Пробування в тотемі: «Ладанові дерева» Левона Хечояна

Левон Хечоян. Ладанові дерева / Пер. із вірм. А.Месропян. — Львів: Срібне слово, 2012

У давніх арабів ладаном називали пахучу кров-молоко, що виходить із ран невисокого вузлуватого дерева. Уже п’ять тисяч років тому, коли ладан був на вагу золота, його добували тим самим способом, завдаючи ножових поранень: доросле дерево може витримати від 3 до 10 надрізів за рік, а далі йому треба дати кілька років перепочити. Фіміам ладану – один із сакральних запахів багатьох релігій, символ духовного очищення і обнови. У “Пісні над піснями” 4:14 ладан згадується як л е в о н а לְבוֹנָה . Ним кадили  в Єрусалимському Храмі (від якого нині лишилася тільки Західна стіна). А ранні християни використовували цей пахощ тільки під час похорону. Ладaн був і залишається одним із царських дарів Сходу для Заходу.

Усе це і ще трохи більше є тим неочевидним, підшкірним знанням, з якого і приходить імпульс письма Левонові Хечояну, автору повісті «Ладанові дерева». Дерева, які символізують неперервність роду і невблаганний фатум, плачуть пахучою смолою… Невідомо, хто наносить ці рани – i чи це рани на корі стовбурів, чи на душах багатьох поколінь одного вірменського роду. Дерева, як і люди, воліють радше мовчати про свій біль. Часом ядучі врази десятиліттями чекають свого часу, щоби бути відомщеними, щоби стати спокутуваними. Тому таке письмо проростає з мовчання, зі спроби розказати щось таке, про що не знаєш, як і говорити.

Повість починається, мов у чарівній казці – «на вогненному білому коні» в селі з’явилася прабабця Шушан. Вона самовільно захопила неозорі землі, самотужки поставила на ноги сина свого Хечо і – «однієї ночі сіла на свого білого коня і помчала без вороття». Цим заспівом автор задає ритм усьому твору – плутаний маятниковий ритм між колись і тепер; у якому, дійшовши до середини, захекуєшся, та з подивом розумієш: хоч і не сила, хочеться якнайшвидше дочитати, розплутати вузли, розв’язати всі загадані автором загадки. Безладні й жаскі, на перший погляд, перипетії в процесі читання розкладаються на прості складники і дивують тим, як з очей спадає полуда, розвіюється попередня позірнa громіздкість.

Збірка Левона Хечояна вийшла друком у видавництві «Срібне слово» в перекладі Анушавана Месропяна – вірменина, який живе у Львові (місті, що з часів свого заснування мало чималy вірменськy громадy, котра за багато століть не втратилa зв’язку зі своєю ріднизною, навіть камінь для підмурівків Вірменського кафедрального соборy і надмогильних хачкарів – тyф – спроваджено сюди з Вірменії). Вірмени народ глибокої книжності, зі справжнім культом літератури, з 500-літньою історією книгодрукування вірменською абеткою по всій Європі – від Венеції до Кам’янця-Подільського. Mинулого року Єреван носив почесне звання Книжкової столиці світу, і вірменська влада наполегливо готувала місто й країну до такого статусу. Українські видавці й перекладачі – як і понад сотню видавців, письменників та перекладачів із колишніх радянських республік і з країн Європейської співдружності  – упродовж кількох років восени збиралися до Єревана на міжнародний книжковий форум. А потім привозили з країни Маштоца і Комітаса цікаві проекти. Я переконаний, що саме на такому форумі народилась ідея видати в Україні вибране Хечояна.

Це правда, що сучасний український переклад дивиться з увагою і повагою на європейську та американську класику, потроху освоює дещо екзотичні культури і мови, а ось те, що робиться в сучасних кавказьких чи центрально-азійських літературах, що відбувається в зоні так званих пострадянських культур, які ще чверть століття тому, здавалося, були в одній з нами орбіті, – сліпа пляма.

Натомість, наприклад, вірменська історія трагічного ХХ століття  напрочуд співзвучна з українською і починається з (теж остаточно не визнаного призвідцями) геноциду 1915-1916 року в західній Вірменії (нині — територія Туреччини) й масових депортацій. Тільки за ці два роки (репресії тривали до 1923 р.) загинуло близько 1,5 мільйони чоловіків, жінок і дітей і ще 600 тисяч стали біженцями. Всі вони стали свідками безпрецедентного насильства і  не уявних кривавих рік. Серед них і Хечоянова родина, яка опинилася врешті в Ахалкалакському (найбільш вірменському) районі Грузії. Ось звідки ця загусла наскрізна наркотична тема туги за батьківщиною як незагоєною травмою, як непоправною втратою. Ось чому в кожному поколінні серед чоловіків роду є той, у кого розколюється від болю голова, коли на небі сяє місяць молодик, як на прапорі младотурків. Ось чому бабця Гайкуш, коли вийшла заміж, змогла народити дітей, але не змогла вигодувати своїм молоком: турки тоді в 1915-му, коли була ще дівчинкою, відтяли їй соски і на її очах згвалтували матір і сестру.

