Хто для тебе Едіт Піаф?

Бурке, Керолін. Не шкодую…Життя Едіт Піаф. – Київ: Темпора, 2012

Ім’я Едіт Піаф давно вже більше, ніж історія. Це трохи символ, трохи легенда, трохи здогади. У вірші сучасної московської поетеси Віри Полозкової «Бернард пишет Эстер…», «светский плешивый лев» розповідає дівчинці, красивій, як банші, про своє життя: «Доход, финансы и аудит, / Джип с водителем, из колонок поет Эдит, / Скидка тридцать процентов в любимом баре, / Но наливают всегда в кредит, / А ты смотришь – и словно Бог мне в глаза глядит». І читач уже нібито знає: Едіт — це щось дуже дороге й вишукане, «з тих часів», найкраще з вивірених історією, ознака смаку і статусу. І водночас влучає у підсвідомість ланцюжок нехитрих рим: аудит – Едит – кредит – глядит.  І це по-своєму символічно. То яка ж вона – Едіт Піаф?

Спробу відповісти на це питання репрезентувала команда видавництва «Темпора» перекладом із англійської (Олександр Стукало) книги австралійки Керолін Бурке «Не шкодую… Життя Едіт Піаф».

Насамперед хочеться визнати: авторка взялася за непросту справу. Про легендарну співачку написано вже понад два десятки книжок, знято три фільми – і це не рахуючи спогадів і біографій видатних постатей із кола її спілкування. У поясненні до бібліографії, дбайливо згрупованої за темами (близько сотні книжок і 28 періодичних видань) Керолін стисло характеризує більшість джерел і наголошує (додатково, адже книга містить окрему статтю подяк) на важливій ролі особистих спогадів і розмов із живими сучасниками Піаф: Жоржем Мустакі, Мішлен Дакс, Шарлем Дюмоном та іншими.

Керолін Бурке доброзичливо й послідовно розвінчує міфи довкола епізодів біографії Едіт Піаф. Отже, легенда французької, та загалом і світової культури народилася 19 грудня 1915 року в «столиці паризьких передмість» Бельвілі. Її батько, 34-річний Луї Гассіон, був акробатом, а на час народження доньки Едіт Джованни служив у війську, мати – 20-річна Анетта Джованна Майяр, за записом у метриці – «артистка ліричного жанру», виконувала на вулицях пісні з репертуару la chanson réaliste. 1918 року вона залишила дочку своїй матері та подалася в мандри Європою. Того ж року Луї Гассіон перевіз дівчинку до своєї матері в Берне. Матінка Тіна тримала невеличкий будинок терпимості, при якому дівчинці добре жилося до початку шкільного віку. Із семи років Едіт виступала на вулицях разом із батьком, який швидко зметикував, що крихітці з уже тоді чарівливим голосом городяни кидатимуть монети значно щедріше. Із 14 років юна співачка співала самостійно, заприятелювавши та замешкавши з  Сімоною (Момон) Берто. Загалом це – відомі факти, однак у висвітленні австралійської дослідниці вони набувають особливої ваги. Детально розбираючи всі найдрібніші закрути життєвої стежини майбутньої зірки, вона ретельно аналізує кожен як частину масштабної картини людської долі, вистежуючи переміни, наче повороти захопливого сюжету. У цьому робота Керолін Бурке нагадує «біографічні романи» Андре Моруа. Мабуть, шарм французького контексту зобов’язує. Із нею читач дізнається, що крім вуличної романтики, часом  надривної до жорстокості (чого вартий лишень епізод, коли Едіт віддається незнайомцеві за 10 франків, яких бракує на похорон дочки), були й будні робітниці молокозаводу, і зв’язки з монмартрськими бандитами, через які співачка не повернулася до чоловіка, коли той забрав у неї піврічну Сесіль. Письменниця уникає власних оцінок подій, наводячи натомість слова Момон Берто: «Ми були дітьми і просто про це забули» і самої Піаф, уже в останні роки життя: «Вона [дочка] там точно допомагає моєму янголові-охоронцю, бо йому доводиться багато працювати… Людям треба мати віру, бо, несучи нове життя в цей світ, ти одночасно підписуєш смертний вирок».

Співачці більше не судилося мати дітей, але важко сказати, яка частка материнського інстинкту була в тій силі, що рухала нею, примушуючи виводити на сцену й відкривати зірковий шлях своїм коханцям і друзям, перейматися долею родини Мішеля Сердана й рятувати мешканців концтабору. Символічно, що названа на честь героїні руху Опору часів Першої світової війни, Едіт Піаф гастролюючи в концтаборах під час Другої світової допомогла втекти 118 в’язням.

