Ми, наші сусіди та мексиканська підсвідомість

Ігнасьйо Паділья

Українська тема або ж українські мотиви в еспаномовних літературах залишаються поки що майже неораним полем для нашого літературознавства, що пов’язано із загальним трохи більше, ніж зародковим, станом української еспаністики. Парадоксально-печально, але цікавим до цієї теми треба було би найперш звернутися ще до радянської книжки академіка Миколи Балашова «Испанская классическая драма в сравнительно-литературоведческом и текстологическом аспектах», де згадано драми еспанського Золотого Віку, в яких з’являлася фантастично далека Україна у зв’язку зі стосунками між Річчю Посполитою та Московією початку ХVII ст. Пам’ятаймо принагідно, що М.І. Балашов народився в Херсоні, до 17 років прожив в Україні й надалі в анкетах неодмінно вказував володіння українською мовою.

Можна познаходити поодинокі українські референції в еспанських письменників республіканського табору, які під час громадянської війни в Еспанії (і пізніше, будучи емігрантами за франкістького режиму) відвідували СРСР та потрапляли до України, як-от Мігель Ернандес, що, відвідавши Харків, присвятив йому поему «Місто-завод» (La fábrica-ciudad), так само, як і в латиноамериканських літераторів, найбільше кубинських, що симпатизували СРСР, наприклад, Самуель Фейхоо з віршем «На схилах Дніпра» (Фейхоо С. На схилах Дніпра // Збірка поетів Іспанії та Латинської Америки: Вибрані переклади Сергія Борщевського. – К.: Дніпро, 2006). Але в еспаномовній прозі минулого століття мені такі приклади невідомі. Тут насамперед треба шукати в країнах зі значною українською діаспорою, як-от Аргентіна  чи португаломовна Бразілія. Полякам у цьому якось більше щастило – польські референції в літературі еспаномовної Америки, і то в творах, тематично з Польщею не пов’язаних, це ціла тема.

Книга, якій присвячено теперішню публікацію, – мабуть, єдиний роман, написаний по-еспанському у ХХ ст., що безпосередньо стосується України. Зміст його набагато ширший і торкається заплутаної історичної долі Центрально-Східної Європи між двома світовими війнами, але українська сюжетна лінія проглядає чітко і, за задумом автора, має підкреслити загадковість та неоднозначність зображених ним історичних подій.

Мексиканець Ігнасьйо Паділья (Ignacio Padilla, нар. 1968 р.), здобув докторський ступінь в університеті Саламанки (Еспанія) і належить до покоління «креку» (crack) у мексиканській літературі кінця ХХ ст., яке прагне розриву з літературним каноном «нового латиноамериканського роману» (або ж літератури «буму»), з магічним реалізмом зокрема, ба навіть уникання латиноамериканської тематики. Як ущипливо зазначив А. Ортега Áвіла в статті у впливовій еспанській газеті «Ель Паїс», Паділья тішиться «більшою відомістю в Еспанії, ніж у Мексиці». Його роман «Амфітріон» був виданий солідним еспанським видавництвом «Еспаса Кальпе» та здобув премію «Прімавера» 2000 р. Паділья став першим з двох її лавреатів не еспанців від часу її заснування 1997 р. і до сьогодні. Фабула роману розвивається довкола припущення про створення в нацистській Німеччині групи двійників, які могли би заступити вищих функціонерів Райху, через що, на думку автора, під ім’ям Адольфа Айхмана в Ізраїлі було страчено іншу особу. Значна частина оповіді розгортається до початку Другої світової війни та пов’язана з Центрально-Східною Європою, Україною зокрема.

Роман був схвально зустрінутий багатьма читачами та літературними оглядачами, хоч не бракувало також і критичних голосів, як-от думка Х. де ла Фуенте: «Такий амбітний задум вимагає більшого піклування про читача та охайнішої композиції». Ще суворіше скритикував роман мексиканець Леонардо Таріфеньо, який закинув авторові «разючий брак оригінальності та стилю» в книзі, написаній «прозою заяложеною та порожньою, тою ж мірою надокучливою, що й холодною та невиразною».

З іншого боку, Х. де ла Фуенте зазначає, що покоління «креку» «звільнилося від усякого костумбризму, від будь-якого місцевого забарвлення, ба навіть від мексиканської оболонки письменника, аби явити роман, у якому лише дані про автора можуть виказати його національність». З цим твердженням дозволю собі не погодитися і нижче спробую вказати на глибинну мексиканськість тексту Падільї, цілком поділяючи, натомість, критику його стилю.

