Якщо це любов – отже, Бог десь поруч

Юлія Кропив’янська

Бувають книжки, що привертають увагу не так іменем автора, як назвою. «Якщо це любов (Читати о четвертій годині ранку)» впадає в око швидше, ніж прізвище знаного сербського письменника Михайла Пантича. Премія Іво Андрича, сказано на обкладинці, солідний прозовий доробок, – та, попри те, спочатку була назва, якщо перефразувати відомий рекламний слоган.

Серед відгуків, які я чула про цю збірку оповідань, запам’яталися такі: «Гарно, але сумно», «Просто, але глибоко», «Закоханим не читати». З останнім не можу погодитися, хоча він інтригує найбільше. Втім, частка правди тут є, мабуть: для деяких читачів ці новели стануть травматичним досвідом – незалежно від того, в який час доби їх буде прочитано.

Після першого прочитання «Якщо це любов» полишає справді гнітюче враження. Начебто все про наше життя – сварки, примирення, банальності, час, який не повернути, смерть і розлуку, закоханості, зради, будні й свята, – але між рядками відчуваєш пустку, загрозливу, тягучу, безпросвітну. І не можеш втямити, звідки вона взялася й навіщо. Доводиться перечитувати – й тоді дещо прояснюється.

Ключове слово, за яке треба вхопитися, щоб розмотати клубок, запропонований Пантичем, – невизначеність. Воно просвічує в самій назві збірки. Однойменне оповідання з першого розділу мерехтить оцими «якщо»: «якщо це любов», «якщо це була осінь», «якщо бувають добрими ночі»… Персонаж із другого розділу, пригадуючи історію стосунків із дівчиною, тільки в двох випадках точно знає, що це була любов, причому це не повноцінні епізоди, а лише миті, штрихи. «Читати о четвертій годині ранку» – додатковий маркер лімінального, тобто перехідного, стану. Але стан цей у Пантичевих персонажів здебільшого не так перехідний, як «підвішений», без жодної перспективи розвитку чи зміни. Передусім він, звісно, стосується взаємин, утім, не без натяку на глобальніший вимір проблеми. Ця невизначеність близька до змалювання любовних стосунків у Сергія Жадана: його персонажі, як і в Пантича, здебільшого уникають точного визначення своїх почуттів, оминають слово, після якого немає дороги назад, остаточне й усеохопне – як вирок, як Бог. Вони воліють провадити стосунки без означення їх: мовляв, нехай як іде, так іде, – невимушено, природно. Але все це без страху й напруження, натомість перед героями збірки «Якщо це любов», здається, стоїть якийсь нездоланний бар’єр. Персонажі Пантича помиляються, зраджують, чинять підло, спрощують, ускладнюють, усе псують, шукають випадкових зв’язків – але засудити їх не хочеться, хіба тільки поспівчувати. Бо вони, зокрема, й багато чого бояться. Наприклад, вихідних і святкових днів, коли несила терпіти власну самотність, коли треба заповнити пустку, а чим це зробити найімовірніше, як не любов’ю чи бодай – у більшості випадків – її сурогатом? І, видається, для Пантичевих героїв це єдиний засіб заповнення екзистенційної порожнечі, тільки-от через непевність і невизначеність це заледве можливо. Таке враження, що вони блукають у пітьмі, просуваючись навмання й безперервно чогось шукаючи. Чого ж вони шукають? Любові, так, – у найвищій її іпостасі, хоча прямо про це не говориться. Розмотуймо клубок далі.

Михайло Пантич. Якщо це любов. Читати о четвертій годині ранку / Пер. із сербської Оксана Микитенко. — К.: Темпора, 2012

Збірку поділено на сім розділів, кожен із яких має по три частини, три окремі оповідання, пронизані більш-менш спільною темою або настроєм. Біблійну семантику чисел 7 і 3 пояснювати, думаю, зайве. «Якщо це любов» відкривається двома епіграфами: про Бога і любов. Нарешті, в тексті раз по раз фігурує диявол, і сумнівів не залишається: автор сам (свідомо чи ні) підказує читачеві напрям інтерпретації. І справді, якщо перечитати Пантичеву збірку, тримаючи в голові біблійний вислів, що Бог – це любов, то все стає на свої місця.

Виходить, що персонажі Михайла Пантича розпачливо шукають Бога. Позаяк єдиним сяк-так доступним засобом Його знайти лишається любов, герої – майже всі скептики-циніки-безбожники – хапаються бодай за її видимість або ж її сурогати, як уже було сказано. Їхні історії стосунків, як правило, циклічні – на рівні особистому чи родинному, – але циклічність оця не спіралі, а зачарованого кола, яка додатково підсилюється мотивами, що переходять з однієї новели в іншу, часом навіть автоінтертекстуальними. Все повторюється, але ніхто не робить висновків, лише з прикрістю фіксує час, що пролягає між «тоді» й «тепер»: 20 років, 22… Утім, здається, висновки й не потрібні, бо так влаштований світ, бо все йде природним шляхом, як вважає героїня новели «Якщо це любов». Івана знає, що вони з Оґі зійшлись і колись розійдуться, – справді, чого опиратися вільному плину подій? Але розрив несподіваний: її коханий їде у Святу Землю (прикметно, що й весільну подорож пара провела там) і кличе Івану, та вона відмовляється («Ні, мовила я, я нікуди не поїду, що б я там робила»). Оґі дав раду своїй невизначеності; Івана ж не захотіла й залишилася в Сербії, втративши й те мале, що вона мала: «Та їдь уже, думала я, не залишаєш бозна-що, на щастя, в нас не було дітей, про це ми ніколи не думали, ми не мали роботи, квартира наша потроху перетворювалася на руїну, ми мали лише одне одного, мали лише цю любов, якщо це любов…». Зовсім як в одній біблійній притчі.

Підвішений стан у невизначеності – надзвичайно важкий тягар, тому не дивно, що до змучених душею Пантичевих персонажів часто приходить диявол, і герої піддаються спокусі. Мало хто з них впевнено провадить свою лінію – демонструє непохитність, довіряє внутрішньому голосу, вміє терпляче чекати, стоїть твердо на своєму і не збивається на манівці, – як, наприклад, дівчинка із сильними руками, яка зі спокоєм святої вірить, що зустріне ту, свою людину, що це і буде її любов. Власне, й не вірить, а просто чекає, коли це станеться. Втім, це чи не єдина світла постать в усій збірці. Абсолютну ж більшість Пантичевих персонажів можна віднести до перших трьох категорій в іншій біблійній притчі – якщо замість зерна-слова, яке розкидає сіяч, поставити любов (а Бог є і слово, і любов, тож лінія інтерпретації не страждає): «Ось вийшов сіяч, щоб посіяти. І як сіяв він зерна, упали одні край дороги, і пташки налетіли, та їх повидзьобували. Другі ж упали на ґрунт кам’янистий, де не мали багато землі, і негайно посходили, бо земля неглибока була; а як сонце зійшло, то зів’яли, і коріння не мавши, посохли. А інші попадали в терен, і вигнався терен, і їх поглушив. Інші ж упали на добрую землю і зродили: одне в сто раз, друге в шістдесят, а те втридцятеро». Тлумачення притчі не буду наводити – сподіваюсь, думка зрозуміла.

