявлення про мистецтво й культурну ситуацію загалом.

— На якій літературі ти сформувався як поет?
— У поезії є дві похідні речі – майстерність і Божа іскра. Для мене ці дві речі поєднуються в різних поетах різних часів. Якщо брати витоки поезії, то я люблю Катулла й Горація, далі – Петрарка,  потім Гьоте, Апполінер, Маллярме, Целан, Вітмен. З українців – Сосюра, Антонич, Сковорода. Останнім часом я якось по-новому відкрив для себе поезію Андрія Содомори. Він настільки витончено майструє саме «львівські» вірші, що мені аж млосно, коли читаю. Ну, і з моїх сучасників передусім є троє поетів, за якими приємно спостерігати ще з дитинства – це Юрій Андрухович, Сергій Жадан і Галя Крук. Якщо казати про прозові смаки, то я неодноразово декларував для себе кількох улюблених прозаїків: Умберто Еко, Габріель Гарсіа Маркес і Віктор Гюго. Я люблю Достоєвського і Пруста, поважаю Оскара Уайльда. Мені дуже подобається Селлінджер, а з українських – Стефаник і Хвильовий.

 

Григорій Семенчук

— Як на мене, те, без чого ніяк не можна уявити вірші Семенчука – це передусім їхній характерний ритм. Як він приходить, як ти його ловиш? Чи він передує образу, чи навпаки?
— Вірші, для мене – це передусім відчуття ритму. Вони не обов’язково мають бути римовані, проте всередині мусить бути ритм. І в моєму випадку – це бажання підсилити образи, які я вживаю. Проте не можу сказати, що чому передує, бо мені завжди є що сказати і написати. Цю іскру важко відокремити, коли думаєш ритмами й образами. Я доволі логоцентричний. Ось мої музичні експерименти, власне, повертають мене до моїх дитячих занять музикою, і тепер я мислю більш музично. Тому я відчуваю зараз гармонію у моїй творчості, що надихає і до написання текстів і до написання музики.

— У твоїх віршах досить поширені «хімічно-психоделічні мотиви». Дехто вважає, що ця тематика вже надто заїжджена й насправді сто років, як не становить жодної екзотики. Що відповіси на такий потенційний закид?
— Мені здається, що це питання, швидше, не до теми моєї поезії, а питання до засобу. У моїй поезії, це не мотив, а засіб. А переживати за засіб не варто, бо тоді варто взагалі покінчити з літературою. Наприклад у «Внутрішньому Джихаді» є багато солдатів, осені й алкоголю, але це менш помітно, бо не так ріже слух, як щось «заборонене і потаємне». Це проблема суспільства, яке не готове ставитися до поезії, як до гри між автором і читачем. Більшість із нас сприймає поезію, як храм.

— Хто твій ідеальний та середній реальний читач?
— Я зустрічав різних людей, яким подобаються мої вірші, і дехто з них мене відверто вразив тим, що йому сподобалося, бо я не очікував цього, і трохи рідше, проте траплялося з точністю до навпаки. Тому визначити читача мені складно. Передусім, я думаю що у цих людей є добра риса – вміти любити і відчувати.

— Львівське літературне та навкололітературне середовище в загальноукраїнському масштабі вважається доволі консервативним. А чи легко воно прийняло тебе й твої часом не позбавлені епатажу тексти?
— У Львові я  почуваюся комфортно. Це мій другий дім і моя столиця України. За останні кілька років я знаю більшість тих, хто пише і хто по-справжньому читає й цікавиться. Є такі, яких я  можу сміливо назвати своїми друзями, і це – добре, бо у творчому світі надзвичайно важко виокремити добрих людей серед добрих поетів. Я думаю, що місто віддячує мені за те, що воно завжди відкрито чи приховано присутнє у моїх текстах і думках. А щодо консервативності, то вона у Львові зникає. Приходять нові люди, які усе більше поділяють мистецтво на добре й погане, щире й нещире, а не на нове й старе.

