Письменники про мову: Наталка Сняданко і Петро Таращук

«ЛітАкцент» продовжує публікувати низку відгуків актуальних у сучасному літературному процесі письменників про мовний критерій як один із найсуперечливіших у визначенні приналежності певного письменника до певної національної культури. Отже, сьогодні пропонуємо міркування Наталки Сняданко і Петра Таращука. А далі — буде.

Наталка Сняданко:
Насамперед мені важко погодитися з тим, що мова є найсуперечливішим критерієм у визначенні приналежності автора до певної національної культури. А що тоді є менш суперечливим – місце проживання, місце народження, місце смерті? Тоді чому Бруно Шульц не вважається українським письменником, адже жив у Дрогобичі? А Кафка – у Празі. Джозеф Конрад народився у Бердичеві, Йозеф Рот – у Бродах, Бродський помер у Венеції, а Набоков – у Швайцарії і так далі. Письменники мало старалися, аби їхні життєписи вкладалися у зручні геополітичні шухлядки. Жили по різних країнах, творили кількома мовами і продовжують цим займатися досі.

Тому, як на мене, всі критерії для такого визначення щонайменше однаково суперечливі, а найбільш суперечливою є сама спроба обмежувати автора приналежністю лише до однієї національної культури. Чому би просто не перелічувати всі мовно-етнічно-географічні складники, не вишиковуючи їх у якусь ієрархію первинності та вторинності – скажімо, польськомовний автор єврейського походження, який жив і творив на території сучасної України? Чи україномовний автор, який жив на території Російської (як варіант Австро-угорської) імперії? Тоді всі ці непорозуміння вичерпаються самі собою як у випадку класичних, так і сучасних авторів. Адже суперечки стосовно національної приналежності часто виникають або не виникають у цілком схожих ситуаціях. Скажімо, і Гоголь, і Шевченко писали і українською, і російською, жили і на території України, і в Петербурзі, але статус Шевченка як українського письменника ні в кого не викликає сумніву, натомість Гоголеві пощастило значно менше. Чи інший приклад – сучасні російськомовні автори в Україні, яких часто не зараховує до «своїх» ні український, ні російський літпроцес – одні за мовною ознакою, інші – за географічною. Невизначеною є й ситуація сучасних швайцарських письменників, чиї твори французькою, італійською чи німецькою мовами часто не визнають частиною культури Франції, Італії чи Німеччини. Те саме відбувається і з австрійською прозою на території Німеччини чи німецькою та швайцарською на території Австрії.

Будь-яке обмеження, відкидання, остандартнення веде до збіднення. А особливо в літературі. Тож, можливо, роздуми над питанням «як обмежити» варто перевести у площину «а чи варто обмежувати»?

Петро Таращук:

Многомовність чи лінгвоцид?

Унікальність української держава полягає не в тому, що влада, використовуючи державний апарат, привласнює рештки національних багатств і робить усе для краху держави. Захланних і дурних керівників держав не бракувало. Наша влада замахнулася на більше: ліквідацію суверенного народу, який живе в державі, тобто зміну його національної природи, щоб Росії було легше асимілювати нас. Влада позбавляє наш народ національної самобутності й б’є передусім по мові. Принцип відомий: немає мови ― немає народу.

Після успішного запровадження тези про веселку многоцвіту ― Україну як «батьківщину» 130 «народів» ― і «регіональних мов» (власне, російської, щоб кожен знав, чия земля) влада, щоб не дати сформуватись українській політичній нації, й далі нищить нашу мову як засіб об’єднання країни та головний національний ідентифікатор і знайшла на смітнику історії ще один давній винахід.

В обіг пущено нову тезу ― новий гачок для патологічно «толерантної» інтелігенції нації плазунів і слимаків. Виявляється, українську літературу можна творити не однією мовою, а багатьма (як «літературу народів СССР», був колись такий предмет). Тобто твори мадяромовних письменників на Закарпатті ― теж українська література, ідишомовний Шолом-Алейхем ― видатний український письменник. А хіба тільки він писав ідишем? І невже всі, хто писав на нашій землі польською мовою, теж належать до української літератури? Швейцарська література ― окремий випадок, це література територіально (!) ізольованих етнічних громад, які живуть в одній державі. Насправді в нас знову йдеться тільки про російську мову, суспільству накидають думку, що можна бути українським письменником і писати російською. Абсурд. Ми, звичайно, пишаємося, що в нашій країні мали, мають ― і матимуть ― змогу творити представники літератур інших народів, але нашу літературу пишуть українською мовою. А світову літературу ― перекладають українською, натомість влада прагне давати нам духовну поживу з російських рук (щоб знали, хто господар). Гоголь ― не наш, це російський письменник (тому його так популяризують!), який народився і жив в Україні. Ніхто ж не назве Кіплінга індійським письменником. А французів Леклезіо й Марка Леві ― американськими письменниками, хоч обидва живуть у США. Тож і Андрій Курков ― російський письменник, який народився й живе в Україні. Інколи він може виряджатись у патріотичний український кожух, але це фарс, у який, напевне, вірить і він сам, бо годі бути актором чи письменником, не переймаючись щиро зображуваними почуттями. Курков навіть міг би стати довершеним україноманом, ходити з оселедцем, у смушковій шапці й т. ін., але об’єктивно він завжди буде будівничим «руского міра», активним проводирем путінської україновбивчої політики і докладатиме й свій талант до повені російського слова, яка з благословення влади топить Україну.

Підступні балачки про двомовність української літератури ― це замах на українську мову (тепер необов’язкову навіть для «українскіх пісатєлєй»!), ще один етап її ліквідації, лінгвоциду, який Росія здійснює вже не одне сторіччя, проте ще ніколи не мала таких запопадливих поплічників, як теперішня українська влада та інтелігенція, яка підспівує їй.

Читайте також:

Письменники про мову: Маріанна Кіяновська і Тарас Прохасько
Письменники про мову: Остап Сливинський і Андрій Содомора
Письменники про мову: Сергій Жадан і Таня Малярчук

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики