Чотири години Оксани Забужко на тлі ХХ ст. (ФОТО)

Казковий сніг, що випав у Києві 9 лютого, налаштовував на очікування чогось незвичного. Важко сказати, чи всі, хто на нього чекав, знайшли його, проте ті, хто прийшли на презентацію книжки «З мапи книг і людей» Оксани Забужко до культурного центру «Майстер-клас», точно отримали вельми несподіваний формат імпрези. Оксана Забужко і «Meridian Czernowitz» представили чотиригодинне дійство з читаннями й обговореннями книжки, автографами, музикою, декламацією та різноманітними відеороликами.

Оксана Забужко

А розпочалося все з відкриття виставки Ростислава Лужецького «Образ і документ. З мапи художника», який ілюстрував цю книжку. Виставка – доволі камерна, в ній поєднано картини та фотографії медитативного характеру, й хоча сам художник вважає, що експозицію створено за аналогією з книжкою (документ або факт виводить на його образну рефлексію), в плані емоційному та ритмічному краще було би сказати, що він урівноважує рвучкість дискурсу письменниці.

Концепція вечора була така. На своїй сторінці в соціальній мережі Facebook Забужко запропонувала читачам проголосувати, які саме есеї «З мапи книг і людей» викликали в них найбільше роздумів чи сумнівів, найбільш сподобалися чи, навпаки, видалися якнайсуперечливішими. П’ять текстів, що набрали найбільше голосів, стали «героями» презентації. До кожного з них організатори добрали відеоролик та умовного експерта, котрий би прокоментував текст. Поза тим, звичайно, не залишала свої твори без супровідних промов і сама авторка.

Юрій Макаров та Оксана Забужко

«На відміну від багатьох інших презентацій, це не зустріч із зовсім незнайомою книжкою, а обговорення вже більш-менш знаного тексту, що вийшов друком кілька місяців тому», — обґрунтував ідею заходу його ведучиий Юрій Макаров.

Після виступу гурту «Сестри Тельнюк» — дуже експресивне виконання двох пісень на вірші Забужко у віолончельному супроводі – почали з есею, що викликав найбільший резонанс: «Планета Полин: Довженко – Тарковський – фон Трієр, або Дискурс нового жаху». Цей текст, звичайно, наштовхнув на рефлексії про виживання людства на тлі атомних катастроф. Найбільше про це говорив Вадим Скуратівський. Власне, його виступ меншою мірою торкався книжки Забужко, а більшою – небезпеки ядерної енергетики та ядерної зброї.

Сестри Тельнюк

«Нагадаю, ще хорват Бошкович у XVІІІ столітті та Новаліс у ХІХ ст. попереджали людство про небезпеку насильства над матерією, над її атомною структурою. І що ж? Людство не почуло, і нині всерйоз доводиться міркувати над тим, виживе цивілізація чи ні».

Ця тематика свого часу була досить важлива для шістдесятників, за елемент власної ідентичності її мали ті українські письменники та інші творці культури, кого часто називають «Постчорнобильським поколінням» (або Чорнобильським). Хоча, за зізнанням Забужко, знайти потрібні слова з приводу Чорнобиля було надзвичайно важко – зрештою, це був абсолютно новий досвід. Шкода, що не було озвучено думок на тему, чому в пізніших текстах і візіях української культури (особливо в авторів молодших поколінь) чорнобильська та взагалі атомна тематика посідає так мало місця…

Ліворуч — директор видавництво «Книги–ХХІ» Василь Дроняк

Другим важливим смисловим блоком вечора стало питання жіночої тожсамості й жіночого голосу в мистецтві. Це був і другий есей – «Катерина, або Філософія мовчазного бунту», присвячений художниці Катерині Білокур.

«Людина, яка була водночас генієм і кріпаком, – так схарактеризувала її Оксана Забужко. – Емблематична постать української культури ХХ ст., приблизно, як Тарас Шевченко був емблематичним для століття ХІХ».