Ти починав у Хмельницькому та, здається, досі часто пишеш у публікаціях чи анонсах виступів себе як хмельницького поета. Розкажи, чи багато нині в Хмельницькому цікавих поетів? Чи варяться якісь проекти? Що таке загалом нинішній літературний Хмельницький?
— Так, ти правий. У мене роздвоєння географічного его. Але зазвичай воно провокується організаторами, які пишуть під моїм прізвищем різні міста. Якось було, що навіть написали Тернопіль. Щодо Хмельницького – то у Хмельницькому все буде добре. Там є середовище, яке зацікавлене мистецтвом і готове не просто споживати, а й творити і підтримувати мистецтво. А от із поезією там, як на мене, є проблема, бо хмельничани не мають змоги часто слухати та спілкуватися про якісну літературу. Та й відносно книжкового ринку в міста є недоліки. А от історію місто має багату і цікаву: тут народились  Аріель Дюран (американська письменниця єврейського походження, дослідниця філософії) Петро Карась (сатирик, поет і журналіст), з молодих – Галя Ткачук, Оксана Радушинська. Також жили і творили Олександр Купрін, Микола Островський, Ігор Римарук, Іван Іов, Сергій Пантюк, Тамара Севернюк. Наразі існує кілька людей, які мають хороші спроби, але їхні імена я залишу в таємниці, щоб не зурочити.

 

Григорій Семенчук

— Чи вважаєш себе «двітисячідестяником» або «двотисячником»? Ще якось так ідентифікуєшся?
— У нас колись був «Західний Фронт». Він надав поштовху і мені, й багатьом хорошим поетам. Проте це угрупування, швидше, не керувалось хроносом, а керувалось річчю набагато цікавішою – топосом. Тобто ми були всі занадто різноманітні та, як наслідок, зараз усі ведуть різний спосіб життя. То були хороші часи, і я сподіваюсь, що колись ми повторимо щось подібне.

— Не так давно певного розголосу набула стаття Данила Ільницького (львів’янина, до речі), який закидав молодим поетам неінтелектуальність, небажання цікавитись наукою, літературознавством. І навпаки: літературознавці, вчені не цікавляться, мовляв, живою сучасною літературою. Погоджуєшся з такою думкою чи ні?
— Я вважаю, кожен мусить займатись своєю справою. І це зовсім не означає, що мені не цікава наука й літературознавство. Взагалі, один з моїх улюблених девізів – «Я пізнаю, отже я існую». Навпаки, мені здається, що чим більше років за спиною, тим зростає інтерес до науки. Ну, а щодо відносин літературознавства і сучасної літератури мені видається, що прірва існує ось уже 10–15 років. І це, на мою думку, сталося через зубожіння нашої системи освіти. Я думаю, в цьому сенсі ми перебуваємо на рівні кінця 1980-х. Якісь зміни відбуваються, але кардинальних реформ у підході до освіти немає. Наші університети випускають море пригнічених системою людей, які розчиняються в морі безробіття. Тому й формується така більшість у суспільстві, для яких літературознавство і поезія стає чимось на кшталт собаки з трьома головами. Це незрозуміло і нецікаво навіть для тих, хто мав би цим цікавитись. Але, зрештою, за сучасних українських умов з 20 літературознавців і 20 поетів після 30 років залишається 5 на 5. І саме вони цікавляться одне одним.

— Ви досить давно виступаєте разом з Іздриком у музично-літературному проекті DRUMТИАТР, розкажич читачам «ЛітАкценту» детальніше про це?
— Це проект, який народжувався як літературний, а став музичним. І це добре, що не відбулось навпаки, адже музика дає можливість доступніше і гучніше висловлювати те, що хочеш сказати. DRUMТИАТР відрізняється від інших проектів тим, що ми не просто читаємо, а ще й самі пишемо та виконуємо музику й тексти. У цьому є велика відповідальність, бо часто з нами грають різні музиканти, проте більшість оцінює наш продукт добре і з азартом.

— Ти – програмний директор літературного фестивалю в рамках львівського Форуму видавців. Можеш поділитися якимись конкретними планами на наступний літфест? Чи відомі вже якісь особливі гості, нові локації, щось іще цікаве?
— Наступного року Форум буде святкувати 20-річчя. І власне фестиваль, як старший син Форуму буде активно святкувати і тішити великою кількістю цікавостей і різноманіттям. Головною темою фестивалю буде «Жінка» у глобальній множині значень і алюзій. Це зумовлено тим, що у 2013 році маємо ювілеї двох визначних українських письменниць – Ольги Кобилянської і Марка Вовчка. У нас є кілька профільних фестивалів-проектів: передусім це ТРАНСЛІТ і КОНТЕКСТ, які будуть продовжуватися у свої вузькопрофільних нішах – перекладі й літературному менеджментів. Ми плануємо розширити програму до 8 днів і трохи розосередити події і учасників. Про все інше – наразі промовчу, але думаю що ближчим часом ми почнемо відкривати завісу всього, що буде в вересні у Львові.

