Катерина Калитко: «Поняття внутрішньої еміграції, думаю, знайоме багатьом українцям»

Про письменницю й перекладача Катерину Калитко нам відомо не так і багато. Як правило, те, що Катя сама дозволяє про себе знати: народилася 1982 року у Вінниці; журналіст за фахом; лауреат численних літературних конкурсів, авторка чотирьох поетичних збірок та однієї прозової. По-справжньому «горить» Балканами. Захоплена читачка Джорджа Мартіна, має блоґ і сторінку на Facebook, де викладає власні вірші й апробовує переклади. Інколи здається, що Катя — невловима, та «ЛітАкцентові» вдалося вловити її на часинку й розпитати про те, чого не знайдеш у її біографії.

— Катю, у твоєму профілі в ЖЖ зазначено місцезнаходження «уявне Сараєво». Часом і справді складається враження, що ти — іноземка, принаймні іммігрантка. Начебто ти більше «там», ніж «тут». Із чого почалося твоє захоплення Боснією?
— Мене останнім часом часто трактують як іноземку. То якийсь акцент у мене цікавий, то манери нетутешні. Спершу це травмувало, але потім усвідомила переваги такого статусу: іноземець найчастіше проживає простір, у якому опиняється, гостріше, концентрованіше й глибше за тубільця, який найчастіше просто ковзає повсякденними стежками. Розкіш гострого сприйняття я можу дозволити собі в кількох краях одночасно, а це збагачує. І не означає втрати власної країни, навпаки — маю завжди свіжий погляд на неї.
Що ж стосується Боснії, то вона зі мною буквально-таки сталася. Балкани цікавили мене завжди, ще зі школи, мову я свого часу отримала в подарунок від її носія, прекрасної людини. Це дало змогу дізнаватися більше, ніж дозволяли доступні нам джерела, здебільшого попередньо перетравлені росіянами. І в один прекрасний момент серед усього балканського розмаїття на перший план виступила Боснія, дозволивши мені зазирнути вглиб. Відтоді ношу її в собі, років із десять. А вже куди пізніше з’явилися певні приватні зв’язки з країною. Такі речі взагалі-то складно пояснити. Наприклад, на світі є безліч морів, усі вони по-своєму прекрасні, але Середземне — цивілізаційне, і європеєць, який побачить і почує його, вже не буде таким, як раніше. Так і тут. Зрідка трапляється, що маленька примітка на марґінесах буває не менш цікавою й цінною, ніж ціла сторінка. Саме такою приміткою Боснія є для європейської історії. У моєму «боснолюбстві» багато всього: від певної донкіхотської боротьби зі стереотипами до переглядання оптики, через яку дивлюся на власну країну та її історію. Не стримаюся й процитую гаряче любленого Міленка Єрговича, який писав: «Слово «Сараєво» — таке ж, як слово «Кордова», слово «Гранада» чи слово «Лісабон». До цих слів не можна бути байдужим». Була ще колись відома пісня на слова Міхаїла Свєтлова про українського хлопця, котрий носився полями громадянської зі словами «Гренада, Гренада, Гренада моя!» — оце воно. Для мене Сараєво стало точкою опори, щоб перевернути світ. І тому воно передовсім внутрішнє — завжди всередині мене було, просто вчасно озвалося.

— Я також вірю, що найважливіші речі в нашому житті приходять до нас самі, саме «стаються»… А скажи, чи могла би ти зважитися на еміграцію? Якщо так, то в якій країні воліла б жити, якщо ні, то що тебе тримає тут?
— Донедавна думала, що завжди відповідатиму «ні». А нещодавно зрозуміла, що Україна в мене вже також внутрішня, із зовнішнього світу її поступово витискають. Поняття внутрішньої еміграції, думаю, знайоме багатьом українцям. Тому, хоч би де я опинилася, моя країна залишиться зі мною. А якби їхала — то їхала б, звісно, на Балкани, вони мені дуже близькі і в той же час достатньо вимогливі, щоби постійно тримати в тонусі, пропонувати нові виклики й не дозволити мозкові запливати жирком. Або ще могла би поїхати в Іспанію, вона мені теж близька за світовідчуттям, хоча й дещо по-іншому. Тримає ж тут дещо болісна прив’язаність до ландшафтів, дерев за вікном, лунких міських підворіть. Для мене, наприклад, страшенно важливо щороку бачити, як цвіте, згодом плодоносить, потім скидає листя і вкривається снігом алича, посаджена моїм дідом.

— Тема ландшафтів, як і тема пам’яті, заслуговує на окрему розмову. Інколи мені здається, що це як світлини, тільки простір іще міцніше пам’ятає… Ти уважна до дрібниць, а значить маєш добру пам’ять, волієш пам’ятати. Що ти робиш, аби не забувати?
— Маєш рацію, простір пам’ятає дуже міцно. Він може породжувати фантомні болі, коли зникає якась його частина, і тамувати їх, коли порожнеча заповнюється чимсь новим. Мені, наприклад, завжди боляче згадувати всі зниклі старі будинки та зрізані в околицях моєї домівки міські дерева. Я ніби той толкінівський ент, який знав їх від насінини й паростка, пам’ятає, якими вони були й прагне за них помститися. А щоби пам’ятати — нічого спеціального не роблю, принаймні поки що. Так склалося, що завжди мала добру пам’ять. Страхітливо добру, можна сказати. Колись мимоволі зіскановувала всі прочитані тексти, навіть ті, що не подобалися, і могла потім цитувати з пам’яті навіть великі прозові шматки. Тепер текстів щодень більше, тому вони вже так не запам’ятовуються. Але різні історії чи ситуації завжди пам’ятаються об’ємно, зі звуками, запахами, тактильними відчуттями, найменшими дрібницями. Часом доводиться робити вольове зусилля, якщо доводиться викреслити щось зі свого досвіду, бо воно пускає корені в цілий пласт спогадів.

— Хочу ще запитати про твої переклади. Ти перекладаєш із балканських мов. Чула, що навіть готуєш антологію боснійської малої прози (про багатьох авторів, які мають увійти до цієї антології, читачі можуть дізнатися зі статті «Прокляття маленьких літератур» на «ЛітАкценті»). Чим боснійські письменники можуть бути цікаві українському читачеві? Чи може він вловити якісь типологічні зв’язки? Що він відкриє для себе нового, чого ще не читав і не бачив?
— Антологію я поки що відклала на майбутнє, але працюю над окремими книжками кількох боснійських авторів. У них є дуже містке слово «сензібілітет», такий собі чуттєвий менталітет — отим передовсім і можуть бути цікаві. Прекрасно, що національну психологію там найкраще описує поезія і музика, севда — як блюз, морна чи фадо у більш відомих нам випадках.

У нас із Боснією різний досвід здобуття незалежності й життя із нею, але багато в чому подібні «історії хвороби» до цього моменту. Вражаючою є національна свідомість, ідентичність маленької країни, яка бореться за себе, пасіонарність, зрештою, і це той приклад, до якого варто придивитися пильніше. Мене ще захоплює їхній спосіб говорити про війну та її наслідки, про всі ці жахливі речі — це найкраще свідчення того, що література після Освенцима все ще існує. Боснія, попри все пережите — це ще й приклад толерантності, сплав культур, етносів та релігій, колишній мистецький центр Югославії, який оклигує після важкої травми. На моє глибоке переконання, нині там сформувалася потужна література абсолютно світового рівня, якій лише «маленька мова» заважає вповні заявити про себе.

— На твою думку, українська мова й література — «маленькі»?
— Залежить від кута зору. Із перспективи моїх знайомих боснійців Україна — «далека гігантська країна». Певна річ, у такій країні нічого малого нема (усміхається).  А от із погляду «великого світу», мабуть, усе виглядає дещо інакше. Тут ідеться насамперед про теми, розроблювану проблематику, хоча й кількість адекватних носіїв української мови теж змушує замислитися. Але, якщо йти за класичною характеристикою Дельоза і Гваттарі, справа у детериторіалізації мови, в тому, що в нашій літературі усе — так чи інакше політика, а найцікавіші речі творяться на маргінесах. Я щиро вірю, наприклад, що справжній світовий український бестселер зможе написати кримський татарин чи гагауз, українською мовою — велику історію малої спільноти, яка буде так само нашою. Тому моя відповідь — радше так.

— За тобою-текстом цікаво спостерігати, за т. зв. «творчою еволюцією», за зміною метафор і мотивів, за зміною мови, врешті-решт. Ти багато пишеш і твої тексти неважко знайти: на перший запит по імені Google видає лінк на блоґ, у якому зібрано багато віршів і перекладів Катерини Калитко. Водночас «упіймати» тебе «живу», поза мережею, досить складно: таке враження, що ти про все знаєш, але сама тримаєшся «в тіні». Скажи, чому так, чому ти обрала для себе позицію спостерігача в літературі?
— Ну, я не можу назвати себе геть чистим спостерігачем, просто дуже й дуже дозую свою участь. Це відбувається із внутрішньої потреби. У певний момент виникло бажання дистанціюватися, взяти паузу, прислухатися до внутрішнього голосу. Якийсь час я вкрай мало писала, але пауза дозволила мені відчути й випробувати новий голос. Оскільки я перфекціонст, задоволена собою буваю дуже й дуже рідко, але тепер мені подобається те, що роблю.

А от певні тенденції та явища в актуальному літпроцесі здавалися і здаються мені часом дивними, часом несимпатичними. До дечого просто не хочеться доторкатися. Спостерігати цікавіше: в останні кілька років я чітко бачила, як «розшаровуються рідини», як справджуються ті чи інші мої прогнози. І ще я думаю, що публічність чи не-публічність не так багато вирішує насправді: лушпиння колись та й облазить, а якщо є текст, який еволюціонує, то він і залишиться (усміхається).

— Знаю, що ти вчилася на журналіста. Чи й досі маєш із цим справу? Якщо так, то якою мірою, якщо ж ні, то чому ти покинула журналістику?
— Я, так би мовити, пішла з великої журналістики, тобто вирішила не робити кар’єру в цій галузі. Теж із внутрішньої потреби. Зрештою, для мене первинною є література, і журналістика не те щоб суперечить їй, але дещо збиває ритм. А ритм дуже важливий, коли біжиш довгу дистанцію.
У той же час, я не зовсім покинула — досі бавлюся публіцистикою, що дозволяє мені існувати в цілком комфортному режимі фрілансера.

— У твоїх текстах відчитується дуже серйозний, глибокий поет. Поет, який, здається, навіть не дозволяє собі сміятися… Утім, в одному з твоїх більш ранніх віршів натрапляю на рядки: «Кому яке власне діло / допоки мою біографію / не друкують в підручниках / я маю право на дурниці». Поділишся, які дурниці ти собі нині дозволяєш? У літературі, спілкуванні чи в побуті.
— Ти знаєш, я тією серйозністю із дитинства всіх лякала. Дорослі дяді й тьоті, які бралися публікувати мої перші підліткові добірки, казали: «Дівчинко, що ти пишеш? Напиши ліпше про зайчика, про квіточку!» (сміється).  Насправді сміятись я люблю, але, крім того, я іронік та скептик, тому кожен мій оптимізм на дні має гірчинку. Зрештою, полотна Рембрандта не стають менш прекрасними та живими через те, що на них багато темних кольорів. Знаючи, що один лише чорний може мати сотню відтінків, ніколи не вважатимеш світ однотонним.

Із дурницями — це як в анекдоті, коли є що згадати, але нічого внукам розповісти (всміхається).  Близькі люди вважають мене веселою, і я справді здатна дуріти в усі доступні способи. Головне, що собі дозволяю, — бути вільною від соціальних стереотипів, робити не те, чого від мене очікують, а те, чого прагнеться, не боятися. Виходить, дозволяю собі щастя.

— У мене інколи виникає відчуття, ніби для того, щоби щось описати, мені потрібно висловити це, скажімо, в малюнку… Ти нещодавно говорила, що хотіла б писати музику. Мені це нагадало романтичну мрію про синкретизм у мистецтві… Що б ти хотіла висловити в музиці?
— Туск, який не вміщається у слова. Щось величезне, яке тягнеться повільно, формує тебе зсередини, роздирає. Відчуття втраченої домівки, яку ціле життя шукаєш, навіть не знаючи, де вона. Захват і страх польоту. Любов і ніжність, від якої без музики можна тільки плакати.

— Попереднє зауваження про музику я вичитала в тебе на «Фейсбуці». Здається, ти досить активно присутня в медійному просторі; здається, тобі там зручно й затишно, та й твої найсвіжіші тексти завжди можна почитати у блозі kkateryna.wordpress.com… Як тобі зручніше спілкуватися з читачем — «інтимно», через книжку паперову чи в інтернеті, де є можливість безпосереднього коментування?
— Соціальні мережі — чудовий інструмент для соціопата, який бажає час від часу визирати з нірки. Завдяки тому ж «Фейсбуку» сьогодні можна спокійно вирощувати капусту у провінції та не втрачати зв’язку із великим світом. Крім того, тут працює еґокастинґ — легко створити для спілкування середовище друзів та однодумців, із якими справді зручно й затишно. Довгий час я не викладала текстів у мережу, а потім всередині мене зненацька дуже легко помер ретроград.  Нині я вважаю, що це класно: є можливість прямого енергетичного обміну з тими, хто тебе читає, текст швидше віддаляється від тебе, тож ти критичніше оцінюєш його, щось обтесуєш, шліфуєш, можеш формувати свою аудиторію — той-таки еґокастинґ працює. Книжка — то вже ніби якийсь етапний продукт.

Розмовляла Ольга Купріян

Ольга Купріян

Народилася 1988 року на Київщині. Закінчила національний університет «Києво-Могилянська академія». Авторка численних статей, оглядів і рецензій для журналів «Однокласник», «Український журнал», «Критика», «Барабука» видання «Друг читача», сайту «Великий Їжак» тощо. Авторка книжки для підлітків «Солодкі поцілунки»