Засновник фестивалю Meridian Czernowitz Святослав Померанцев

Присутні переглянули уривок зі зворушливого фільма Ольги Самолевської «Катерина Білокур. Послання» із цитатами її знаменитих листів. А гендерне питання розвинула Віра Агеєва: «У Вірджинії Вулф є фантазія на тему геніальної сестри Вільяма Шекспіра – як би склалася доля цієї людини, коли б вона існувала. І знаєте, її гіпотетична доля дуже нагадує долю Катерини Білокур, відкинутої, незрозумілої, злиденної. Важко повірити, що Білокур була сучасницею Пікассо, що вона жила в середині ХХ ст. і творила в тій культурі, в якій уже була, наприклад, Леся Українка чи Ольга Кобилянська. Напевно, Катерина Білокур стала живим свідченням того, як радянізація відкинула нашу країну (і зокрема життя та можливості жінки-митця) в домодерні часи».

Віра Агеєва

Віра Агеєва також нагадала, яку важливу роль у 1990-х роках відіграла творчість Оксани Забужко в самоусвідомленні українських жінок із освічених кіл. Відтак, і нинішня книжка, на її думку – «свідчення про наш час, сказане жінкою».

Третім ключовим сюжетом презентації стала національна пам’ять. Найбільш виразно вона оприявилася в есеях, присвячених Соломії Павличко, Юрію Покальчуку та Леоніду Плющу. Перегляд відеозаписів із їхніми інтерв’ю та розповіді про них, прослуховування двох віршів з аудіо-диска Покальчука, виданого «Останньою Барикадою» — все це залишало чітке відчуття необхідності запам’ятовування та збереження спадщини цих людей, яка стає все віддаленішою від українського простору, в одних випадках через смерть, в інших через еміграцію героїв або через загальні амнезійні настрої. Про не лише українську, а й загальносвітову тенденцію втрати пам’яті, до речі, говорив філософ Володимир Єрмоленко. А поет Ігор Померанцев у своєму записаному скайп-виступі взагалі назвав Оксану Забужко з її останніми книжками «ткачихою-ударницею», котра «тче національну пам’ять».

Євген Сверстюк

Виступ самого Леоніда Плюща, також записаний через скайп, був досить тривалий – Плющ то опонував певним тезам Оксани Забужко, то захоплювався її вмінням доводити речі неочевидні.

Останнім із запрошених гостей до слова вийшов Євген Сверстюк, проанонсований Оксаною Забужко словами зі свого ж есею про те, що Сверстюк для неї – й досі дядя Женя, котрий колись подарував їй книжку про Вінні-Пуха.

«Я вже й не згадаю, що саме й коли дарував, — відповів він, — але до сьогодні соромлюся того випадку, коли не здогадався подарувати одній дитині мильні бульбашки, котрі їй так сподобалися.

Знаний дисидент і правозахисник поставив книжку «З мапи книг і людей» в одну «хвилю» з кількома нещодавніми виданнями мемуарів шістдесятників: «Той брак пам’яті, її загроженість, про що тут неодноразово говорилося, сьогодні відчуває багато хто. Саме тому з’явилися спогади Ірини Жиленко, Раїси Мороз, Миколи Плахотнюка… Тому ж вийшла книжка Оксани Забужко, яка справді змальовує епоху, дає певний портрет культурним і не лише культурним подіям головно ХХ ст.»

Авторка також прочитала кілька записок із запитаннями з залу. Серед них було й таке: «У чиїй мапі книг і людей ви хотіли би бути на першому місці?» Відповідь на це не найзмістовніше питання була нехарактерною для того образу Забужко, що його змальовують деякі стереотипи: «Хіба що в коханого чоловіка. Не знаю…»

А на останок Оксана Забужко прочитала повністю есей «Повернення до Ґрацу» та роздала всім охочим свої автографи.

Серед присутніх нарікання викликала довжина й масштаб презентації. Додатковим аргументом тут було те, що тексти з книжки переважно вже друкувалися в українській періодиці, й тому розмах презентації вийшов уже ледь не більшим за саме видання.

Та з іншого боку, хіба не добре, що цей вечір постав як альтернатива дуже епізодичним і стрімким «форматним» видовищам? Чимало побаченого і почутого цікавого матеріалу, цікавих людей, гадаю, для багатьох компенсували затрату часу. Саме тому більшість публіки таки досиділа до кінця. А ще хочеться сподіватися, що невипадково, не без наслідків відвідали й добули весь вечір деякі політичні опозиційні діячі, як-от Микола Княжицький, Олесь Доній і В’ячеслав Кириленко.

Усі фото Олени Ткач

Читайте також:

Юлія Кропив’янська. Карта скарбів (рецензія на книгу Оксани Забужко «З мапи книг і людей»

 

 

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".