Ясна річ, там, де є бодай легенький натяк на любов, треба чекати й смерті. Й хоча вона, як стверджує Пантич, простіша від любові, смерті в його текстах дуже багато, навіть коли ніхто не помирає. Тому, крім усього іншого, персонажі так чіпляються за кохання, за його можливість чи непевну тінь, бо воно помагає ділити час, що лишився до смерті («Коротка прогулянка за місто»), та й, зрештою, саму думку про неї. Схоже, більше нічого не здатне втримати цих нещасливих людей на плаву. Важко жити, якщо не трапиться кохання, думає «найорганізованіша жінка у світі». Персонаж останньої новели наближається до смерті через писання, характеризуючи цей творчий акт як очну ставку з нею, як огиду до світу й до самого себе. А от інший герой, позбавлений шансу на любов, дає вихід злу всередині, уявляючи, як уб’є тих, хто отруює йому життя, і навіть мистецтво не рятує («Кінець уроку», одне з найкращих оповідань збірки). На безпросвітність, пов’язану з браком кохання, накладається інший тягар – гніт Нового Белграда. Це глухий мікрорайон, у якому тоскно, як у провінції, «чорний привид», де «не існує дна», страхітлива пародія на місто, бо справжнє місто – це Белград, до якого персонажі тягнуться всією душею. Новобелградці, переїжджаючи з одного кварталу до іншого, тішаться, коли вдається перебратися бодай трохи ближче до центру, ближче «до Дунаю, мого Бога», за словами оповідача останньої новели. «Тільки у Новому Белграді дійсно можете пізнати, що таке справжня, безнадійна самотність», – запевняє Пантич, і мешканцям ненависного району навіть безглуздо вчиняти самогубство – який сенс, коли вони вже мертві всередині? Це не поетичне перебільшення: в одному оповіданні новобелградський хмарочос названо «колективною труною». Ідеальні обставини для появи диявола та його прислужників, – що й стається, зрештою. Про те, що зачароване коло не розімкнеться, свідчить моторошний пуант – лист щастя у новелі «Чорна субота»: мовляв, перепишіть і перешліть далі.

Отже, вимальовується середньовічна модель простору: «центр – периферія» (персонажів повсякчас тягне до центру, перебування на периферії нестерпне) і вертикальна вісь (гора, хмарочос і подібні топоси – символічна драбина до Бога). Чоловік з оповідання «Будинок, який мені завжди сниться» щоразу бачить у снах високий будинок. Одного дня персонаж його таки знаходить, підіймається нагору, зустрічає там трьох коханих жінок, але… прокидається. Виходить, єдина можливість здійснити прорив – через сни, через несвідоме, ірраціональне (куди належить і любов), бо реальність цього не дозволяє (прикметна в цьому контексті фраза: «Пересвідчитись, що мешкаєш не серед декорацій»). Мати оповідача з останньої новели, затята комуністка, любить ходити в гори: «Любов через відмову є набагато важча, ніж любов через прийняття, її походи у гори були, по суті, відвіданням храму: я відмовляюся зустрітися з Богом, але поспішаю до нього, якось так визначив би я її нахил до вершин». Цікаво, що востаннє персонаж бачиться з мамою в четвер (середина тижня, зависання «між» і «між»), коли вона «духом уже там, а мовою і тілом – тут». Перед смертю жінка згадує гору, що зветься Пустинний лис, – «як назва краю світу, де можлива розмова з Богом». Це напрочуд промовисте оповідання –  «Боже, дай мені насолоджуватися життям у четвер» – нібито римується з під-назвою самої збірки й, отже, замикає коло.

Бог, яким Його уявляв Блез Паскаль, сказав: «Ти не шукав би Мене, якби вже не знайшов». Хоч у збірці Михайла Пантича непряма констатація цього факту, діагноз хвороби, так би мовити, все-таки можна, вочевидь, говорити про позитивну динаміку. Тим паче, що «жодна любов ніколи до кінця не закінчується», – якщо це, звісно, любов.

Юлія Кропив’янська

Народилася 1986 року в Києві. Випускниця бакалаврської («Українська мова та література», 2008 р.) і магістерської програми з філології («Теорія, історія літератури і компаративістика», 2010 р.) у НаУКМА. Фрілансерка, спеціалізуюся на літературній критиці та літературному консультуванні. Пишу поезію і прозу. Практикую йогу.