Крім того, є цікавим та до певної міри втішним побачити, щó, власне, знають у Мексиці про українців, про наше місце в центрально-східноєвропейському регіоні та про наші взаємини із сусідами. А таки ж уже щось знають, і прошу вибачити мені особисту згадку, – таке нам важливо усвідомлювати: у 2009 році при вході до Національного музею історії Мексики контролер запитав мене, певно звернувши увагу на мою європейську зовнішність: «Ви звідки до нас?» – «З України». – «О! З центру Європи!».

У романі насамперед привертає увагу цілковите розуміння автором наших незалежницьких прагнень та окремішності від росіян. Нижче я наводжу деякі цитати, які здаються мені показовими самі по собі, тому вважаю за доречне подати їх без зауваг:

«…його знов відіслали до Санкт-Петербурга, щоб нагородити за те як він змив кров’ю мою п’яні глузи над тими козаками, які й далі лишалися безглуздо вірними матінці-Росії та вперто заперечували, що ми завжди були расою найманців, позбавлених батьківщини».

«Кілька років тому сто тисяч козаків гинули в Карпатах, б’ючись проти прусів. А тепер ще стільки ж билися за кайзера та [австрійського] імператора з надією що ці зможуть вирвати в Керенського шматок російської землі, де можна буде козакам поховати своїх мертвих. Даремні одвічні поневіряння українських вершників, завжди розірваних між вірністю своїй расі та нездійсненими обіцянками одержати колись як плату за послуги так мало ймовірну державу, повторювалися тепер зі своїм звичним сальдо зрад, різанини та розчарувань. На самій Україні, спустошеній уже більшовицькою революцією, запекло стиналися біла та червона гвардії, і для них обох наші найманці знову правили за гарматне м’ясо. Чимало з них, проте, й далі заперечували, як мій брат, той факт, що доля козака може бути лише долею вигнанця або ледь зацілілого».

«Що якийсь із козаків вмирає за росіян, вижебруючи у такий спосіб примару непевної, недосягненної батьківщини, чи що хтось інший гадає, ніби варто важити життям за своїх ближніх, здалося мені настільки ж безглуздим, як спроби биттям перевчити дитину-шульгу».

Ці гасла промовляються персонажем-українцем, який, не позбавлений філософських розмислів, одного разу наголошує на схожості доль українців та «…євреїв, раси, чия історія вигнань та химерних пророкувань, мабуть аж надто подібна до козацької, спонукала мене вважати їх одною з найупослідженіших частин творіння».

Варто зазначити, що українська складова роману не була завважена Марсі Пол, дослідницею мексиканського детективного жанру (Paul M. The search for identity: The Return to Analytic Detective Fiction in Mexico // Hispanic and Luso-Brazilian Detective Fiction: Essays on the Género Negro Tradition. – Jefferson, N.C.; London: McFarland & Company, 2006). Тому дуже важливо підкреслити, що слово козак достосовується у творі винятково до українців («українські вершники»), ніби й не існує козаків російських. Це породжує навіть парадоксальну плутанину, коли Лермонтов асоціюється автором з українськими козаками у згадці персонажа про свою бабцю, що, як і він сам, поєднувала патріотичні та критичні почуття щодо свого народу: «Зненацька я почув за спиною голос моєї бабці, либонь, єдиної людини, до якої я відчував щось подібне до приязні, бабця теж глузувала з козацької нації та згадувала, сміючись, похорон поета Лермонтова, останнього та найнезугарнішого з романтиків. Вона говорила без дратівливості, радше безмежно втомлена по вісімдесяти роках поневірянь по берегах Каспію, та описувала дуель поета як поганий жарт, як завершальну буфонаду панича, якому забракло уяви.
– Цей нещасний дозволив себе вбити, як Пушкін. ‹…› Він навіть не мав мужності вигадати собі свою власну смерть, – і вона знов оповідала про дуель Лермонтова з такою ретельністю, ніби переказувала старий анекдот, що лише їй видавався смішним».

Парадокс тут у тім, що в такий спосіб відбувається інверсія поширеної тенденції залучати все українське до російського. Інший приклад такої інверсії є прізвище цього персонажа – Ґолядкін, узяте з «Двійника» Достоєвського. Утім треба взяти до уваги й безумовний вплив «Ночей Ґолядкіна» зі збірки «Шість задач для пана Ісідро Пароді» Онорйо Бустоса Домека – псевдоніма, під яким публікували спільні твори Х.Л. Борхес та Адольфо Бйой Касарес. У «Ночах Ґолядкіна» головні події відбуваються в потязі, присутні й азартна вирішальна гра в купе в покер (у Падільї – у шахи), і зміна масок; Ґолядкін у цьому творі, на відміну від «Двійника» Достоєвського є російським євреєм. Але Ґолядкін Падільї – це українець, схильний до незалежницьких поглядів, хоча й досить скептичний щодо своєї нації: «Нам лишається тепер тільки торувати шлях, що безповоротно веде до зруйнування священного та призвичаюватися до думки, що більше немає місця для поезії на сумному клапті Всесвіту, який нам було окреслено». Таким чином нам ніби повертають наше, якщо врахуємо й глибоке українське коріння Достоєвського, і що, вийшовши у світ, «Двійник» був сприйнятий неприхильно, розцінений як невдала спроба наслідування Гоголю, теж українцеві.