 

Григорій Семенчук

— А літфест-2012 був вдалішим за попередні, чи навпаки?
— Організаторові важко судити про свою подію. Проте завжди дослухаюся до критики, тому фестиваль прогресує, бо слухає. З кожним роком у нас дедалі більше охочих виступити й усе більше людей приходять на це подивитися. За нашими оцінками, цього року було до 12-ти тисяч відвідувачів. По-друге, ми інтегруємо літературу в міське середовище — і це помітно. Тому дружимо з багатьма львів’янами, які допомагають провести це свято. З кожним роком їх також стає все більше — і це безумовний позитив.

— Було оголошено ініціативу, щоб Форум видавців у 2013 році пройшов під патронатом Януковича. Дехто навіть погрожував його в такому випадку проігнорувати. Щось конкретне про це відомо?
— Ми жартуємо, що насправді думки про Форум зароджувалися ще при Горбачові, а потім був Кравчук, Кучма, Ющенко та Янукович. Отже, за 5-ох президентів їхня увага до Форуму завершувалася виключно на пафосних промовах раз у рік, під час відкриття Форуму. Наразі після вересневих заяв жодних інших рухів не було.

— Дехто з відвідувачів і учасників літературного фестивалю скаржаться, що з кожним роком стає все більше накладок і збігів акцій, читань і презентацій – часом водночас відбувається з десяток імпрез, зокрема й за участі тих самих авторів. З іншого боку, якщо істотно порізати кількість заходів, фестиваль може втратити масштаб. Чи бачиш ти можливість і потребу розв’язати якось цю дилему?
— Ми отримуємо надто багато заявок на участь у фестивалі. Уяви собі, що близько чверті ми відхиляємо. Щодо письменників, то дуже часто затребуваність їхньої персони є надзвичайно великою, а термін перебування на фестивалі – закоротким, тому трапляються накладки. Проте минулого фестивалю ми тестували спеціальну комп’ютерну програму, що мінімізує накладки у графіку учасників. А от відвідувачі мусять обирати — і це, як на мене, непогано. Наша програма велика й різноманітна, тому в будь-яких комбінаціях культурний досвід гарантовано.

— Чи можливо в якомусь іще місті країни проводити літературно-книжкову тусовку, співмірну масштабами й значенням із львівським Форумом?
— Можливо. Я думаю що у Харкові, Одесі чи Донецьку. У Києві вже є заходи з хорошими амбіціями. Головне, щоб до цього був правильний підхід і концепція. Тут можна повторити, що на свій успіх команда Форуму працює от уже 20 років.

— Розкажи про нещодавню презентацію української літератури у Франції в Коньяку, на книжковому ярмарку, де був присутній Форум і ти зокрема.
— Мене запрошував фестиваль у Коньяку й українські організатори поїздки з метою знайомства з тамтешніми письменниками і організаторами фестивалю, фокусною темою якого щороку виступає якась інша країна. Цьогоріч головним гостем Коньяку була Україна. Туди поїхало багато відомих українських письменників, кілька видавців ілюстратора Катя Білетіна і музикант Тарас Компаніченко. Був шалено теплий прийом, зворушлива атмосфера фестивалю, і велика цікавість до України. Загалом, фестиваль відбувається в небагатьох локаціях і його відвідувачі – публіка від 30. Особисто для мене було корисно, побачити щось абсолютно інше від того що відбувається в Україні, і загалом – на високому рівні.

— Над чим зараз працюєш?
— Ми, здається, повністю дозріли до зведення й запису альбому з DRUMТИАТРОМ. Тому найближчим часом будемо активно працювати в цьому напрямі.

Спілкувався Олег Коцарев

Усі фото — з блогу Григорія Семенчука

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".