Збірка містить півтора десятки коротких новел та згадану вже повість «Ладанові дерева». Новели складаються в більшу панораму, ніби камінчики в мозаїці – ці невеличкі тексти наче перетікають одне в одного, чіпляючись за повторювані образи, барви й мотиви… Тотеми й повсякденні ритуали спілкування з потойбіччям тут – реальне середовище, в якому персонажі живуть (народжуються, отримують ініціацію, закохуються, люблять, черствішають, часом, втрачають розум, часом – людську подобу і, зрештою, помирають, а потім повертаються в рідні місця в подобі духів і янголів). Персонажів чимало – та жодному автор не дав сили претендувати на звання «головного».

Читач навіть не помічає, як призвичаюється до дотику див і химер. Звідки вони? З глибоко захованих дохристиянських сакральних уявлень вірмен? Чи з загальнолюдської сфери містичного, в якій упізнає себе і українець, і вірменин, і єврей, і грузин? Зі сховища вічних символів, із якого ми черпаємо свої сни, фобії та візії… Проза Хечояна лаконічна, ритмізована, але майже душить читача насиченою палітрою образів, барв, ароматів, звуків. Де кожен колір, кожен пахощ (і не лише ладановий), кожен звук – важливий символ у непростому (можливо, для непідготовленої публіки аж надто складному) світі письменника.

Чи існує Сатана? Чи існує Бог? Де Божий промисел, а де – лукавий? Цими питаннями картаються, ці питання болісно «проживають» герої Хечоянових творів. Вони часто ніби одночасно перебувають у двох паралельних світах і не завжди хоч один із них є реальним.

Район, описаний у новелах і повісті – Ахалкалакі – розташований на півдні Грузії і на 95 % заселений вірменами. Знівечена геноцидом, який жорстокістю протистояння мусульман і найдавніших християн (вірмени прийняли християнство у 5 ст.) вразив Європу, у 1918 р., домагаючись компенсації, Вірменія забажала включити до свого складу Ахалкалакський і Борчалінський повіти. І лише втручання третьої сили (британців) урятувало дві добросусідські нації від війни. Відтак, третя сила – завжди мов прозора запона, крізь яку жодна сторона не сховається від пронизливого погляду сторони протилежної. Ще не так давно цей грузинський район бунтував, вимагаючи автономії й надання вірменській мові статусу регіональної… Утім, про це в творах Хечояна ви не прочитаєте. Навіть навпаки: як автор він намагається бути чутливим і сприйнятливим до різних правд і наважується зазирнути в найглибші провалля людської пам’яті й сумління.

Сам автор родом з Ахалкалакського району. «Ладанові дерева» (1991) – перша його видана книга, з не простою історією, написана, спалена, а потім відновлена по пам’яті.  Видана в розпал Карабахської війни, на яку він пішов добровольцем. Війна – не конкретна, а війна взагалі у творах Хечояна не героїзується. У війні  люди переступають межу людяності й тому вернутися з неї проблематично навіть для тих, хто вижив… У «Ладанових деревах» війна присутня лише як відгомін, натомість на повен голос волають свавілля природи – землетруси, повені – та системна жорстокість (тоталітаризм, його незліченні нічим не виправдані жертви, садистичні колонії і тюрми, просочене дідівщиною військо, поруйнування родинних маєтків і родинної історії), які на тлі наївно-божественного укладу життя простих селян-хліборобів видаються пекельним покручем цивілізації.

У більшості власних текстів Левон Хечоян працює з традиційною вірменською формулою «цавет танем» (ցավդ տանեմ) – узяти б твій біль на себе,  надаючи їй ще глибшого сенсу: не родової кривавої помсти, а остаточного всеокупного прощення і молитви за нерозкаяних грішників та ворогів. Часом він доходить якогось майже античного розуміння трагічної вини як гамартії, коли злочин невідворотний і хтось мусить стати жертвою, а хтось – катом…

Левон Хечоян – не від тепер в українському літературному просторі. Цього, либонь, найвідомішого в Європі (перекладений англійською, іспанською, німецькою, французькою, польською, арабською мовами) вірменського письменника, українською перекладають з 2000 року; його твори друкувались у «Кур’єрі Кривбасу», «Всесвіті», «Літературній Україні» і «Літературі +». Утім, хотілося б узяти до рук й інші твори Хечояна в українському перекладі – ті, в яких безпосередньо йдеться про тяжкі моменти в новітній історії вірмен. Сподіваюся, цю місію (і маленький подвиг – адже кожне таке видання неодмінно стає маленьким подвигом) незабаром буде здійснено.

Автор щиро вдячній редакторові книжки Ірині Старовойт за допомогу в написанні цієї статті

Письменник, перекладач, автор і ведучий радіожурналу «Книжковий спалах» на Першому каналі українського радіо