Тут буде доречним певне відхилення від предмету цієї статті, але не від ширшої теми української присутності у вербалізованому духовному просторі інших країн. Збірка «Шість задач для пана Ісідро Пароді» не перекладалася українською, але існує в перекладі російському руки Натальї Боголюбової, де я ошелешено прочитав таке: “Однако тот живой интерес, с которым молодой поэт выслушал венок триолетов, сочиненных мною в товарно-пассажирском поезде, пока я ехал из Харами – современного сахарного чуда с циклопической статуей Бандеры, изваянной Фьораванти, – убедил меня, что он является достойным представителем нашей молодой литературы” (Борхес Х.Л., Бьой Касарес А. Шесть загадок для дона Исидро Пароди. – М.: Иностранка; Б.С.Г.-Пресс, 2001). Український читач, певно, подумав би, що то тамтешні українці, яких в Аргентіні десь 350 тисяч, ушанували пам’ять земляка, хоча й мав би загадатися, чи настільки вони багаті, аби їх стало на статую “циклопическую”. Та на жаль, це не більше як приємна для нас помилка певно що вплинутої українською історією та прихильної до неї російської перекладачки, яка у такий спосіб передала іспанську фразу “estatua a la Bandera”, що в адекватному перекладі, на наше превелике українське розчарування, означає лише “монумент Прапору” (аргентінському, звісно). Не зрозуміло тільки, до яких перекладацьких прийомів удавалася російська тлумачка, не завваживши артикля жіночого роду. Принагідно варто зазначити, що російський переклад роману І. Падільї авторства Л.І. Коган, який вийшов під назвою «Тень без имени», був нещадно розкритикований у російському інтернеті; коментатор IDA навела приклади, гідні мови найвищих українських посадовців: “Он поблагодарил меня с улыбкой, которую хотел сделать теплой, несмотря на дрожь, высунувшуюся снова из-под его бороды”; “Молчание прошлой ночи полностью исчезло с его лица…”; “… опытная рука выпустила из дула револьвера звук, который ни с чем нельзя спутать” (Литературная антипремия Абзац и выставка Книги России 2008 // КнигоБлог: Книжные обзоры, статьи, литературные новости, события. – http://knigo.ru/news/literaturnaya-antipremiya-abzats-i-vyistavka-knigi-rossii-2008/). І тепер повернімося до «Амфітріону».

До всього, у Падільї Ґолядкін та його родина походять з берегів Дону. Один зі снів героя подається такими словами: «Небагато міг я зробити, щоб вирвати з себе ті сумніви, й хоча іноді мені вдавалося їх забути, вони раз-у-раз поверталися до мене у формі чіткого сну: я знов був на Україні, їдучи верхи поруч із братом по північному березі Дону. Розосереджений полк козаків споглядав нас з другого берегу, ніби заздрячи хлоп’ячій холоднокровності, з якою Пйотра [sic!] та я пересувалися по тій непевній та недоступній для них території». Мабуть Україна «на північному березу Дону» виникла від знайомства автора з «Тихим Доном» Шолохова, надто що Вьошенська, рідна станиця російського нобеліата (зрештою, він теж наполовину українець) розташована якраз на північному березі.

Я далекий від тверджень про якусь пристрасть мексиканського автора до українства і вважаю цей факт радше цікавинкою та випадковістю, яка, втім, узгоджується з його екзотичним баченням європейських справ. На стилістичному рівні оповідь позначена виразами на взір «берлінська півтемрява», «мені лишалося тільки шукати фатуму в Польщі», «спокійний снайпер, схований у гущавині слов’янських лісів», у Лондоні «Ніч проковтнула сутінки з ненажерливістю російської зими». Та це ще дрібниці, адже поряд із деякими справедливими спостереженнями над перебігом справ у міжвоєнній Європі, європейський читач буде приголомшений непоодинокими неоковирностями.

Улани стають у творі етнічним поняттям: «уланський, український та польський контингенти наших військ», чи теж: «брати під сумнів ‹…› вірність козака у Першій світовій війні було би так само недоречним, як питатися, чи не зрадять також хорвати або улани, які ще билися на боці австрійців».

У задумі з двійниками для нацистських керівників використовується «волпук [sic! – wolpuk], таємничий середньовічний код», «старовинний військовий код», тоді як відомі переслідування, яких зазнали штучні мови, серед них і волапюк (volapük), під час нацизму.

Так само неможливо, щоб у Празі 1926 року «у якійсь злиденній кав’ярні» мав притулок «єдиний шаховий гурток на богемських землях», оскільки вже 1924 р. чехословацька збірна виграла першу, ще не офіційну, шахову олімпіаду в Парижі.

І на додаток до всього: «Адольф Айхман утік з Німеччини під ім’ям Мартіна Бормана»!!!???

Незрідка натрапляємо й на орфографічні незграбності автора, пов’язані з поверховим знанням описуваного матеріалу: Пйотра (Piotra, чоловіче ім’я); уже згаданий wolpuk (має бути volapük); Blok-Cissewsky (польське прізвище, у якому навряд чи можлива частина Blok, а друга частина мала би писатися Czyżewski); Алікошка (мабуть, з російського ‘Альошка’? – ім’я українця Ґолядкіна, до того ж завжди в зменшеній формі); Nagosewo (польське село, має бути Nagoszewo). До речі, «Амфітріон» перекладений також і в Польщі.

Нарешті, авторові можна дорікнути стилістичною одноманітністю оповіді від імені різних персонажів (розповідається завжди від першої особи, й здається, що то одна й та сама людина), непродумана й не дуже зв’язна фабула від моменту, коли в оповіді починаються події ІІ Світової війни, та інші стилістичні хиби. Попри літературознавчий інтерес, я не певен, що «Амфітріона» конче потрібно перекладати і в нас, з огляду на літературну якість, та знати про нього треба.

Та попри все, текст є дуже показовим під культурологічним оглядом, тому що на основі екзотизованого європейського матеріалу оприявнюються деякі літературні константи й навіть культурні комплекси, типові для мексиканської літератури та, ширше, літератури латиноамериканської.

У першому ж реченні тексту згадується залізниця, один з головних героїв є стрілочником, а деякі важливі для сюжету події розгортаються в потягах, зокрема зміни особистісних масок – свідоме прийняття персонажами імен і доль інших; сам потяг стає ключовим образом твору, навіть визначає фізичний простір (наприклад, «розгалужена залізнична картографія німецько-польського кордону»). Це дуже мексиканська риса, вона є одною з підвалин образної системи роману мексиканської революції, який започаткував мексиканську романістику ХХ ст., і на ній часто наголошують літературознавці та письменники. За словами Елени Понятовської, живого класика тамтешньої літератури: «Мексиканська революція вершилась у потягах. Паротяг є головним героєм революції. Панчо Вілья підривав поїзди, щоб виграти битви, та руйнував колії. Гадаю, потяг – якнайважливіша та призабута фігура» (Refla F. Entrevista: Elena Poniatowska: “La revolución mexicana se hizo en tren” // El País. – 2006. – 14 de enero. – http://elpais.com/diario/2006/01/14/ babelia/1137199150_850215.html). А. Мільян Чівіте зазначав: «Потяг – це майже головний герой багатьох романів про революцію». А 2010 р. вийшла книга класика мексиканської літератури С. Ортіса Ернана «Мар’яно Асуела. Творець залізниці як персонажу в мексиканській літературі» (Ortiz Hernán S. Mariano Azuela. Creador del ferrocarril como personaje en las letras mexicanas. – México: El Centauro, 2009). До слова, Мар’яно Асуела — класик мексиканської літератури.

Ба більше, вже є незаперечними латиноамериканські літературні константи «іншості» та «бастардизму», досліджені та філософськи осмислені найбільшими письменниками Мексики ХХ ст. Октавйо Пасом та Карлосом Фуентесом; себеусвідомлення, самопізнавчі пошуки – це магістральна лінія розвитку латиноамериканської, мексиканської зокрема, літератури впродовж ХХ ст., оприявнена як на рівні образної системи та фабули творів, так і в плані особистих доль персонажів, а також у стилі й поетиці текстів. І це те, що просякає роман Падільї від початку до кінця. Лексеми ідентичність, бастард, незаконнонародженість, двійник, близнюк є ключовими словами і невпинно повторюються, – навіть на останній сторінці тексту ми натрапляємо на слово ідентичність (двічі) та бастард (яке міститься на восьмому від кінця рядку). Постійне передавання імені між деякими персонажами (а надто що це подекуди відбувається в потязі) та відповідна зміна ідентичності є двигуном фабули. Українська самосвідомісна напруга, подана через долю Ґолядкіна та його конфлікт із проросійськи настроєним братом-близнюком (знову двоїстість та стремління до тотожності!), нарешті самий сюжет, базований на створенні загону двійників для найвищого нацистського керівництва, а відтак і психічних кризах, яких зазнають ці двійники, – усе це є нічим іншим, як оприсутненням на оповідному рівні мексиканської цивілізаційної туги та культурно-літературної матриці.