Документальне фентезі Ренсома Ріггса

Ренсом Ріггс. Дім дивних дітей / Пер. з англ. — Харків: КСД, 2013

Інколи й досі, як у дитинстві, при виборі книжок перевагу надаю саме добре ілюстрованим. Хоча може здаватися, що художники годують читача готовими візуальними образами, ілюстрації для мене – невід’ємний елемент книжки, особливо дитячої. А фотографії відповідно – найпотужніший інформативний засіб. Можливо, ви скажете, що я – візуал за сприйняттям, і це моя власна рецепція. Проте погодьтеся, без світлин документалістика втратила би половину аргументів і фактів.

А про що нам можуть розповісти справжні документальні фотографії в дитячому фентезі? Про це можна дізнатися у книжці американського письменника Ренсома Ріггза «Дім дивних дітей».

Як правило, ілюстрації створюють (а фотографії підбирають) до книги чи хоча б до певного ідейного задуму, а не навпаки. «Дім дивних дітей», як запевняє автор, постав на основі архіву колекційних фотографій, більшість із яких настільки давні, що не можна встановити, ані кого на них зображено, ані хто був фотографом. Книга американського письменника вміщує 45 таких старовинних чорно-білих фото. Багато з них виглядають досить дивно, або навіть справляють доволі моторошне враження. Наприклад, фото — розміщене на обкладинці — де дівчинка висить над землею, чи підліток підіймає кам’яну брилу. Якщо вірити автору, що світлини автентичні, дивуєшся, як вони з’явилися в «до-фотошопну» епоху. Врешті, може, це одна з ознак «документального фентезі» — артефакти незбагненного сумнівам у своїй непідробності не підлягають…

Фото в книзі не лише зображують персонажів розповіді, а й слугують певними підказками в тексті для головного героя та читача. Саме фотографії вказують на те, що напівказкові розповіді засновані на реальних життєвих фактах, свідчать як докази для персонажів у реалістичності неймовірного та допомагають знайти точки перетину між минулим та майбутнім в умовах подорожей у часі. Цікаво, чому для опису колекційних зображень, Ренсом Ріггс вибрав саме дитячу фантастичну повість. Доволі похмурі чорно-білі фото жанрово цілком би вписалися у роман-триллер для дорослих. Можливо, це був режисерський хід (Ріггс також знімає фільми) або якийсь прийом кінопоетики – адже попри це, сюжет заряджений життєствердністю, а кінець історії, хоча він із відкритим фіналом, можна цілком розцінювати як хеппі-енд.

У книгарнях «Будинок» жахаються ставити на полиці з кольоровою дитячою літературою. Жанр «дитячих страшилок» на нашому книжковому ринку непопулярний. Українські автори не поспішають адаптувати для дітлахів сюжети Едгара По. Серед перекладної літератури у цьому контексті можна хіба згадати Стефані Майєр з її вампірськими сагами та Сьюзен Коллінз із фантастичною антиутопійною трилогією – однак вони призначені для значно старшої підліткової аудиторії. «Дім», порівняно, апелює все-таки до читачів молодшого та середнього шкільного віку – принаймні, їх можуть налякати не лише ілюстрації, а й сама історія.

Зрештою, використання документальних фото, а про те, що вони справжні письменник зазначає у післямові, більше пасувало би для наукової фантастики, аніж дитячого фентезі з часовими вимірами та потворами-порожняками. Тому виникає враження, що фентезі Ріггса – це всього лиш опис дитячих страхів автора. Особливо, якщо детальніше проаналізувати певні біографічні відомості. Зокрема, Ренсом народився на старій 200-літній фермі Мериленду та виховувався у школі для обдарованих дітей. Зрозуміло, що образи «дивних» дітей із чудернацькими талантами – літати, утворювати світлові кулі, вирощувати рослини від одного дотику, оживляти людей – йому вдалися досить переконливо.

Окрім «Дому», Ріггс написав ще одну книжку, на створення якої його також надихнули світлини – «Фотографії, які розмовляють» (Talking Pictures). А придатний для того «Дім дивних дітей» планують екранізувати. Тепер уже світлини стануть приводом ще й до створення кіносценарію, а власне кіносценарій – до ще більшого визнання автора та комерційного успіху книжки. Адже за зйомки узявся сам Тім Бертон – майстер містичного кіно й усіляких «страшилок».

Екранізація – це надійний спосіб зробити книжку культовою. Такого ефекту марно сподіватися від сентиментальних мікроісторій та популярних сюжетів. Добре впізнаваний читачу мотив обдарованих дітей із магічними здібностями, дає можливість ще раз пережити пригоди гаріпотеріани (поки Джоан Роулінг бавиться дорослими романами). Однак, якщо там усе відбувалося за магічними правилами, у книжці Ріггса зображуване переноситься у жорстоку реальність, ще й у часи Другої світової. До масових чи, так би мовити, «голлівудських» прийомчиків письменника також можна зарахувати спекулювання любовною сюжетною лінією, хай навіть вона така інфантильна, як усі шкільні захоплення. Але й тут не все по-дитячому просто, історія стосунків обдарованих юнака і дівчини розвивається за усіма законами мелодраматичності. Вона закохується в нього з першого погляду, у думках згадуючи його дідуся, якого колись любила і на якого він дуже схожий.

Війна, кохання, смерть, влада – у книжці переплітається так багато мотивів і тем, які лякають навіть дорослих читачів. Попри містичний контекст із  потворами-порожняками, які прагнуть захопити світ і від яких утікають «дивні діти» Ріггса, паралельно існує не менш жахлива реальність із фашистами, які усе життя переслідували дідуся Портмана. Про існування двох реальностей, які паралельно співіснують не лише в голові шизофренічного діда, головний герой Джейкоб дізнається з листів, які знаходить по цей і по той бік. Епістолярні вставки поряд із фотографіями – вагомий елемент роману. До того ж – він також додає документальності оповіді та «виправдовує» божевільних — діда та його внука, які володіли надзвичайними здібностями і могли бачити порожняків та переноситися в минуле. Щоб розкрити таємницю дідуся, який загинув за незвичних обставин та залишив онуку кілька листів та фотографій, Джейкоб вирушає на закинутий ірландський острів. Там він потрапляє у дитячий притулок часів Другої світової,  знайомиться із друзями дитинства свого дідуся і, врешті, й сам знаходить нових приятелів і кохання. Хоча інша реальність, у минулому, сповнена небезпек, Джейкоб вирішує залишитися. А з сучасністю прощається у листі, відправляючи останню звістку до своїх батьків.

Отак, придивившись спочатку до фотографій, а вже потім — до сюжету, спробували розглянути химерний роман «Дім дивних дітей» – цікавий передусім жанрово та візуально. Як виглядатиме екранізована версія документального фентезі?  Можливо, скоро побачимо в прокаті.