Але роман про Едіт Піаф – це не мелодрама й не поетизована хронологія. Це історія великого успіху і великої праці, історія великого горіння і великої втечі від себе. До певної міри артистку можна порівняти з іншою легендою вже наступної епохи – Стівом Джобсом. Попри те, що це «зірки» геть різних площин, у їхніх біографіях простежується чимало спільного. Обоє славилися своєю ексцентричністю й непередбачуваністю. Обоє вражали і надихали своїм перфекціонізмом і фаховим азартом. Едіт могла репетирувати одну й ту саму композицію до 3 ночі по 20 і більше разів поспіль – тримаючи всю команду включно з композитором доим, поки результат виконання повністю, від першої ноти до найменшого жесту, задовольняв її цілком. Зрештою, обоє здійснили переворот кожен у своїй сфері діяльності. Джобс запропонував нову якість продукту та інноваційний підхід до потреб споживача, Піаф вивела на світовий рівень нову манеру виконання і власні пісні-балади.  Обоє немовби і йшли вже второваним шляхом (Джобс не розробляв власноруч, лише генерував ідеї та спрямовував команду, Піаф виконувала пісні у вже відомому стилі «шансон» і вдосконалювала це виконання до безмежності), однак увійшли в історію як творці. Суттєва відмінність – Едіт постійно прагнула навчати і «запалювати зірки». Шарль Азнавур, Ів Монтан, Лео Ферре, Едді Костантен  – це лише деякі з імен, що з’явилися на французькій та світовій естраді завдяки їй. За словами одного з її коханих-протеже Жоржа Мустакі,  у співачки був дар «знати, як підживлювати творчість в інших людях».

Експресивна манера виконання Едіт Піаф, її на той час помежова емоційна розкутість знайшла своє продовження цілком несподівано – у французькому рок-н-ролі. Алжирська криза у Франції і раптове погіршення здоров’я співачки збіглися в часі. «У новому [1962] році головними темами для обговорень у Парижі були Едіт Піаф і Алжир. Де Ґолль підготував референдум щодо незалежності Алжиру попри повсюдний спротив, а в пресі з’явилася хоча б одна позитивна новина: Піаф воскресла, немов фенікс», — так окреслює ситуацію Керолін Бурке. Нова пісня Non, je ne regrette rien (No regrets) стала своєрідним гімном спротиву. Після поразки Путчу генералів, що мав на меті завадити відокремленню Алжиру, загін Іноземного легіону, відмовившись підтримати своїх очільників,  ішов до казарм співаючи саме її. Наприкінці того ж року «французький Елвіс» Джонні Геллідей  визнавав Едіт Піаф своїм зразком для наслідування. До слова: влада навіть заборонила кілька його концертів – рок-н-рол став для молоді способом бунту проти  участі у збройних діях в Алжирі.

Питання спадковості між епохою м’юзик-голів і сучасними напрямами рок-музики залишу для фахівців, однак назву деякі факти. У своїй творчості Едіт Піаф орієнтувалася на кращі здосягнення Біллі Голідей, Джуді Гарланд та інших виконавців джазу, блюзу і кантрі, напряму, охарактеризованого одним із виконавців, Гарлендом Говардом, як «три акорди і правдивість». Згодом усі ці напрями ляжуть в основу появи рок-н-ролу та рокабіллі.  Тим часом Едіт Піаф спалювала себе на сцені знаменуючи кінець епохи, за якою «далі був лише шоу-бізнес». Але Жак Нолі помилявся: слідом, усього за 5 років після передсмертного «воскресіння» Піаф у небі свотової культури пролетить метеором американська трійця: Джимі Гендрікс, Дженіс  Джоплін, Джим Морісон. Останні шаленці «білого блюзу» встигнуть спалахнути і догоріти ще швидше. Надривне «прожите», «вистраждане» виконання ще відлунюватиме в піснях радянських бардів і наслідувачів західного року. Але все це – вже геть інша історія.

Нам залишається Едіт Піаф. У своїй «Сповіді» вона писала про те, що у житті все зводиться до любові: «любові до суспільства, любові до праці, до улюблених речей, просто до любові між двома істотами». Слушно підхоплює її думку Керолін Бурке: «Щоб жити на повну силу, люди мусять знайти в собі любов, «відкрити її в собі». Цінність досвіду розумієш, дорого за нього заплативши й ділячись ним із кимось».

Наразі важко погодитися з літературним оглядачем  The New York Times Джеймсом  Гейвіном, який вважає, що «У книжці про артистку, яка гордо виказувала геть усе, толерантність Бурке може розчарувати». Радше навпаки – обережне ставлення письменниці до своєї героїні, намагання дати максимум інформації при мінімумі потрактувань витворює особливий світ, де читач сам розставляє акценти і визначає для себе – хто така, ця Едіт Піаф?

Юлія Джугастрянська

Народилася 1983 року на Вінниччині. Із 2001 року мешкає у Києві. Колишня студентка, а нині – аспірантка кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ імені Тараса Шевченка. Учасниця близько 20 наукових конференцій. Пише вірші, прозу і дисертацію. Авторка поетичної збірки «Сарматське коріння» (Вінниця:Тезис, 2001). Перекладачка з англійської