Письменники про мову: Маріанна Кіяновська і Тарас Прохасько

21  лютого — Міжнародний день рідної мови, запроваджений ЮНЕСКО. З цієї нагоди, а також пам’ятаючи про нинішню мовну ситуацію в Україні, «ЛітАкцент» розпочинає публікувати низку відгуків актуальних у сучасному літературному процесі письменників про мовний критерій як один із найсуперечливіших у визначенні приналежності певного письменника до певної національної культури. Отже, сьогодні пропонуємо міркування Маріянни Кіяновської й Тараса Прохаська. А далі — буде.

Маріанна Кіяновська

Маріанна Кіяновська:
Про це стільки й стількома переговорено… Але от що цікаво. Зазвичай ми забуваємо про латинь. Письменники, які писали латинню, — у який спосіб вони себе ідентифікували? Я навіть не кажу про античних. Нехай будуть середньовічні. Ось, наприклад, Хільдегарда Бінгенська, канонізована у 2012 році; за висловом Сергєя Авєрінцева — «та, яка навчила жінок говорити», духовидиця і автор 29 секвенцій і гімнів — без перебільшення геніальної релігійної поезії. У сорок три роки вона мала видіння — і отримала наказ записати все те, що почує і побачить, «повторюючи почуте, як той, хто слухає, ловлячи слова наставника свого», тоді ж їй прийшло і відкрилося знання змісту і суті книг, тобто Псалтиря, євангелій, і Старого, і Нового заповітів, й інших «кафолицьких писань». Дрібна деталь — до того вона не знала латини. Будучи монашкою, вона, безумовно, знала напам’ять латинські тексти псалмів і т. п., але латини як мови вона не знала. Проте на сорок четвертому році життя Хільдегарда Бінгенська почала писати «мовою незнаною», близькою до латині, ще й уклала словник на майже 1000 слів, перекладаючи вокабули латинською і німецькою. Авєрінцев пише, що вона фактично «конструювала» надмову. Я це відчуваю трохи інакше. Я б сказала, що це «надмова» сконструювала її — філософа-містика і святу, співрозмовницю королів і пап.

Мова є одним зі знарядь духовного перетворення. І (тільки у цьому сенсі) яка різниця — латинська чи українська, російська чи польська, англійська чи французька?

Для мене феномен Хільдегарди Бінгенської — живий доказ того, що це мова вибирає нас, а не ми вибираємо мову. Є багато авторів, які, на перший погляд, мали чи мають вибір. Які могли писати двома чи навіть трьома мовами. І які насправді «у побуті» так і писали. Той же Шевченко. Франко. Рильський. Леонід Кисельов. Дмитро Лазуткін. Євгенія Чупріна. Але ж насправді в того, кому мова дається, кого вона «вибирає», вибору нема і не може бути. Російськомовний Шевченко має мало спільного з поезією «Кобзаря». З іншого боку, російськомовний «український» Гоголь «Вечорів…» має мало спільного із «російським» Гоголем «Мертвих душ»: та ж мова, але інша душа… Робити мовний критерій визначальним при окресленні культурної належності — це як переконувати, ніби все, що пірнає, — риба.

Скажімо, я пишу вірші російською і польською. Ну і що? Мені навіть казали, вони непогані. Та невже? Але був Кафка, був Лесьмян, був Тувім, був Короленко (українсько-польського походження), був Василь Єрошенко, який писав російською, есперанто та японською мовами, хоч мова його батьків, мова його дитинства — українська. Багато людей опиняються не всередині культури, а між. І хто з них кому що винен? Лемко Антонич вивчив українську мову. Чому? Бо мусив. Бо вона його кликала. А якби він почав писати польською? Але ж не почав!

Мова — у певному сенсі щось значно більше, ніж культура. А в певному сенсі — значно менше. Я обираю мову, що є більшою, ніж культура. Якщо настане день і година, коли мені забракне української, я піду шляхом Хільдегарди. Або якимось іншим шляхом. І ніхто мене не зупинить.

Взагалі, питання це — про мову і культуру — специфічне. Зараз воно стало по-справжньому політичним. Якщо говорити про це з громадянських позицій — тут сумніву бути не може. Я українка. Я зроблю все для цієї країни і мови. Я справді готова на все. Але я як письменник, а надто як людина вільної волі не хотіла би піддаватися ніякому «громадянському» примусу. Ніхто не мусить писати українською. Ніхто не мусить говорити українською. Як ніхто не мусить вірити в Бога. Якщо ми визнаємо свободу совісті як одну з ключових громадянських свобод — чому не вважати свободу людини говорити й писати тою мовою, яку вона обирає, одним із проявів цієї свободи? Це та територія, де не може бути ніякого примусу. Бо примус неодмінно викличе спротив. Я розумію, наскільки ризикованими є ці мої слова про свободу вибору мови саме сьогодні, коли в Україні відбувається те, що відбувається. Але якщо ми проігноруємо зараз основоположні людські права і свободи, ми перестанемо бути людьми. А бути людиною і говорити з людиною для мене важливіше, ніж говорити українською мовою.

Бог є Слово. Бог є Любов. Бог є. А все інше — тече, міняється і минає. І мови теж.

Тарас Прохасько

Тарас Прохасько:
Я вважаю, що мова є чинником екологічним, тобто вона, як і інші властивості чи ландшафту, чи повітря, води, складу якихось хімічних елементів, крім усього іншого, є базовою нейрофізіологічною річчю. Кожна мова формує певний тип мозку, як екологічний чинник. Тобто носії однієї мови, крім комфортності порозуміння чи самоідентифікації, що от ми такі самі, вони ще до того всього справді є подібними в сенсі впливу мови на спосіб їхнього мислення, на спосіб їхньої присутності в світі. Тому мені здається, що зміна мови чи відхід від своєї мови, воно є, як, скажімо, перенесення якогось пустельного варана в наші добрі гарні соковиті трави й води. Ясно, що адаптація мозку має великий спектр і можливості, й адаптація відбувається, здається, що нічого страшного, але, насправді той первинний комфорт своєї екологічної ніші, він є втрачений, і так чи інакше, він є подразником таким, який дається взнаки всім, хто відходить від своєї рідної мови.

Є дуже багато думок до питання що ж найважливіше в літературі? Але, безсумнівно, література — це, передовсім, життя мови, робота з мовою, мовні можливості. А, відповідно, все, що може бути сказане, воно вже є реальністю, все, що присутнє в мові, воно вже є дійсністю. Тому мені завжди так здавалося, що говорити про, скажімо, французьку німецькомовну літературу – то є якось смішно, і ніхто до такого не додумається. Можна говорити про письменника, який живе у Франції і пише по-німецьки, але все одно це не буде французька література. Так само український письменник – це є письменник, який працює у цій мові, і тому я, скажімо, не можу вважати українською літературою твори, написані, хай буде з присутністю зовсім іншої, ніж там на півночі Росії, ментальності, незважаючи на те, які є переконання проукраїнські чи можуть бути навіть націоналістичні, тому що є українські націоналістичні тексти, писані в російській мові, але це не є українська література. Українська література – це є українська мова, це розвиток, розробка, праця, моделювання саме можливостей української мови. Тому якщо є росіянин, який пише щось українською, то я це сприймаю як українську літературу. Водночас, якщо українець пише не українською, то в будь-кому випадку це є фрагмент великої російської культури, чи великої польської культури. Але немає такої літератури, як російськомовна література України. Це нонсенс.

Крім того, зараз розгорнувся такий серйозний процес довкола означення українськості, що то є таке? І я розумію, що в теперішній ситуації є такі тенденції, щоби називати українцями всіх, хто тут живе, хто почуває себе тут на рідній землі, хто є симпатиком цієї землі, цієї культури, але то є речі суспільно-політичні, так би мовити. А що стосується літератури, то, однозначно: одна література – одна мова. Ще такий приклад, якщо є література на івриті, чи навіть на ідиші була, то не було значення чи цією мовою писав той, хто жив на території Польщі, чи в російській губернії, чи навіть потім у Радянському Союзі десь в 1920—30-х рр., чи там десь у Берліні, чи в Америці, це була література ідиш. Тому принцип: одна мова – одна література є для мене визначальним.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики